Я іноді дивуюся, як доля зводить людей із зовсім різними поглядами на життя. От візьмемо мене. Я люблю поговорити, побути у компанії, з друзями обговорити останні новини. А мій Віктор — повна протилежність. Для нього найкращий вечір — це посидіти вдома за ноутбуком, з чашкою кави та попрацювати над черговим проєктом. І що мені з цим робити?
Він стверджує, що кохає мене, але я почуваюся так, наче наша любов — це якась екзотична риба, яку треба обережно годувати й не турбувати зайвими питаннями, бо ще втече в глибини океану. У нього один друг, троє приятелів і більше йому нікого не треба. Навіть про мене часом забуває.
Я зустрічаюся з Віктором понад рік. Іноді здається, що наші стосунки — це вічне випробування, де правила гри визначаються не обома партнерами, а кимось одним. І, на жаль, не мною.
Віктор — справжній інтроверт. Звучить сумно, але йому так зручно. Він талановитий програміст і для нього життя — це код, рядок за рядком, робота 24/7. Він каже, що любить мене, і я навіть вірю у це, коли ми поруч. Ми бачимося через день, проводимо разом вихідні. Але як тільки він поринає у роботу, мене наче не існує.
— Привіт, як ти? – пишу я, а відповідь приходить через добу. Якщо приходить взагалі.
Коли він їде у відрядження ми спілкуємося дуже рідко, без довгих повідомлень та дзвінків. Я розумію, робота важлива. Але ж коли любиш, хочеться відчувати присутність дорогої людини, навіть на відстані. Мені здається, що наші стосунки для Віктора — не на другому, а десь на двадцять другому місці після робочих завдань, хобі й ще купа всього, що може бути важливішим за мене. Я замислилася: це, тому що йому байдуже? Чи я просто занадто багато від нього вимагаю?
— Віть, мені важко так. Я хочу бути поруч, а не чекати цілими днями твоєї відповіді, – якось сказала я йому віч-на-віч. Він, як завжди, пообіцяв, що спробує змінитися, що буде більше часу приділяти нашим стосункам. Але минуло кілька тижнів і все повернулося на круги своя. Тепер щоразу, коли ми бачимося, я мовчу. Мовчу, бо знаю, що говорити більше немає про що. Усі слова давно сказані, усі претензії висловлені, а змін немає.
Можливо, він такий за своєю природою? Якщо це так, то чи зможу я прийняти ці “правила гри”? Прийняти те, що мене люблять, але тільки у такому “обмеженому” форматі. Мені страшно бути просто зручною, а не коханою. Я хочу розібратися у цьому, перш ніж рухатися далі.
Я теж інтроверт, хоча, мабуть, менш затятий. Моя друга половинка завжди у пріоритеті. Так, я теж багато працюю, але для мене нормально відповідати на дзвінки, навіть коли зайнята, хоча б коротко повідомити, що зараз не можу говорити, але зателефоную пізніше. Не можу уявити, як це — не відповідати на дзвінки чи повідомлення близької людини цілими днями. Я ж навіть під час роботи завжди думаю про те, щоб знайти хвилинку й написати йому. Це просто частина мого життя, турбота про тих, хто важливий.
Віктор може підтримати бесіду, жартувати, знайти спільну мову з моїми друзями. Але його власне коло спілкування дуже маленьке. З друзями бачиться кілька разів на місяць і його це не напружує. Я ж не можу зрозуміти, як це — не сумувати за тими, з ким дружиш.
У нас із Віктором теж бувають прекрасні дні. Він приїжджає по мене на роботу, везе на романтичну вечерю. Ми гуляємо нічним містом, говоримо про все й ні про що. І в ці моменти я вірю, що він дійсно любить мене. Але щойно він занурюється у черговий проєкт – все, зникає. Можна писати, дзвонити, відповіді не дочекаєшся.
— Неможливо любити й не сумувати, – тихо кажу я собі, розмірковуючи про наші стосунки. – Якщо він так легко обходиться без мене, це просто якесь легковажне захоплення. Як можна будувати сім’ю з людиною, якій не потрібне твоє товариство щодня?
У мене робота, навчання, подруги, спорт. Але протягом дня хочеться отримати хоча б коротке повідомлення, фото, відповідь на запитання. Навіть звичайне “доброго ранку”, якщо ми не бачилися.
Але Віктор може написати лише ввечері або наступного дня, коли його робочий день тільки починається. Я прокидаюся й думаю про нього. Навіть коли роботи багато, завжди знайдеться хвилинка для коханої людини. А Віктор, здається, поки не поїсть, не напише. Ну не мій це формат, не можу жити у такому режимі.
От і все. Тепер я стою на порозі рішення, яке змінить моє життя. Прийняти те, що його кохання – це рядок у списку справ? Чи все ж вірити, що я знайду того, хто любитиме мене так, як я того заслуговую? Мені боляче це визнавати, але здається, я вже знаю відповідь.
