Те, що тітка Люда заповідала все своє майно Аліні стало для всіх несподіванкою, навіть для самої дівчини. Рідня намагалася випросили у неї гроші на свої потреби, проте Аліна була невблаганна. А записи у зошиті, які вела Людмила стали для всіх несподіванкою.
Аліна сиділа на кухні, розглядаючи конверт із логотипом нотаріальної контори. Всередині лежав лист, який перевернув її життя з ніг на голову.
— Тітки Ліди не стало, — прошепотіла вона, проводячи пальцем по прізвищу на документі.
Вона ніколи не була близька з тіткою. Та жила замкнено, рідко з’являлася на сімейних зборах, а коли приходила — сиділа в кутку, мовчала, пила чай і йшла раніше за всіх.
— Чому вона залишила все мені? — Аліна перечитала рядки ще раз.
Квартира в центрі. Гроші. Депозит. Сума, про яку вона навіть не мріяла.
Телефон завибрував. Перша реакція рідні не змусила себе чекати.
— Аліночко, дорога! — у трубці дзвенів голос тітки Марини. — Ти вже в курсі про тітку Ліду?
— Так, щойно отримала документи…
— Ой, яка несподіванка! — тітка Марина зробила паузу. — Слухай, а ти не думаєш… допомогти родині?
Аліна завмерла.
— В якому сенсі?
— Ну, ти ж тепер багата! — засміялася тітка. — А в нас стільки проблем…
Аліна повільно опустила телефон на стіл, навіть не попрощавшись. За годину задзвонив брат.
— Ти серйозно? — його голос був різким. — Ти навіть не подзвонила мамі?
— Я ще сама не усвідомила, що сталося…
— Гаразд, — він сказав. — Завтра збираємося у мами. Вирішуватимемо, як по-чесному поділити.
Аліна стиснула руки.
— Ділити?
— Ну так, — брат усміхнувся. — Ти ж не думаєш, що це все лише твоє?
Вона поклала трубку. У голові спливла остання фраза тітки Ліди, сказана рік тому на похоронах бабусі:
— Ти єдина, хто просто запитав, як я почуваюся.
Аліна відкрила нотаріальний лист ще раз. І зрозуміла — далі буде гірше.
Ранок почався з безперервних дзвінків. Аліна, ще не встигши толком прокинутися, з роздратуванням дивилася на екран телефона. Черговий незнайомий номер.
— Алло?
— Аліна, це дядько Коля! — у трубці роздався хрипкуватий голос, який вона не чула років п’ять. — Вітаю зі спадщиною!
— Дякую… — обережно відповіла вона.
— Слухай, у мене тут невеликі фінансові проблеми, — він закашлявся. — Лікарі кажуть, із серцем погано. Ліки дорогі… Може, допоможеш?
Аліна прикусила губу. В дитинстві дядько Коля називав її «нахлібницею» і бурчав, коли вона брала зайву цукерку зі столу.
— Скільки вам потрібно?
— Ну, тисяч двадцять… для початку.
Вона заплющила очі.
— Я подумаю.
— Та про що тут думати?! — голос дядька різко підвищився. — Я тобі не чужий!
Аліна поклала трубку. За годину в двері подзвонили. На порозі стояла двоюрідна сестра Лєна з п’ятирічним сином на руках.
— Привіт, — Лєна посміхалася надто солодко. — Вирішили відвідати тебе!
— Заходь, — Аліна відступила, відчуваючи підступ.
Лєна пройшла на кухню, посадила дитину за стіл і тут же завела розмову:
— Ти знаєш, нам терміново потрібно переїжджати. Орендодавець квартиру продає. А в нас же грошей на нове житло немає…
— І?
— Ну, ти тепер можеш допомогти! — Лєна засміялася. — Давай без відсотків, родичі ж?
Аліна повільно налила чай, даючи собі час зібратися з думками.
