Батько Ірини був старший за маму на п’ятнадцять років. Одягався він завжди строго, навіть трохи старомодно: штани, сорочка, піджак або светр. Жодних кросівок чи футболок. Він зовсім не був схожий на татусів її подруг. Іра його просто обожнювала. Коли він повертався з роботи, вона вибігала йому назустріч, тато підхоплював її на руки й дивився прямо в очі:
— Як минув день у моєї принцеси?
Ірі дуже подобалося, коли тато називав її так. Вона обіймала його й вдихала знайомий, неповторний запах — найкращий у світі, запах щастя: суміш одеколону і ще чогось незрозумілого, чого вона не вміла назвати.
— А я хіба не принцеса? — жартома ображалася мама, ніби напрошуючись на свою порцію компліментів.
Тато тримав Іру на одній руці, другою обіймав маму, цілував у щоку й казав:
— Ви мої дві найулюбленіші принцеси.
Іра із задоволенням брала участь у цій грі, яка повторювалась щодня.
Згодом гра зникла сама собою. Іра й далі виходила зустрічати батька, але не кидалася до нього з вигуками та радістю, а лише спокійно казала:
— Привіт, тату.
— Привіт, — відповідав він, вішаючи пальто чи плащ на гачок і чомусь не дивлячись їй у вічі.
Іра й сама не хотіла, щоб він підкидав її, як маленьку, але чому ж він більше не дивиться прямо на неї? Чому не називає принцесою?
— Ти знову затримався на роботі? — запитала вона.
— Так. Що вдієш? У мене така робота.
— Яка така?
— Я ж керівник, хоч і невеликого рівня, — відповідав він, пригладжуючи волосся рукою й проходячи повз неї в кімнату.
Іра відчувала, що це неправда. Він не затримувався на роботі. Працював керівником майстерні з ремонту побутової техніки. Іноді траплялося, що клієнт просив терміново полагодити холодильник чи праску, але люди, готові платити вдвічі за швидкість, були рідкістю. Зазвичай усі погоджувалися чекати, аби тільки не переплачувати. А останнім часом батько все частіше затримувався, додому повертався без квітів. Навіть у вихідні йшов «на роботу» на дві-три години. Повертався замислений і мовчазний. У всьому цьому Іра відчувала якусь таємницю.
Ось і цього разу він «затримався на роботі».
— Привіт. Як справи в школі? Мама вдома?
Батько запитав, але дивився кудись повз Іру. Вона знала: ці питання він ставить за звичкою й зовсім не чекає відповіді. Тож і не відповідала. Кажуть, жіноча інтуїція є навіть у дівчаток. І цією своєю дитячою інтуїцією Іра відчувала: тато змінився, у їхній сім’ї щось відбувається. Не просто ж так у мами останнім часом почервонілі очі. При Ірі вони не сварилися, але й не жартували, як раніше, говорили наче через силу.
І запах від тата теж став іншим — саме в ті дні, коли він «затримувався». Він виглядав винним і засмученим. Атмосфера вдома стояла напружена, аж електризувалася.
Якось Іра наважилася поділитися своїми переживаннями з мамою.
— Між людьми бувають періоди напруги й втоми. Але вони минають, якщо люди люблять одне одного, — неохоче сказала мама.
— А якщо не люблять? — запитала Іра.
— Якщо не люблять, то розходяться. І намагаються збудувати щастя з іншими. Але не завжди це виходить.
— А ви з татом ще любите одне одного?
— Ти ставиш занадто складні запитання. Не на всі у світі є однозначні відповіді, — роздратувалася мама. І Іра замовкала, зачинилася у своїй кімнаті.
Виходить, батьки втомилися одне від одного? Але ж до чого тут вона? Вони й від неї теж втомилися? Якщо вони більше не люблять одне одного, то і її теж? Що, вони справді розлучаться? Стільки запитань, і жодної певної відповіді.
Тим літом у відпустку до моря вони так і не поїхали. Тато працював, а мама з Ірою виїхали на дачу до бабусі. І навіть у вихідний день він до них не приїхав, як робив раніше. Іра підслухала, як бабуся дорікала мамі, що залишила тата самого в місті.
— І так сім’я тримається на чесному слові, а ти дала йому повну свободу. Ладно, він натворив, але ти-то що робиш?
— Мамо, не рви мені серце. Не прив’язувати ж його. Хай буде, що буде. Я до всього готова, — втомлено відповідала мама.
— Що ж ти робиш? Такими чоловіками не розкидаються. Я вважаю, заради Ірки могла б і потерпіти. З якої радості віддавати його просто так якійсь…?
— Ба, ви про що? Тато від нас йде? — Ірі набридло підслуховувати, і вона зайшла на кухню, де бабуся з мамою шепотілися.
— Підслуховуєш? Не втручайся в дорослі розмови. Ніхто нікуди не йде. Ми серіал обговорюємо.
— Ага, серіал. Я що, мала? — обурилася Іра.
— Іди, не заважай, — відмахнулася бабуся.
— Я не мала. Я все розумію.
— А якщо справді не мала, то йди. Без тебе розберемося.
