“Тепер – це твоя кімната. А спальня – моя. Я замок вставив у двері. Зі мною тут буде жити моя молода майбутня дружина”

Три Миколаї в долі Магди

Магда не розуміла, чому її речі перекочували зі спальні – до вітальні. Усе було розкидане на дивані, стільцях.

– Павле, ти що, затіяв генеральне прибирання в шафі-купе? – запитала в чоловіка.

– Тепер – це твоя кімната. А спальня – моя. До речі, я замок вставив у двері спальні. Зі мною тут буде жити моя м-м-м молода майбутня дружина.

– Жартуєш? Хіба ми вже розлучені?

– Вважай, що так. Справа – за документами.

Магда почувалася, наче громом прибита. Не помічала, аби Павло ходив «наліво». Бувало, затримувався з товаришами «на пиві». На рибалку їздив. Але, щоб до коханки вчащав.

– Чоловіче, нам уже по п’ятдесят років. Діти одружені. Хіба для тебе нічого не вартує прожитих разом три десятиліття? І як ми будемо з твоєю новою квартиру ділити? Кухню? Ти це уявляєш?

– Її звати Мар’яна. А щодо кухні. Почергово будете готувати.

– Схаменися, Павле. Що діти подумають? Родина? Сусіди?

– Хай кожен на себе дивиться. І ще: Мар’яна перебереться сюди завтра-післязавтра.

– А може б ти до неї жити пішов?

– У неї немає. Словом, це тебе не обходить.

Магда була татовою донею. Пoкiйний Микола дав їй це ім’я. Наказував двом старшим синам любити і пильнувати молодшу сестричку. Різниці між дітьми не робив. Проте до Магди ставився з особливою ніжністю. Усі вважали Миколу суворим. Але таким він був лише з вигляду.

Давненько не стало батька. Якби він був живий, щось би порадив. Або, як колись у дитинстві, погладив би по голові важкою, натрудженою рукою. І звично сказав би:

– Я завжди буду захищати тебе, доцю. Не дарма ж народився у день святого Миколая. То я і батько твій, і ангел-охоронець.

Мар’яна виявилась значно молодшою за Магду. І доволі нахабною. Оскільки, крім особистих речей, більше нічого не мала, поділила між собою і Магдою кухонне начиння. Встановила «графік» прибирання та інші правила. Магда почувалася у власній квартирі приниженою та зайвою.

Часто навідувалася на батькову могuлу. Розповідала про те, що трапилося в її сім’ї. Як тяжко сприйняла новину мама. Здавалося, легше ставало, коли на цвuнтарі виговориться і виплачеться.

– Таточку, ангеле мій охоронцю, як далі жити? – запитувала в батькової дyші, яка, мабуть, зітхала на небесах. – Краще бути вдовою, аніж зрадженою в мої роки. Додому йти не хочеться. І світ не милий.

Одного разу, коли Магда поверталася з цвuнтаря, почалася гроза. Дощ лив, наче небо розверзлося. А в неї – ні парасолі, ні светра. Вимокла. Зайшла перечекати негоду в невеличку церкву, що неподалік. Змовила молитву. Аж тепер зауважила: стоїть перед стареньким образом святого Миколая. Святий дивився добрим і співчутливим поглядом. І цей погляд її ніби про щось запитував.

– Святий Миколаю, – шепотіла перед образом, – мені так тяжко. Самотньо. Прикро. Я почала відчувати ненависть до Павла і до тієї жінки. А я ж не вміла ненавидіти.

Магда розповідала святому про те, що в неї на дyші. Він слухав.

Відтоді серце вело її до маленького храму. Молилася до образа святого Миколая. І пошепки розмовляла зі святим.

Магдина знайома торгувала квітами на ринку. Магда завжди, коли йшла мимо, заходила до Тетяни. От і знову вступила.

– Погляну на твою красу, а тоді піду за помідорами, – пожартувала.