— Лєн, а пам’ятаєш, як ти сказала, що тітка Ліда — «жадібна жінка», коли вона не дала тобі грошей на шубу?
Лєна почервоніла.
— Це було давно!
— Усього два роки тому.
Настала незручна пауза. Малюк, відчувши напругу, почав нишпорити.
— Ну хоча б трохи даси? — сказала Лєна вже без посмішки.
— Ні.
— Жадібна! — Лєна різко встала, ледь не перекинувши чашку. — Мама мала рацію — ти завжди думала лише про себе!
Вона схопила дитину і вибігла з квартири, грюкнувши дверима. Аліна зітхнула і відкрила ноутбук. В пошті вже лежав новий лист — від брата. «Завтра о 18:00 у мами. Будь ласка, не запізнюйся». Вона відкинулася на спинку стільця. «Так швидко зібралися…»
В голові мигнула думка: а що, якщо вони вже все обговорили без неї? Телефон знову завибрував. Повідомлення від тітки Марини: «Аліно, ти не уявляєш, які ми здивовані! Завтра все обговоримо. Приходь обов’язково».
Аліна поклала телефон. За вікном йшов дощ. Краплі стукали по підвіконню, ніби відлічували час до початку суперечки.
Аліна стояла перед дверима батьківського дому, стискаючи в руках пляшку напою. Купила спеціально для цього вечора — хотіла хоч якось згладити майбутню розмову. Але важкість у серці підказувала: мирно не вийде. Вона глибоко вдихнула і натиснула на дзвінок. Двері відчинила мати. На обличчі — неприродливо радісна посмішка.
— Заходь, доню, усі вже зібралися!
У вітальні за великим столом сиділи всі: дядько Коля з тіткою Мариною, брат Сергій з дружиною, двоюрідна сестра Лєна. На столі — святкове сервірування.
— О, наша спадкоємиця прийшла! — роздався голос дядька Коли.
Аліна мовчки поставила напій на стіл і зайняла вільне місце. Мати почала виносити страви суп.
— Ну що, Аліночко, розказуй, скільки тобі дісталося? — не витримала тітка Марина.
— Та досить одразу про гроші! — махнула рукою мати. — Давай спочатку поїмо.
Але всі розуміли — це лише формальність. Їли в напруженій мовчанці. Коли подали гаряче, брат Сергій не витримав:
— То що, сестро, ділитися будеш?
Аліна повільно поклала виделку.
— А що, це обов’язково?
— Ти що, з жиру бісишся? — закипів Сергій. — Це ж сімейні гроші!
— Які сімейні? — Аліна підвищила голос. — Тітка Ліда залишила їх мені. Особисто мені.
За столом повисла тиша.
— Доню, — м’яко почала мати, — ми ж родина. Ти ж не хочеш, щоб між нами була ворожнеча?
— Мамо, а коли ви востаннє телефонували тітці Ліді? — раптом запитала Аліна.
— Ну… вона ж не спілкувалася…
— Вона була в лікарні три місяці! — голос Аліни здригнувся. — І ніхто навіть не поцікавився!
Дядько Коля шумно відсунув стілець.
— Годі! Ти тепер багата, а ми тут у боргах як у шовках.
— Особливо ти, — кинула Аліна. — Вчора твій «серцевий напад» у грі засвітився в соцмережі.
Лєна раптом розридалася:
— У мене ж дитина! Ти хочеш, щоб ми на вулиці опинилися?
Аліна встала. Руки тремтіли.
— Ви всі поводилися так, наче тітки Ліди не існує. А тепер раптом згадали про «сімейні цінності»?
— Та ти зовсім оскаженіла! — закричав Сергій. — Мамо, ти бачиш, у що перетворилася твоя донька?
Мати мовчала, дивлячись у тарілку. Аліна взяла сумку.
— Усе зрозуміло. Прощавайте.
— Якщо вийдеш за ці двері, можеш не повертатися! — крикнув услід Сергій.
Аліна обернулася.
— Знаєш, братику, я саме про це і мріяла.
Хлопок дверей пролунав досить гучно. На вулиці Аліна раптом зрозуміла, що плаче. Вона дістала телефон і набрала номер нотаріуса.
— Алло, це Аліна Ковтуненко. Я приймаю рішення… продати квартиру.
Вітер підхопив її слова і поніс у темну осінню ніч. Аліна прокинулася від безперервної вібрації телефона. На екрані горіло сповіщення: 127 нових повідомлень у чаті «Наша дружня родина».
Вона потягнулася за телефоном, передчуваючи бурю. Перше ж повідомлення впало в очі:
«Усі бачили, як вона себе вела? Зовсім сумління втратила!» — тітка Марина, 03:47.
Далі йшов потік невдоволення:
«Думає, гроші дають їй право на все» — дядько Коля, 04:12.
«Мама всю ніч не спала, тиск під 200!» — брат Сергій, 05:30.
Аліна повісно прогортала повідомлення. У якийсь момент з’явилися голосові — вона ввімкнула перше.
— Аліно, це мама… — голос тремтів. — Як ти могла так вчинити? Ми ж родина… Ти руйнуєш усе…
Вона вимкнула запис. Руки самі потягнулися відповісти, але зупинилися. Замість цього відкрила галерею і знайшла фото — останнє з тіткою Лідою. На знімку 80-річна жінка сиділа на лавці в парку, кутаючись у поношений платок. Раптом прийшло нове повідомлення:
«Якщо не повернешся і не вибачишся, забудь дорогу в цей дім» — Сергій, 07:15.
Аліна глибоко вдихнула і почала друкувати:
«Ви праві — я прийняла рішення. Квартиру продаю. Частину грошей переведу в хоспіс — як хотіла тітка Ліда. Решта — моя. Питань більше немає?»
Відповідь прийшла миттєво:
«Ти зовсім з’їхала з глузду?! Це наші гроші!» — Лєна.
Аліна додала в чат скріншоти:
- Листування тітки Ліди з матір’ю рік тому: «Сестро, допоможи, ліки дорогі…» — «Вибач, у самої проблеми».
- Фото дядька Коли біля клубу наступного дня після прохання про гроші на «лікування».
- Квитанції про те, що тітка Ліда три роки платила за навчання Лєниної доньки.
В чаті почалося:
— Це підробка!
— Ти стежила за нами?
— Яка ж ти…
Аліна вимкнула сповіщення. За годину задзвонив телефон з незнайомого номера.
— Алло?
— Аліно, це Віра Іванівна, сусідка тітки Ліди, — тремтячий старенький голос. — Я знайшла твій номер у її записнику…
— Що трапилося?
— Вона залишила для тебе конверт. Казала: «Якщо родина почне вимагати гроші і Аліни — віддайте».
Аліна завмерла.
— Що в ньому?
— Не знаю, рідненька. Але вона дуже переживала за тебе…
На вулиці починався дощ. Краплі стукали по підвіконню, ніби поспішали. Аліна вже знала — це ще не кінець. Але тепер у неї з’явилася підтримка.
Дощ ляснув по шибках таксі, поки Аліна їхала до дому тітки Ліди. У руках вона стискала телефон, на екрані якого продовжували випливати повідомлення з родинного чату. Останнє було від матері:
«Я не впізнаю свою доньку…»
Таксист кинув погляд у дзеркало:
— Гарний дощ. Землю промочить як слід.
Аліна кивнула, не маючи сили підтримати розмову.
Стара п’ятиповерхівка зустріла її облупленою штукатуркою і скрипучими дверима під’їзду. На третьому поверсі, за дверима з табличкою «Л.П. Соколова», її вже чекала Віра Іванівна — маленька жінка у вицвітлому халаті.
— Заходь, рідна, — вона відступила вбік, пропускаючи Аліну.