Тато все ж приїхав через два тижні, щоб забрати їх у місто. Іра зраділа, мама теж ніби пожвавішала — гарно вбралася, інакше вклала волосся. Але між батьками все одно відчувалася напруга. Мама щось питала буденне, тато відповідав коротко або взагалі мовчав. І з кожним днем атмосфера в родині ставала дедалі напруженішою.
Настала зима. Іра обожнювала грудень, особливо Різдвяно-новорічні свята. Після школи Іра з подругами сходили в кіно на комедію. Вийшли з кінотеатру задоволені, ще довго сміялися, згадуючи кумедні моменти й фрази. Ірі було п’ятнадцять років, вона вчилася у дев’ятому класі.
На вулиці падав сніг, місто виглядало по-новорічному красивим. На центральній площі поставили високу ялинку. Вітрини магазинів сяяли гірляндами, навіть дерева прикрасили вогниками.
— Додому зовсім не хочеться. Може, купимо морозива? — запропонувала Олена.
— Куди тобі? Зляжеш з горлом, а Ромка на новорічному вечорі буде танцювати з Рудиковою, — пожартувала інша дівчина.
Усі знову засміялися. Вони жартували над Оленою, яка була закохана в Ромку. Олена образилася й хотіла піти, але саме в цю мить Іра побачила батька. Вона відкрила рота, щоб покликати, та раптом помітила поруч із ним незнайому дівчинку приблизно її віку.
— Сховай мене, — швидко прошепотіла вона й стала за спиною подруги. Та нічого не зрозуміла й почала крутити головою, намагаючись розгледіти, від кого ж ховається Іра.
— Та стій ти, не крутися, — благала дівчина.
Батько з дівчинкою пройшли повз, навіть не глянувши у її бік.
— Це ж твій тато! — зашепотіла Рая. — А з ким він був?
Іра якийсь час дивилася їм услід, а потім поспіхом попрощалася з подругами й пішла за ними. А може, вона помилилася? Але ж ні, те саме пальто. І саме в цю мить батько нахилився до дівчинки й щось їй сказав. Іра побачила його профіль. Ніякої помилки. Це був він. Вони теж ходили в кіно? Хто ж ця дівчинка? Чи знає мама? Чомусь Іра була впевнена, що знає.
Батько з дівчинкою сіли у трамвай і поїхали. Іра не встигла вскочити за ними. Додому вона йшла, розриваючись від сумнівів, запитань і передчуттів. Вона відчувала: саме на ці питання мусить бути відповідь.
Як же набридли ці таємниці. Їх останнім часом стало надто багато. Якщо ніхто не хоче говорити правду, вона з’ясує все сама. Запитає батька й хай тільки спробує не відповісти.
Але поставити питання Іра не встигла. Того ж вечора у неї піднялася висока температура, боліло горло і стало не до з’ясувань. А коли вона одужала, батько пішов від них.
Мама відмовилася щось пояснювати. Лише сказала, що зараз не може і не хоче говорити про це. Потім. Колись. Тоді Іра вирішила сама піти до батька на роботу. Вона чекала його біля входу в майстерню. Коли він вийшов, підійшла.
— Привіт, тату.
— Іро? Ти як тут? Щось трапилось? — він виглядав розгубленим. — З мамою все гаразд?
— З нею все добре, — відповіла Іра.
Вона уважно розглядала його. Він посивів, плечі ніби згорбилися, пальто висіло мішком. Здавалося, він зменшився, зів’яв. Але в його очах спалахнула радість, коли він побачив доньку.
— Я до тебе прийшла.
— Ну добре… ходімо в кафе, — запропонував батько.
Вони сіли за столик біля вікна. Батько замовив для Іри її улюблене тістечко й чай.
— Як справи у школі? Ти зовсім виросла, подорослішала, — сказав він.
— Якщо я доросла, тоді відповідай чесно: чому ти пішов від нас? — Іра відразу відкинула формальні запитання.
Батько знітився, почав розглядати якусь пляму на скатертині, уникаючи її очей.
— Розумієш… — почав він.
— Досить! Просто скажи правду. У тебе інша жінка?
— Ти й справді подорослішала, — зітхнув він. — Я не йшов. Це мама попросила мене піти. Сказала, що так буде краще для всіх.
І він заговорив. Розповів, що колись, ще до знайомства з мамою, в нього була жінка. Короткий роман, нічого серйозного. Коли зустрів маму, забув про все. Сильно закохався. А потім та жінка з’явилася знову. Прийшла до нього, чекала біля роботи. Він спершу навіть не впізнав її, сильно змінилася. Вона сказала, що дуже хвора. І що в неї є донька. Його донька. І що хоче, аби він подбав про дівчинку.
— То це була твоя донька? Я бачила вас разом. Ви тоді з кіно йшли, перед Новим роком.
— Бачила?.. Так, ми ходили з Наташею в кіно. Її мама зовсім злягла. Хотів хоч трохи відволікти дівчинку.
— А раптом вона збрехала? Може, та жінка просто сказала, що це твоя донька?
