Частина 1. Життя
Мене звати Олена. Я — та сама середня дитина, яка все життя звикла бути «зручною». Моєму старшому братові Артему-32 а нашій молодшій сестричці Софії — лише 15.
Ми діти одного дому, але різних світів. І сьогодні наш світ остаточно розвалився на порозі квартири в одному з тихих районів Вінниці. Я пишу це сюди, бо іноді чужі люди— єдині , хто не скажуть чергове: «Ну він же твій брат, потерпи».
Щоб зрозуміти, чому ми опинилися в цьому глухому куті, треба повернутися в дитинство. Моє дитинство пройшло не на вінницьких бруківках, а в невеликому селі на Вінниччині, де кожен день починався зі сходом сонця і криком півня.
Бабуся Марія та дідусь Іван були справжніми господарями — тими, на кому тримається земля. Але навіть ця земля була розділена в їхніх серцях несправедливо. Я добре пам’ятаю ті нескінченні літні дні на городі. Сонце пече в потилицю, спина німіє від сапання картоплі, а руки стають чорними від землі. Я, одинадцятирічна дівчинка, працювала нарівні з дорослими.
А Артем? Артем сидів у затінку під старою розлогою яблунею з книжкою або просто дивився в небо. — Бабусю, а чому Артем не помагає? Йому вже вісімнадцять, він сильніший за мене! — витираючи піт з лоба, запитала я одного разу. Бабуся зупинилася, сперлася на сапу і подивилася на онука з такою ніжністю, ніби він був кришталевою вазою.
— Ой, Оленко, не рівняй. Артемчику не можна на сонці довго, у нього голова болітиме. Йому треба сили берегти, він же у нас вчений буде, в городі все життя не покладе. А ти дівка міцна, тобі праця тільки на користь, щоб господинею доброю стала. Ця «міцність» була моїм прокляттям. Поки дідусь Іван потайки відкладав гроші з продажу молока та городини, він завжди шепотів:
«Це Артему на вступ. Це Артему на машину. Це Артему на весілля». Про мене ж казали просто: «Вона сама прорветься». І я проривалася. Через мозолі, через навчання при фонарику, через те, що в школу взимку ходила в гумових чоботях, бо на шкіряні грошей «не вистачало». Батьки розлучилися зі скандалами, які досі відлунюють у моїх снах. Артем вдався характером у нашого рідного батька — такий же пихатий, схильний до маніпуляцій і впевнений у своїй винятковості. З біологічним батьком ми зараз не спілкуємося зовсім — він зник, як тільки перестав платити аліменти.
Потім у мами з’явився Сергій — мій вітчим. Людина неймовірної витримки, яка прийшла в дім, де панував культ Артема. Він став батьком для нашої молодшої Софійки, але намагався бути опорою і для нас. Проте Артем ненавидів його з першого дня. Не за образи — бо Сергій ніколи нас не ображав — а за те, що він «чужий» і сміє давати поради. Він намагався втягнути Артема в роботу. — Ходи, малий, поможеш листи тримати, — гукав Сергій з даху. Артем навіть не підвівся з лави.
— Самим роби. Тобі мама за це їсти дає, от і відробляй. Сергій тільки зуби зціпив. Він тоді намагався відкрити в райцентрі свою майстерню з ремонту агротехніки. Вклав туди все: мамині заощадження, свої сили.
Але в селі бізнес іде важко — то криза, то податки, то запчастини подорожчали. Він прогорів. Залишилися борги, які тиснули на груди, як могильні плити. Я пам’ятаю ту ніч на кухні. Пахло вишневим пирогом і відчаєм
— Марино, так не буде діла, — тихо казав Сергій мамі. — Тут ми тільки в землю вростемо, а дітей не піднімемо. Треба їхати. Люди кажуть, в Італії на будовах платять добре.
Я поїду перший, а там і ти підтягнешся. Мама плакала. Вона боялася залишати нас на бабусю. Але Артем, який зайшов на кухню, тільки й спитав: — А гроші звідти коли пришлете? Мені телефон новий треба, цей вже глючить. Батьки поїхали.
Спочатку Сергій, потім мама. Село залишилося в минулому, ми переїхали в орендовану квартиру ближче до Вінниці, щоб я могла вчитися. Кожне євро, яке вони надсилали, пахло потом і втомою. Мама працювала доглядальницею у капризних італійських синьйор, Сергій тягав каміння на спеці. Але вдома ці гроші перетворювалися на розкіш для одного і виживання для інших.
— Оленко, — казала мама по відеозв’язку, — ми відправили тисячу євро. Вісімсот віддай Артему — він хоче машину стару купити, щоб на роботу їздити (хоча на роботу він так і не збирався). А двісті — на вас із Софійкою. Тільки економ, доцю. Ти ж знаєш, нам там нелегко. Я дивилася на маленьку Софійку, якій було тоді лише п’ять років.
Вона просила нову ляльку, а я купувала їй дешеві олівці, бо грошей на ляльку не лишалося після того, як Артем забирав свою частку на заправку авто та гулянки з друзями. Роки минали, і чим більше грошей батьки надсилали з Італії, тим голодніше ставало серце Артема.
Це було схоже на прірву: скільки туди не кидай — дна не видно. Поки мама з вітчимом економили на кожному обіді, Артем у Вінниці «шукав себе». А шукав він себе зазвичай у нічних клубах, за кермом вживаних іномарок, які він міняв щороку, та в компанії таких само «золотих» ледарів. Моє ж життя перетворилося на нескінченний забіг на виживання.
У будні я бігла на пари в університет, а після них — на роботу. Я працювала офіціанткою, потім копірайтером, потім бралася за будь-який підробіток, аби тільки не просити в мами. Я знала, якою ціною даються ці гроші. А щоп’ятниці я сідала на рейсовий автобус і їхала в наше село.
Там на мене чекали бабуся Марія та дідусь Іван. Вони помітно постаріли. Руки дідуся вже тремтіли, коли він тримав склянку, а бабуся все частіше присідала на лаву, тримаючись за серце. Софійка, моя маленька сестричка, росла фактично на моїх руках. Вона була тим світлом, заради якого я не дозволяла собі зламатися. — Оленко, приїхала, помічниця наша! — бабуся витирала очі фартухом. — Ой, там город заріс, картоплю треба підгорнути, а дідові зовсім несила.
— А Артем? — запитувала я, скидаючи сумку. — Він же обіцяв приїхати минулих вихідних. Дідусь Іван тільки важко зітхав і відвертався. — Казав, що машина зламалася. Потім казав, що на конференцію якусь їде… — тихо відповідала бабуся. — Не чіпай його, Оленко. Він же в нас велика людина буде. Йому не гоже в землі колупатися. Я брала сапу й ішла на город.
Палюче сонце, пил, від якого дере в горлі, і нескінченні рядки картоплі. Я працювала до темноти, поки Софійка крутилася поруч, розповідаючи мені шкільні новини.
А ввечері, коли я знесилена поверталася до хати, на телефон приходило сповіщення з соцмереж: Артем виклав нове фото з ресторану у Вінниці. Новий дорогий годинник, кальян, задоволене обличчя. Ця прірва між нами ставала нестерпною. Одного разу, коли я повернулася з села з мішками овочів, я застала Артема в орендованій квартирі.
Він був у люті. — Де гроші, які мама передала бусом? — кричав він. — Я купила Софійці підручники, нову куртку і віддала бабусі на ліки для серця, — спокійно відповіла я. — Ти що, здуріла? — він підскочив до мене.
— Мені треба внесок за навчання платити! І в машині коробка передач накрилася! Ти не маєш права розпоряджатися цими грошима! — Це гроші Сергія і мами! — я вигукнула йому в обличчя.
