— Тепер квартира моя, — свекруха стояла в дверях з усмішкою, тримаючи в руках якісь папери. — Павлік усе підписав. Збирай речі.
Людмила завмерла біля плити, не вірячи своїм вухам. Каструля з борщем тихо булькала, а по кухні розносився аромат буряка та м’яса. Звичайний четвер. Звичайний вечір. Лише слова, що пролунали, були зовсім не звичайними.
— Що ви сказали? — вона повільно повернулася до Зінаїди Федорівни.
Свекруха пройшла на кухню, поклала теку з документами на стіл і сіла на стілець, ніби королева на трон. Її обличчя сяяло праведним задоволенням людини, яка нарешті добилася свого.
— Я сказала, люба моя, що ця квартира тепер оформлена на мене. Офіційно. Через нотаріуса. Павло вчора все підписав. Він розуміє, що матір не залишають. А ти… Ти тут більше не потрібна.
Люда відчула, як усередині неї щось стиснулося в тугий вузол. Три роки тому, коли вона виходила заміж за Павла, квартиру було куплено на його ім’я. Вони разом взяли іпотеку, разом платили. Вона віддавала щомісяця половину зарплати. І ось тепер…
— Павло не міг цього зробити, — вона почула власний голос, на диво спокійний. — Це наша квартира. Ми за неї платимо.
— Платите? — свекруха смикнула носом. — Хто платить? Ти? Твої жалюгідні двадцять тисяч гривень? Павлик заробляє, а ти так, квіточки поливаєш. І взагалі, синок хоче, щоб я переїхала до вас. У мене серце хворе, мені самій важко. А раз я переїжджаю, то квартира має бути моєю. Логічно ж.
Люда подивилася на цю жінку, яка три роки псувала їй життя. Неперервні дзвінки по десять разів на день. Раптові візити з перевіркою чистоти. Уїдливі зауваження про приготування їжі, прибирання, зовнішність. І завжди, завжди ця фраза: «Павлик заслуговує кращого».
— Де Павло? — запитала вона.
— На роботі, звичайно. Хтось же має гроші заробляти, — свекруха встала, підійшла до плити й критично оглянула борщ. — Знову пересолила. Скільки можна говорити…
Двері грюкнули. Люда зірвала фартух, схопила сумку й вийшла з квартири, не обертаючись на обурені крики Зінаїди Федорівни.
Офіс компанії, де працював Павло, знаходився в іншому кінці міста. Жінка їхала туди цілу годину, і весь цей час у голові крутилася одна думка: «Він не міг. Не міг підписати документи без мене».
Павло сидів за столом, втупившись у монітор. Коли вона увійшла, він здригнувся.
— Людо? Що трапилося?
— Ти оформив квартиру на свою матір? — вона не стала витрачати час на прелюдії.
Його обличчя змінилося. Спочатку воно виразило здивування, потім — розгубленість, а потім щось схоже на винуйте роздратування.
— Вона тобі сказала? Трясця, я збирався сам… Це не те, про що ти думаєш.
— А про що я думаю, Пашо?
Він встав з-за столу, підійшов ближче, спробував взяти її за руку, але вона відсторонилася.
— Слухай, мама справді погано себе почуває. Їй потрібна допомога. І так, я підписав договір дарування, але це формальність! Розумієш? Просто щоб вона була спокійна. Щоб знала, що у неї є дах над головою. Для неї це важливо психологічно. А по факту нічого не зміниться! Ми так само будемо тут жити, платити іпотеку…
— Ти подарував нашу квартиру своїй матері, — перебила його жінка. Слова звучали як вирок. — Ти взяв і подарував квартиру, за яку я три роки плачу свої гроші теж, жінці, яка мене не сприймає. І ти вважаєш це формальністю?
— Не драматизуй! — він підвищив голос. — Мама до тебе нормально ставиться! Вона просто… сувора. Вона хвилюється за мене. За нас. Це ж моя мати! Я не можу залишити її саму!
— Ніхто не просив тебе залишати її саму, — жінка відчула, як усередині неї розгорається обурення. — Але ти не мав права віддавати нашу квартиру без моєї згоди. Ти взагалі розумієш, що ти зробив? Тепер я можу опинитися на вулиці в будь-яку мить! За її примхою!
— Ти перебільшуєш. Мама не вижене тебе. Просто не сварися з нею, і все буде добре.
Ці слова пролунали як ляпас.
— Поводися нормально? — вона повільно вимовила кожне слово. — Тобто ти вважаєш, що проблема в мені? Що це я винна в тому, що твоя матір не пропускає жодного дня, щоб образити мене? Що вона дзвонить тобі зі скаргами на мене кожен вечір? Що вона приходить до нас без попередження й перевіряє, чи правильно я мию посуд?
— Вона хвилюється! — Павло провів рукою по обличчю. — Чому ти не можеш її зрозуміти? У неї лише я залишився! Батька не стало десять років тому, вона сама! І так, вона звикла все контролювати, це її спосіб боротьби з тривогою! Але це не привід влаштовувати сварки!
— Сварки? — Лідія відчула, що земля йде з-під ніг. — Я три роки терплю. Я мовчу, коли вона каже, що я погана господарка. Я посміхаюся, коли вона натякає, що ти міг знайти когось кращого. Я вислуховую її лекції про те, як правильно прасувати твої сорочки. І це я влаштовую сварки?
— Ну от, знову все перетворюєш на драму, — він відвернувся до вікна. — Я просто хотів допомогти мамі. Вона у літах, хворіє. Вона має право на спокійну старість. А ти думаєш тільки про себе.
Люда дивилася на його спину й раптом зрозуміла: він справді так думає. Для нього це норма. Мати завжди права. Мати завжди на першому місці. А вона, дружина, має підлаштовуватися, терпіти, прогинатися.
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Раз квартира тепер належить твоїй матері, то нехай вона й живе у ній. З тобою. А я з’їжджаю.
— Що? — він різко обернувся. — Ти про що?
— Саме про те, що сказала. Я йду. Шукай собі іншу господарку, яка буде терпіти твою матір і радіти, що ти дозволяєш їй жити в квартирі, за яку вона платить.
— Людо, не неси дурниць! — він схопив її за плечі. — Куди ти підеш? У тебе навіть грошей немає на оренду!
— Знайду, — вона вивільнилася з його рук. — Зніму кімнату. Влаштуюся на другу роботу. Але я не збираюся жити в домі, де мене вважають прислугою, яку можна вигнати в будь-яку мить.
— Ти з глузду з’їхала! Ми сім’я! Не можна от так просто взяти й піти!
— Сім’я? — вона усміхнулася. — Сім’я — це коли чоловік радиться з дружиною, перш ніж подарувати їхню квартиру комусь. Сім’я — це коли чоловік захищає дружину від образ, а не змушує її терпіти. А те, що в нас було — це не сім’я. Це ти й твоя мама. А я всього лише обслуговуючий персонал.
Павло зблід.
— Ти зараз говориш жахливі речі. Мені прикро це чути.
— А мені було прикро жити з цим три роки, — вона розвернулася до дверей. — Передай мамі, що квартира тепер повністю її. Нехай готує тобі борщ і прасує сорочки. Упевнена, у неї вийде краще, ніж у мене.
Вона вийшла з офісу й тільки на вулиці дозволила собі зітхнути. Руки тремтіли. Усередині все горіло. Але разом з болем прийшло дивне відчуття полегшення.
Тиждень минув в якомусь тумані. Люда зняла крихітну кімнату на околиці, перевезла свої речі. Павло дзвонив щодня, умовляв повернутися. Говорив, що кохає. Що все владнає. Що мама обіцяла поводити себе добре.
— Ти ж розумієш, що це дурість? — говорив він у трубку. — Ми можемо все виправити. Просто поговори з нею нормально.
— Ні, Пашо, — відповідала Люда. — Я не повернуся в дім, де у мене немає жодних прав. Якщо хочеш зберегти шлюб — переоформи квартиру назад. На нас двох. Порівну.
— Ти не розумієш! Я не можу цього зробити! Мама засмутиться! У неї серце хворе!
— Значить, вибирай, — холодно сказала Люда й поклала слухавку.
Через місяць їй подзвонила подруга.
— Слухай, ти в курсі, що відбувається з твоєю квартирою?
— Якою моєю? — втомлено запитала Люда. — Вона давно не моя.
— Та ні, послухай! Я бачила оголошення про продаж! Твоя свекруха виставила її на продаж! За п’ять мільйонів гривень!
Лідія відчула, як кров відлила від обличчя.
— Що?
Вона знайшла оголошення в інтернеті за п’ять хвилин. Справді. Їхня квартира. З тими самими фотографіями, які вони робили три роки тому для сімейного альбому. Зінаїда Федорівна, власник, продає трикімнатну квартиру в центрі.
Лідія не пам’ятала, як дісталася до їхнього будинку. Точніше, вже не їхнього. Вона піднялася на четвертий поверх і подзвонила в двері. Відчинив Павло. Він виглядав погано — втомлений, з темними колами під очима.
— Людо? Ти… ти повернулася? — у його голосі пролунала надія.
— Де твоя мати?
Він розгублено кліпнув.
— У нотаріуса. Вона оформляє продаж… — він запнувся, зрозумівши, що сказав зайве.
— Значить, це правда, — жінка пройшла в квартиру. — Вона продає квартиру. За яку я платила три роки. Квартиру, яку ти їй подарував без моєї згоди.
— Я не знав! — Павло схопив її за руку. — Клянуся, я не знав! Вона сказала тільки вчора! Сказала, що їй потрібні гроші на операцію! Що лікарі наполягають!
— І ти, звичайно, повірив, — жінка вивільнила руку. — Операція. У жінки, яка щодня бігає сходами й тягає важкі сумки з магазину.
— Вона моя мати! Я не міг відмовити!
— Ти не міг відмовити, коли вона попросила підписати договір дарування. Не міг відмовити, коли вона ображала мене. Не можеш відмовити зараз, коли вона продає квартиру. Скажи, Пашо, а коли ти взагалі можеш щось?
Він мовчав, дивлячись у підлогу.
Грюкнули вхідні двері. Зінаїда Федорівна увійшла із задоволеним обличчям.
— Павлик, все оформили! Покупці знайшлися швидко, платять… — вона побачила Люду й змовкла. — А ти що тут робиш?
— Хочу зрозуміти одну річ, — Люда підійшла ближче. — Навіщо ви це зробили? Навіщо вигнали мене, забрали квартиру, а тепер продаєте її? Вам просто хотілося мені досадити?
Свекруха смикнула носом.
— Ти думаєш, світ крутиться навколо тебе? Мені потрібні були гроші. Великі гроші. У мене борг. Серйозний борг. А ця квартира — моя єдина можливість розплатитися.
— Який борг? — Павло зблід. — Мамо, про що ти?
— Павлик, ну що ти як маленький? — Зінаїда Федорівна зняла пальто, пройшла на кухню. — Я взяла кредит. Два роки тому. Великий. Хотіла відкрити бізнес. Не вийшло. Банк вимагає повернення. Погрожують подати до суду. Ось я й вирішила проблему. Продам квартиру, віддам борг, а на решту куплю собі невелику однокімнатну квартиру. І тобі, Павлик, трохи грошей залишиться. А свою однокімнатну, у якій я раніше жила, я здаю в оренду. Якщо буде гостра потреба Павлик там може пожити.
Тиша повисла така, що було чути, як цокають годинник на стіні.
— Тобто ти… — Павло повільно вимовив кожне слово. — Ти обдурила мене? Ніякої операції немає? Ніякого хворого серця? Ти просто використала мене, щоб забрати квартиру й продати її?