— Ні, Іро. Коли мати Наташі не стало, я все розповів твоїй мамі. Сказав, що дівчинка залишилася зовсім сама, що треба взяти її до нас. А мама відмовилася. Вона хотіла вберегти тебе. Казала, що ти не зрозумієш, будеш ревнувати. І тоді сказала мені йти до дочки. Що ви з нею удвох впораєтеся без мене.
— А чому ти не поговорив зі мною? — тихо запитала Іра.
— Мабуть, не наважився. А ти б пробачила мені?
— Не знаю, — чесно сказала Іра.
— Але маму я люблю досі, — продовжував він. — Вона не відповідає на дзвінки, не хоче мене слухати. Але я хочу, щоб ти знала: я їй не зраджував. Це було до неї. Та жінка знала, що я збираюся одружитися, і нічого мені не сказала.
— Знаєш… я не пробачу, того, що ти не поговорив зі мною. Що я дізналася випадково. Невже та дівчинка для тебе важливіша за мене?
— Ні, звичайно. Але вона теж моя донька. Що ж я мав робити?
— Не знаю. Вибач, мені треба подумати, — Іра різко підвелася й вийшла з кафе.
Батько не покликав її, не кинувся навздогін. Вона так і не торкнулася чаю й тістечка, яке колись обожнювала. Усередині все палало від образи. Вони все вирішили самі, без неї. Наче її думка нічого не важила. Може, якби він тоді поговорив із нею, вона б зрозуміла, змирилася з появою сестри. Можливо, навіть подружилася б з нею. Хоча, певно, ревнувала б. Ще одна донька. Ще одна принцеса. Хіба не забагато принцес у його житті? Ось про що тоді шепотілися мама з бабусею. Ось яку таємницю вони приховували від неї.
Повернувшись додому, Іра з порога все розповіла мамі: що зустрічалася з батьком, що виявляється, у неї є сестра.
— Я знала, що рано чи пізно ти про все дізнаєшся. Як він?
Іра одразу зрозуміла, що мама запитала саме про батька.
— Якщо тобі стане легше — виглядає він погано. Блідих, схуд. Але сказав, що завжди любив тільки тебе. І що про доньку та жінка йому не сказала.
— Погано? — видихнула мама, дивлячись у вікно.
— Чому ти сказала йому піти? Я ж теж його люблю! Він мій батько, а ти віддала його іншій дівчинці. Хіба вона краща за мене? Тепер усім погано, татові, тобі, мені. Добре лише тій, іншій його доньці, бо в неї є батько. Хоча теж не добре, у неї ж матері немає, а вона її ростила всі ці роки. Нікому від цього не легше. Як ти могла? — Слова вирвалися з уст Іри самі собою. Вона й подумати не могла, що скаже таке.
Мама здригнулася, сльози, що тремтіли на її віях, впали й покотилися по щоках вологими доріжками. Потім ще й ще…
— Мамочко, пробач. Я не хотіла… Я люблю тебе, — Іра кинулася до неї, обняла й теж заплакала. Крізь ридання вона почула, як мама прошепотіла, що після його відходу вона не жила.
— То ходімо до нього, скажемо все…
— Просто зараз? — розгублено запитала мама.
— Ну так!
— А ходімо, — несподівано погодилася мама, схопилася, почала метушитися, брати речі, одразу ж вішати їх назад до шафи. Потім знову сіла й задумалася. — А що я йому скажу? А що як він не захоче мене бачити?
— Та ви як малі діти! Вам треба поговорити. Ходімо. Я заодно й на сестру подивлюся.
Батько відкрив двері й розгублено дивився. Його донька виявилася на рік старшою за Іру. Вона закінчила дев’ятий клас і вступила до технікуму, як і її мама, — навчалася на бухгалтера. Батьки, нарешті, змогли поговорити без звинувачень і образ. Але поки вирішили залишити все, як є.
Через три роки батька не стало. Дві сестри зблизилися тільки після похорону. Тепер їм не було що ділити, спільна втрата об’єднала двох принцес, двох доньок одного батька.
Незабаром Наталя вийшла заміж і виїхала в інше місто. Але час від часу вони телефонували одна одній, вітали зі святами, запитували, як справи.
— У мене син, завтра виписують з пологового! Я назвала його, як тата, Віктором. Ти ж не проти? — сказала телефоном Наталя.
— Ні, звісно. Шкода тільки, що батько цього не знає, — збрехала Іра.
Бо саме вона мріяла назвати свого сина Віктором. Знову Наталя випередила її. Але потім Іра заспокоїлася, передзвонила й щиро привітала сестру. Хто ж їй заборонить назвати свого сина на честь дідуся? Тим паче, у неї ще навіть немає дитини. А може, з’явиться донечка. Та й заміж вона поки що не збирається, — Іра засміялася.
Життя складне, непередбачуване й надто коротке, щоб витрачати його на образи, з’ясування стосунків й непорозуміння. Треба встигати прощати й казати головне. Не все у наших руках, але те, що залежить від нас, ми повинні робити. Бо так важливо мати сім’ю. А якщо пощастить, то ще й щасливу. Люди втомлюються одне від одного, але це минає, якщо вони справді люблять і розуміють, що щастя можливе лише разом. Навіть якщо намагаються довести протилежне.