— І вони йдуть на те, що справді потрібно. Поїдь у село, подивися на бабусю. Вона ледве ходить, а ти тільки й знаєш, що гаманець відкривати! — Село — це для невдах, — процідив він. — Я своє там відпрацював.
А ти, якщо хочеш бути попелюшкою — гни спину далі. Але квартиру, яку вони куплять у місті, я тобі не віддам. Я вже поговорив з мамою. Вона сказала, що мені потрібні умови для старту бізнесу. А ти… ти ж у нас розумна. Ти і в селі виживеш.
У цей момент я зрозуміла, що його апетит — це не просто бажання купувати речі. Це бажання панувати. Він щиро вірив, що наша праця, мої мозолі на городі, мамині сльози в Італії — це все лише паливо для його «успіху». Бабуся з дідусем продовжували його виправдовувати навіть тоді, коли він перестав приїжджати навіть на свята. — Він зайнятий, — казала бабуся, розглядаючи старе фото Артема. — Він великі справи робить. Вони віддали йому всі свої заощадження, коли він вирішив одружитися. «На весілля, щоб не гірше, ніж у людей». Пишне свято у Вінниці, білий лімузин, сотні гостей.
Я пам’ятаю, як Сергій і мама надсилали гроші на цей бенкет працюючи без вихідних пів року. А через два роки весілля закінчилося розлученням. Артем повернувся додому — ще більш пихатий, з боргами й аліментами, які знову лягли на плечі батьків. І саме тоді батьки нарешті купили ту трикімнатну квартиру у Вінниці. Квартиру, яка мала стати нагородою за роки страждань, але стала початком найтемнішої глави нашого Настав 2022-й, а за ним і 2024-й, 2025-й… Світ навколо нас тріщав по швах, люди втрачали домівки, переосмислювали життя, вчилися цінувати кожен момент.
Але у нашій вінницькій квартирі час ніби застиг у якомусь викривленому відображенні минулого. Трикімнатне житло, за яке батьки заплатили своїм здоров’ям і роками розлуки, стало місцем моєї щоденної битви за право просто бути. Артему вже тридцять два. Він — здоровий, міцний чоловік, який міг би гори звернути. Але натомість він обрав роль «жертви обставин». Від початку 22 року він остаточно осів удома. Його «бізнеси» так і не злетіли, а шукати звичайну роботу він вважав нижче своєї гідності.
— Куди я піду? На завод за копійки? Чи кур’єром? — пирхав він, сидячи в ігровому кріслі, яке, звісно ж, було куплене на «екстренні» гроші від мами. — Я менеджер. Я чекаю на гідну пропозицію. А поки що батьки мають мені допомагати, бо мені треба платити аліменти, інакше мене за кордон не випустять, коли все закінчиться. Аліменти. Це слово стало його щитом. Щомісяця мама з Італії надсилає суму, яка перевищує мою зарплату, щоб Артем міг закрити борги перед колишньою дружиною.
Він сидить у найбільшій кімнаті, оточений дорогою технікою, і продовжує висмоктувати ресурси з батьків, які там, на чужині, вже зовсім здали. Бабусі Марії та дідуся Івана вже немає.
Вони пішли тихо, один за одним, так і не дочекавшись від онука бодай склянки води чи допомоги на городі в останні місяці. Усі їхні паї, уся їхня сільська хата — усе було продано, а гроші… гроші зникли в бездонних кишенях Артема «на розвиток справи». Тепер немає кому заступитися за нас із Софією, немає кому сказати йому:
«Схаменися, синку».
А Софійка виросла. Їй уже п’ятнадцять. Вона — копія нашої мами: тендітна, з величезними очима, в яких тепер постійно оселився страх. Вона зараз у тому віці, коли треба думати про майбутнє, про вступ, про репетиторів.
Навчання сьогодні коштує дорого, і кожна копійка, яку Сергій заробляє на важких об’єктах, мала б іти на освіту його рідної доньки.
Автор: Олена Ткач