— Не говори дурниць, — свекруха поставила чайник. — Я твоя мати. Я тебе у світ привела. Я маю право на твоє майно. І взагалі, що ти сваришся? Я ж сказала, що тобі теж залишиться. Пару мільйонів. Купиш собі однокімнатну квартиру десь на околиці, і все буде добре.
Люда дивилася на цю жінку й не вірила своїм вухам. Цинічність. Повна відсутність сорому. Вона не просто вкрала квартиру. Вона вважала це своїм правом.
— Знаєте що, Зінаїдо Федорівно, — тихо сказала Люда. — Ви щойно зробили мені подарунок. Ви показали Павлові, хто ви насправді. Людина, якій байдуже навіть на власного сина, аби тільки отримати те, що вона хоче.
— Як ти смієш! — свекруха ступила до неї, але Павло став між ними.
— Мамо, — його голос тремтів. — Люда має рацію. Ти мене обдурила. Ти використала мене. Ти зруйнувала мій шлюб. І все заради грошей.
— Павлик, не слухай цю… — почала Зінаїда Федорівна, але він перебив.
— Ні. Досить. Три роки я захищав тебе. Три роки я змушував дружину терпіти твої образи. Я втратив її через тебе. А ти навіть не вибачилася. Ти просто прийшла й повідомила, що продаєш нашу квартиру, наче це твоя іграшка.
Він розвернувся до Люди.
— Пробач мені, ти мала рацію у всьому. Я був сліпим. Я думав, що мати завжди права. Що я зобов’язаний їй усім. Але вона… вона просто мною користувалася. І я дозволяв.
Люда мовчала. Усередині боролися злість і жалість.
— Павле, я йду до адвоката, — сказала вона. — Буджу вимагати компенсацію за свою частку в квартирі. Три роки платежів по іпотеці — це не жарт. І я отримаю свої гроші. Через суд, якщо знадобиться.
— Я допоможу тобі, — він кивнув. — Я буду свідком. Я підтверджу, що ти платила нарівні зі мною.
— Що? — скрикнула свекруха. — Павле, ти з глузду з’їхав?! Ти проти матері підеш?!
— Я йду проти шахрайки, — холодно відповів він. — Яка прикривалася словом «мати», щоб маніпулювати мною.
Люда вийшла з квартири, і цього разу не озиралася. За спиною залишилися крики Зінаїди Федорівни й втомлений голос Павла.
Судовий процес тривав чотири місяці. Адвокат був хороший. Павло справді виступив свідком, надав усі виписки, довів, що Люда платила половину іпотеки. Суд зобов’язав Зінаїду Федорівну виплатити їй компенсацію — півтора мільйони гривень.
Коли гроші прийшли на рахунок, Люда відчула дивне полегшення. Не радість. Не тріумф. Просто закриття важкого розділу. Павло дзвонив ще кілька разів.
— Я подав на розлучення з мамою, — сказав він одного разу. — Точніше, виселяю її з орендованої квартири, яку ми тепер знімаємо. Вона витратила всі гроші від продажу на якісь свої потреби. Ніякого боргу не було. Вона просто хотіла грошей. Я більше не можу. Я зрозумів, що ти мала на увазі.
— Шкода, що зрозумів так пізно, — тихо відповіла жінка.
— У нас ще є шанс? — запитав він.
Вона помовчала, дивлячись у вікно своєї маленької, але своєї кімнати.
— Ні, Пашо. У нас його ніколи не було. Тому що сім’ю з трьох осіб не побудуєш, якщо двоє з них — мати й син, а третій — просто додаток. — Вона поклала слухавку й заблокувала його номер.
Через півроку Люда внесла перший внесок за власну однокімнатну квартиру. Невелику, на околиці міста, але свою. Повністю свою. Коли вона переступила поріг з ключами в руці, то відчула те, чого не відчувала три роки в тій, великій і гарній квартирі. Вона відчула себе вдома.