– Як добре, що ти зайшла! Попильнуй тут кілька хвилин, а я збігаю до автобуса, сумку батькам передам. Купила дещо з продуктів. Цінники є, отже можеш сміливо торгувати.

– Яка з мене продавщиця?

Дівчина шукала троянди кремового кольору. Але їх у великій вазі залишилося тільки дві. Підійшов чоловік. Почав розглядати квіти. Магда аж заклякла. Незнайомець був схожим на її батька. Густе чорне волосся з сивиною, зачесане назад. Карі очі. Навіть у поставі якась подібність.

– Ба… бажаєте щось купити? – запитала, затинаючись.

– Мабуть, оці дві троянди.

– Але ж

– І ще дві білих. У пoкiйної дружини нині день народження.

Він простягнув крупну купюру. Магда знітилася.

– Перепрошую, здачі немає. Я не продавщиця. Вона пішла до автобуса. А я, мене попросила побути. А тут лише двісті гривень. І в мене з собою стільки нема. Певно, йдіть до сусідів, вони продадуть вам квіти.

– Хто ж клієнтів до сусідів спроваджує? Я зачекаю.

Магда з цікавістю розглядала незнайомця. Буває ж така дивна схожість між зовсім чужими людьми.

Прийшла Тетяна. І остовпіла.

– А ви хто?! Ви? – запитала в покупця.

– Я – Микола. Ми знайомі?

– Так, тобто, ні. Ви дуже схожі на Магдиного батька. Магда ось, перед вами. А її пoкiйний батько. Господи, його також Миколою звали.

– То я пішла, Таню. Дай чоловікові здачу.

– Дякую, Магдо. Заходь.

– Магда. Гарне ім’я, – сказав незнайомець.

Він наздогнав Магду. Розговорилися. Про життя. Він – yдiвець. Вона – розлучена. Його донька живе за кордоном з чоловіком-іноземцем та двома дітьми. Її сини також на стороні. Одружені. В одного донька підростає. В іншого – син.

– Не хочеться старість на самоті зустрічати, – мовив новий Магдин знайомий.

– Не хочеться, – зітхнула у відповідь.

– А знаєте, якщо я схожий на вашого батька, то не відмовте мені у зустрічі. Сам не знаю, як так вийшло, що все вам розповів. Зазвичай, не люблю «сповідатися» чужим людям. А тут

…Друга зустріч, третя. Уже й рік збіг, відколи зустрілись уперше. І в день цього «ювілею» Микола запропонував:

– Магдо, хочу покликати вас заміж. І перебирайтеся до мене. Я буду вашим ангелом-охоронцем.

– Так казав колись мій тато. Він також мій ангел-охоронець. Миколо, я вас, тебе зі своєю мамою познайомлю. Та й треба, аби благословила нас.

Старенька Марися не любила носити окуляри, хоча погано бачила. Чомусь вважала, що від них ще гірше очі болять. А тут через окуляри пильно придивлялась до Магдиного обранця.

– Боже праведний! Доню, та він на мого пoкiйного Миколу подібний. І також Миколою зветься.

Марися сперлась на одвірок, щось думала чи пригадувала.

– А танцювати вмієте? – запитала. – Бо мій пoкiйний завжди мені на туфлях носки обдирав.

– Я також по ногах топчуся.

Марися усміхнулася.

Читайте також: “Маючи дорогу автівку, Макс дівчат клеїв по три на тиждень. А через кілька років волосся на собі pвaв”

…Магда з Миколою живуть у злагоді. Вона й далі часто заходить до маленької церковці. Помолитися і подякувати святому Миколаю за поміч. Батькові Миколі – за те, що його добра дyша веде її по житті. І чоловікові Миколі – за любов і пошанівок.

А ще Магда вірить у диво. Адже три Миколаї в її долі, три ангели-охоронці – зовсім не випадковість.

Автор – Ольга Чорна

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram