Телефонний дзвінок пролунав о восьмій вечора. Я знала, хто це, навіть не дивлячись на екран. Ця мелодія — специфічна, різка — завжди викликала в мене легкий тремор у пальцях. Я глянула на дисплей. «Оксана». Напис світився в напівтемряві кухні, як попереджувальний сигнал світлофора.
Я відчула, як всередині, десь під діафрагмою, все стискається в тугий, холодний вузол. Ще не знявши слухавку, я вже знала текст. Це було як погана п’єса, яку ми граємо з донькою роками: я в ролі «вічного ресурсу», вона — в ролі «менеджера мого часу».
Я зробила глибокий вдих. Натиснула кнопку.
— Мамо, привіт! Як ти? — голос Оксани був бадьорим, трохи занадто високим, наче вона готувала мене до якоїсь приємної звістки.
— Привіт, Оксано. Все добре, відпочиваю, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав нейтрально.
— Слухай, у нас тут форс-мажор, просто катастрофа, — вона навіть не дослухала мою відповідь про відпочинок. — Андрійкові раптово скасували садочок на завтра. Вихователька захворіла, група закрита. А в нас нарада на дев’яту, без варіантів, і ввечері корпоратив, який ми готували місяць. Ти ж завтра вільна, правда? Ну, будь ласка! Забери його, він так скучив, ти б бачила, як він просив до бабусі!
Я заплющила очі. «Вільна». Це слово в лексиконі моїх дітей мало магічне, майже демонічне значення. Для них «вільна» — це синонім «нічого не робить, чекає, поки хтось принесе нам проблему». У мене були плани. Які? О, цілі гори планів! Я хотіла вранці, поки повітря ще свіже, піти в парк на скандинавську ходьбу — так, щоб спина нарешті перестала дубіти. Потім — спокійно, без поспіху, зайти в бібліотеку, де пахне папером і тишею. А ввечері — нарешті додивитися той фільм, який я відкладала тиждень, бо щоразу, коли сідала за нього, мене або смикали по телефону, або я була занадто виснажена, щоб стежити за сюжетом.
— Оксанко, — почала я, відчуваючи, як горло перехоплює від знайомого, липкого почуття провини, — я взагалі-то планувала завтра…
— Мамо, ну не починай! — перебила вона, і в її голосі прозвучала та знайома нотка роздратування, яка так легко перетворювалася на маніпуляцію. — Ти ж знаєш, як нам зараз важко з роботою. Ми на межі підвищення. Хто, як не ти? Ти ж бабуся, це твій обов’язок! Андрійко ж плакати буде, якщо я його в черговий центр розвитку віддам — там чужі люди, він там стресує. Ти хочеш, щоб дитина стресувала?
«Твій обов’язок». Ці два слова вдарили мене під дих. Ніби я підписувала якийсь таємний контракт при народженні онука, в якому дрібним шрифтом, невидимим для очей, було зазначено: «Бабуся відмовляється від особистого життя, кар’єри, здоров’я та планів на користь вічного, безкоштовного догляду за нащадками до повноліття».
Я глянула на свою кухню. Тихо. Спокійно. Чисто. Жодних розкиданих конструкторів, жодних криків «бабусю, дай їсти», жодних мультиків на максимальній гучності, від яких до вечора починає гудіти в скронях. Я цінувала цю тишу так, як цінують повітря після задухи.
— Оксано, — я зібрала всю свою волю в кулак, наче готувалася до стрибка через прірву, — я не можу завтра. У мене заплановані справи.
На тому кінці запала тиша. Така важка, неприємна тиша, яка буває лише тоді, коли руйнуються чиїсь очікування. Я чула, як вона дихає в трубку.
— Справи? — нарешті перепитала вона, наголосивши на слові так, ніби мої справи — це щось кумедне, несерйозне. — Які справи в пенсіонера? Ну, мамо, ну будь ласка! Ти ж знаєш, що я не можу інакше. Це всього лише на один день! Ну що тобі, важко?
І тут мене накрило. Раптом, як у кіно, перед очима промайнули останні п’ять років. Всі ці роки — в підгузках, в кашах, в нескінченних чергах до педіатра, в постійному, напруженому очікуванні дзвінка. Я згадала, як скасовувала зустрічі з подругами, як відкладала візити до лікаря, бо «комусь треба сидіти з Андрійком». Я згадала, як моє життя стало серіалом про чуже життя.
— Оксано, — сказала я, і мій голос раптом став дивно, лякаюче спокійним. — Ти кажеш «всього лише на один день». Але це вже четвертий «один день» за цей тиждень. Я люблю Андрійка. Ти знаєш це. Але я — не няня. Я — жінка, у якої теж є життя. Мої справи — це не «нічого», це моє життя. І я хочу прожити його не лише в режимі «бабуся-аніматор».
— Ти змінилася, — кинула вона сухо, майже з відразою. — Раніше ти була іншою. Раніше ти сама пропонувала…
— Раніше в мене було більше енергії, — відрізала я. — І раніше я думала, що бути «зручною» — це найкраща форма материнської любові. Я помилялася. Це не любов, Оксано. Це самопожертва, яка нікому не приносить щастя.
Ми ще трохи посперечалися. Було боляче. Вона кинула слухавку, образившись на цілий світ, на «егоїстичну матір», яка не хоче грати за правилами. Я сиділа в темряві, і серце калатало так, ніби я щойно вчинила кримінальний злочин. «Що я накоїла? — думала я. — А раптом вона не справляється? А раптом вона образиться надовго? А раптом вона перестане кликати мене в гості?»
Але через годину паніки тривога почала відступати, поступаючись місцем дивному відчуттю легкості. Я не померла. Світ не звалився на мою голову.
Наступного ранку я прокинулася о восьмій. Не о шостій, під нервовий дзвінок у двері «мамо, ми вже під під’їздом!», а о восьмій, повільно, під промені сонця. Я пила каву, дивлячись у вікно, і ніхто не смикав мене за халат. Я пішла в парк. Потім — у бібліотеку. Я купила собі тістечко — те саме, з масляним кремом, яке не можна було купувати, коли поруч Андрійко (бо «бабусю, дай і мені шматочок, а мені не можна солодкого, але я дуже хочу!»). Я їла його сама, повільно, насолоджуючись кожною крихтою. Це був смак свободи.
О п’ятій вечора телефон знову задзвонив. Я напружилася, очікуючи на нову порцію докорів.
— Мамо? — голос Оксани був тихим, якимось придушеним.
— Так, Оксано?
— Слухай… я впоралася, — сказала вона після довгої паузи. — Ми знайшли сусідку, вона посиділа з ним пару годин, а потім прийшов чоловік. Ми встигли на нараду. Все нормально.
— Я рада, — сказала я просто, не виправдовуючись.
— Ти… ти не ображаєшся? — запитала вона, і в її голосі вперше за багато років я почула невпевненість.
— Ні, люба. Я просто хочу, щоб ти розуміла: я дуже вас люблю. Але я не можу бути на підхваті 24/7. У нас має бути домовленість. Давай планувати мої візити до вас, або ваші до мене, заздалегідь. Як дорослі люди. Без термінових «катастроф».
— Знаєш, — видихнула вона, — а це навіть цікаво. Ми справді стали менше сваритися. Виявилося, що я можу знайти няню, якщо захочу.
І знаєте що? Це був переломний момент. Ми не перестали спілкуватися. Навпаки, тепер наші зустрічі з онуком стали справжнім святом. Я не чекаю на них з жахом, як на зміну на заводі. Я готуюся до них. Я купую цікаві книжки, ми йдемо в зоопарк, ми розмовляємо. Я — бабуся, яка дарує любов, а не виснажена жінка, яка відпрацьовує зміну.
Ми, жінки, часто потрапляємо в пастку «ідеальної бабусі». Ми думаємо, що якщо не віддамо себе всю, без залишку, то ми — погані бабусі. Але насправді, ми просто вчимо своїх дітей поважати наш час. Коли ми кажемо «ні» безкоштовному сервісу няні, ми не кажемо «ні» дітям. Ми кажемо «так» своїм кордонам.
І світ не впав. Небо не обвалилося. Андрійко не перестав мене любити. Навпаки, тепер він біжить до мене не тому, що батькам «треба прилаштувати дитину», а тому, що він знає: коли він приходить до бабусі, це — особливий час. І цей час належить тільки нам двом.