Квартира пахла пилом і ліками. Усе залишилося як за життя тітки — потертий плед на дивані, акуратно розставлені книги, фотографія молодої Ліди з сестрою (матір’ю Аліни) на комоді.
— Ось він, — Віра Іванівна простягнула коричневий конверт. — Вона дуже просила передати особисто в руки.
Аліна тремтячими пальцями розкрила конверт. Всередині лежали:
- Лист, написаний тремтячою рукою:
«Аліночко, якщо читаєш це — значить, вони накинулися на тебе. Прости, що втягнула у свої справи. Гроші ці чесні — збирала все життя, відмовляючи собі у всьому. Родина вважала мене жадібною, а я просто знала — прийде день, коли знадобляться. Віддай частину на хоспіс, як ми домовилися. Решта — твоя. Ти єдина, хто не рахував дні до моєї смерті. Тітка Ліда.»
- Зошит у синій обкладинці — щоденник останніх років.
- Банківська карта з регулярними переказами на рахунок Лєниної доньки за «гурток англійської».
Аліна підвела очі на Віру Іванівну:
— Вона… часто говорила про родину?
Жінка зітхнула, сідаючи у крісло:
— Кожного дня. Особливо після того випадку…
— Якого випадку?
— Торік, коли вона впала у ванній. Телефонувала сестрі — вашій мамі — просила допомогти з госпіталізацією. Та сказала, що на дачі і не може приїхати.
Аліна відчула, як всередині ком підкочує до горла.
— Я… я не знала.
— Вона й не хотіла тебе турбувати. Казала: «Аліна і так за всіх тягне».
На вулиці дощ посилився. Віра Іванівна встала:
— Хочеш, покажу її «скарб»?
Вона підвела Аліну до старого серванту і відкрила нижню полицю. Там лежала стопка квитанцій про благодійні перекази: дитячим будинкам, хоспісам, притулку для бездомних тварин.
— Усе таємно. Боялася, що родина дізнається і почне вимагати.
Аліна взяла в руки щоденник і відкрила випадкову сторінку:
«Сьогодні Світлана (мати Аліни) подзвонила. Вперше за півроку. Запитала, чи не збираюся я на той світ. Смішно. У неї ж іпотека…»
Телефон у кишені знову завибрував. Мати. Аліна глибоко вдихнула і натиснула «відповісти».
— Мамо, я знайшла дещо цікаве… Як щодо зустрітися і поговорити по-справжньому?
У трубці повисла мовчанка. Потім глухе клацання.
Віра Іванівна поклала руку на її плече:
— Вона за тебе переживала більше, ніж за всіх їх разом узятих.
Аліна притиснула щоденник до себе. Тепер вона знала, що робити далі.
Аліна сиділа в кафе навпроти нотаріальної контори, перечитуючи щоденник тітки Ліди. Сторінка за сторінкою перед нею розгорталася сувора правда:
«5 березня. Сергій прийшов просити гроші на машину. Сказав, що інакше його звільнять. Збрехав — дізналася від сусідки, що він уже півроку як без роботи…»
«12 червня. Свєта прислала онука, щоб він «провідав». Хлопчик не приховував, що бабуся наказала запам’ятати, де я зберігаю документи…»
Кава охолола, але Аліна не помічала. Її телефон вибухнув повідомленнями:
«Ти зовсім обірвала всі зв’язки? Мати в лікарні!» — Сергій. «Як ти можеш так чинити з рідними?!» — тітка Марина.
Аліна повільно закрила щоденник і набрала номер ріелтора.
— Алло, Ігоре? Так, я приймаю рішення. Квартиру продаємо.
За годину вона стояла у порожній квартирі тітки Ліди, готова до останнього кроку. Зняла на телефон відеоогляд:
— Ось що залишила тітка Ліда. Не коштовності, не заощадження — старі меблі, поношений одяг і… — вона підійшла до серванту, — сотні квитанцій про благодійність. У той час як її родичі…
Камера переключилася на сторінки щоденника з неприємними зізнаннями.
Ввечері це відео з’явилося в родинному чаті та на її сторінці в соцмережах з підписом: «Спадщина — це не лише гроші. Це правда про тих, хто поруч»
Реакція не змусила себе чекати. Першим подзвонив брат:
— Ти зовсім здуріла?! Це підробка!
— Сергію, а пам’ятаєш, як ти торік випрошував у тітки гроші на «операцію дружині»? — спокійно запитала Аліна. — Цікаво, Лєна знає, що ти їх аитратив на іграшк?
У трубці повисла тиша. Наступною була мати:
— Як ти могла виносити сміття з хати?!
— Мамо, а пам’ятаєш, як ти відмовилася приїхати, коли тітка в лікарні була? — голос Аліни здригнувся. — Вона три дні лежала на холодній підлозі, поки її не знайшла сусідка…
— Вона сама винувата! — раптом вибухнула мати. — Завжди жила як сіра миша, збирала ці жалюгідні гривні…
Аліна повільно опустила телефон. Більше їй нічого було сказати. Раптом прийшло повідомлення від несподіваної людини — двоюрідного брата Діми, з яким вони не спілкувалися років десять:
«Привіт. Бачив твій пост. Якщо потрібна допомога з продажем квартири — я ріелтор. Без відсотків» Аліна посміхнулася вперше за останні дні. Вона подивилася на фотографію тітки Ліди на тумбочці:
— Ну що, тітонько, здається, я знайшла свого єдиного союзника…
За вікном починався захід сонця. Суперечка ще не була закінчена, але переломний момент настав.
Аліна зустрілася з Дімою в маленькому антикафе на околиці міста. Вибрала місце подалі від центру — не хотіла випадкових зустрічей з родиною.
Діма прийшов раніше обумовленого часу. Високий, підстрижений, з тонкими зморшками біля очей — зовсім не схожий на того довгоногого підлітка, яким вона його пам’ятала.
— Привіт, Алінко, — він встав, злегка усміхнувся. — Давно не бачилися.
— Років десять, мабуть, — Аліна машинально поправила волосся. — З тих пір, як ти поїхав до Львова…
— І загубився, так, — він кивнув. — Вибач. Життя закрутило.
Вони замовили чай. Перші хвилини говорили про дрібниці — погоду, нові райони міста, проїзд, що подорожчав. Потім Діма виклав на стіл теку з документами.
— Давай справу. Квартира твоєї тітки — смачний шматок. Вже три клієнти готові купити її без огляду.
— Так швидко?
— Центр, гарне планування, — він знизав плечима. — Але перш ніж продавати… — Діма завагався, — мені потрібно дещо тобі показати.
Він дістав телефон, прогортав галерею і передав Аліні. На екрані було фото тітки Ліди і… Діми. Вони сиділи на лавці в парку, тітка сміялася.
— Ми з нею зустрічалися кожного місяця, — тихо сказав він. — Вона… була мені як друга мати. Після того як мої батьки розлучилися…
Аліна відчула, як на очах навертаються сльози.
— Чому ти ніколи…
— Вона просила не розповідати. Боялася, що якщо родина дізнається про наші стосунки, почне використовувати мене проти тебе.
Діма дістав із кишені ключі.
— Вона залишила тобі не лише квартиру. Є ще дещо…
Старий гараж на околиці міста виглядав непомітним. Іржаві двері скрипіли, коли Діма відкривав їх. Всередині пахло маслом і пилом.
— Тітка Ліда купила його п’ятнадцять років тому, — пояснив він, вмикаючи світло. — Ніхто з родини не знав.
У глибині гаража стояв укритий брезентом автомобіль. Коли Діма зтягнув тканину, Аліна ахнула — перед нею був ідеально збережений ретро-автомобіль, блискучий чорний лак, хромовані деталі…
— «Волга» ГАЗ-21, 1962 року випуску, — з гордістю сказав Діма. — Тітка купила її за безцінь у одного колекціонера. Ми її три роки відновлювали…
Аліна підійшла ближче, проводячи рукою по холодному капоту.
— Вона так любила цю машину… — Діма усміхнувся. — Кожну неділю ми їздили на ній за місто. Вона говорила…
— «Це моя маленька слабкість», — закінчила за нього Аліна. Вона раптом згадала, як тітка колись обмовилася про це, але всі вирішили, що бабуся не в собі.
Діма відкрив бардачок і дістав конверт.
— Це для тебе.
У конверті лежали ключі від гаража і записка:
«Аліно, якщо читаєш це, значить, Діма виконав моє прохання. Машина — твоя. Продавай, якщо хочеш (вона варта хороших грошей), але краще — проїдься як-небудь на заході сонця. Зрозумієш, чому я так її любила. Тітка Ліда.»
Аліна не втримала сліз.
— Чому… чому вона…
— Вона знала, що буде після її смерті, — Діма поклав руку їй на плече. — Готувала тебе.
Вони вийшли з гаража. Вечоріло.
— То що стосовно квартири? — запитав Діма.
Аліна глибоко вдихнула.
— Продаємо. Але спочатку…
Вона дістала телефон і набрала номер хоспісу.
— Алло, це Аліна Ковтуненко. Я хочу перерахувати пожертвування…
Аліна сиділа за кермом «Волги», повільно об’їжджаючи знайомі місця. За тиждень машину мали забрати нові господарі — колекціонер з Німеччини. Але сьогодні вона належала лише їй.
Діма мовчав на пасажирському сидінні, спостерігаючи, як міські пейзажі змінюються заміськими просторами.
— Куди їдемо? — нарешті запитав він.
— Вгадай, — Аліна усміхнулася.
За сорок хвилин вони зупинилися біля кладовища. Аліна взяла букет білих хризантем і пішла між могилами, поки не зупинилася перед скромним пам’ятником з написом «Лідія Павлівна Соколова. 1939-2025».
Вона довго стояла мовчки, потім поклала квіти і дістала з сумки квитанцію про переказ у хоспіс.
— Зробила, як обіцяла. Квартиру продали. Машину… машину теж. — Голос здригнувся. — Шкода, але…
— Вона б зрозуміла, — тихо сказав Діма.
Аліна кивнула і поклала на могилу маленьку фотографію — вони з тіткою Лідою в парку, зроблену випадковим перехожим.
Коли вони поверталися до машини, задзвонив телефон. Мати. Вп’яте за сьогодні. Аліна подивилася на екран, потім на Діму.
— Будеш відповідати?
Вона глибоко вдихнула і натиснула кнопку.
— Мамо…
— Доню, — у трубці почулися схлипування. — Я… я все зрозуміла. Прости мені…
Аліна заплющила очі.
— Я приїду. Але тільки сама. І лише поговорити.
Вона поклала телефон у кишеню і обернулася до Діми:
— Підкинеш?
— Куди завгодно, — він усміхнувся.
«Волга» плавно рушила з місця. Вітер грав із листям на узбіччі, сонце схилялося до заходу.
Аліна дивилася на дорогу і думала, що тітка Ліда мала рацію — у цьому автомобілі справді розумієш, що означає справжній спокій. Вона злегка додала газу. Попереду було ще багато кілометрів.
За місяць після цих подій Аліна перевела частину грошей на рахунок племінниці Лєни — дівчинці-підлітку, єдиній із усієї родини, хто надіслав їй повідомлення: «Тітонько Алю, я все зрозуміла. Ви обидві мали рацію».
А ще за півроку у маленькому хоспісі на околиці міста з’явилася нова палата, на табличці якої було написано: «Подарунок від Лідії Павлівни».
