«Тепер тут житиме мій онук, і це не обговорюється», — прикрикнула на всіх Тамара Василівна
Сергій та Оксана, з дитинства знали ціну грошам, одружилися, будучи ще зовсім молодими. Обоє з небагатих сімей, вони не витали в хмарах. Вони знали, якщо чогось хочуть, то доведеться домагатися цього самим.
З батьками жити було не варіант, і молодята зняли невелику, дешеву однокімнатну квартиру, щоб хоч якось відкладати гроші. Кран у ванній протікав, підлога була кривою, стеля потрісканою. Поки що переб’ються й так, не звикати. Але от дитина має з’явитися в новому домі, з усіма зручностями.
Сергій з дитинства захоплювався кулінарією. Він часто готував батькам і брату. Спочатку за необхідністю, а потім дуже полюбив цю справу. Він завжди мріяв про власне кафе. І подружжя вирішило, що це і буде їхня мета — відкрити невелику кав’ярню. Їм не потрібні були золоті гори. Головне, купити хорошу квартиру, і щоб на життя вистачало.
Потрібно було збирати гроші і Сергій невтомно працював на заводі. Повертаючись у свою крихітну квартирку, він щось новеньке готував, експериментував з рецептами. Оксана працювала в магазині, а вночі читала книжки з маркетингу, дизайну, і всього, що могло знадобитися в їхній справі.
Друзі були налаштовані скептично і відмовляли Сергія та Оксану від цієї витівки.
— Невже думаєте, в нашому закутку ще одне кафе користуватиметься попитом? Годі дурницями займатися, знайдіть нормальну роботу!
Але Сергій та Оксана не здавалися. Вірили одне в одного, у свою мрію. І ось, за два роки наполегливої праці та безсонних ночей, їхня мрія почала набувати реальних обрисів. От орендували будівлю, і Сергій поставив на кон усе. Звільнився, щоб самому працювати кухарем, а дружина взялася за документацію.
І кафе потроху почало ставати популярним. Спочатку відвідувачів було небагато, але людям припали до душі фірмові рецепти Сергія, і його знаменитий пиріг невдовзі захотіли скуштувати всі. Про кафе стало відомо далеко за межами міста.
До Сергія стали приїжджати люди з інших районів, щоб скуштувати авторські десерти. Справи йшли вгору. Сергій та Оксана змогли купити простору квартиру в хорошому районі. Ідеальне місце, щоб жити щасливо, але з дітьми поки що не складалося. Оксана вже почала втрачати надію, але Сергій не здавався. Він вірив, що в них обов’язково буде малюк.
І ось, за кілька років, диво сталося. Оксана дізналпся, що при надії. Носила малюка легко, і ось, нарешті, настав довгоочікуваний день. В Оксани та Сергія з’явилася чарівна донечка. Сергій був на сьомому небі від щастя і не міг відірвати очей від своєї маленької принцеси. Дівчинку назвали Анею.
Вона росла на радість батькам, була здоровою, активною і дуже цікавою. Сергій та Оксана дуже її любили. Коли Ані виповнилося 15 років, вона за своїм бажанням почала допомагати батькам з кафе. Вона розділяла пристрасть тата до кулінарії.
Здавалося б, у них було все, що потрібно для щастя, і ніщо не могло його затьмарити. Та не тут-то було.
У брата Сергія, Михайла, складалося все не так добре. З дружиною вони грошей багато не мали, перебивалися від зарплати до зарплати. Ну і не дивно, мабуть, що з появою сина їм стало важче. Костя був старший за Аню на сім років. На відміну від своєї двоюрідної сестри, він з дитинства був безладним, ні за що не брався серйозно. Навчався абияк, до інституту не вступив, пішов у технікум, але і звідти його відрахували за прогули.
З роботою в нього теж не ладналося. На одному місці він не міг затриматися довше за пару місяців. То йому не подобався колектив, то умови, то зарплата. Через це він постійно перебивався випадковими заробітками, стабільного доходу не було жодного. Михайло сварив сина за його безвідповідальність, але Костя лише відмахувався, запевняючи, що «знайде своє місце в житті».
Зате бабуся, Тамара Василівна, дуже його любила. Вона в усьому його виправдовувала, балувала смачними пиріжками і безмежно шкодувала. Костя майстерно користувався бабусиною добротою і безсоромно вішав на неї всі свої проблеми.
В один із днів, черговий раз посварившись з батьком, Костя заявився до Тамари Василівни.
— Ба, ну як же так! Знову цей тато на мене репетує! Нічого я йому не зробив, а він на мене свариться! Зовсім життя немає! — нив Костя, уплітаючи за обидві щоки бабусині ватрушки.
Тамара Василівна, як завжди, розхвилювалася:
— Ой, Костю, мій бідолашний! Та як же він міг? Ось зачекай, я йому зараз скажу!
У серцях вона вже була готова їхати до сина й відчитувати його за онука.
— Ой, ба, — пробурмотів із наповненими щоками Костя. — Ти в мене найзолотіша, тільки ти мене й любиш.
Посиділи, попили чаю і вирушили до Михайла.
— Що ж це ти робиш! — одразу ж з порога почала Тамара Василівна лаяти Михайла. — Як ти міг на свого рідного сина насварити?! Він же ні в чому не винен! Ну, не виходить з роботою, і що тепер?
— Мам, ну що ти от його захищаєш, — парирував Михайло. — Костя — нероба й ледар! Ні за що не береться, тільки нити вміє! Я йому все виговорюю, щоб він на путь істинний став! А ти його балуєш і потураєш його лінощам!
Так і перепинялися, поки Михайло не гримнув:
— Ну якщо тобі так його шкода, нехай у тебе й живе! А мені дорослий лоб, 22 роки, тут не потрібен більше, якщо нічого зі своїм життям робити не збирається.
Тамара Василівна очманіла від такого різкого рішення Михайла. Вона не могла повірити, що син готовий так вчинити. Їй було щиро шкода Костю, адже вона бачила в ньому лише хороше і не могла зрозуміти, чому Михайло так суворо з ним поводиться.
— Костю, ти завжди можеш жити в мене, — сказала вона, ніжно погладжуючи його по голові, коли вони повернулися до неї.
Костя скривився й похитав головою:
— Ба, ну що ти кажеш! Ти сама-то у своїй одній кімнаті ледь вміщуєшся! А я що тут робитиму? Давай, придумай, що робити. Може, знімеш мені квартиру?
Тамара Василівна замислилася.
— Ось що я придумала. Поживеш поки в дядька Сергія. У них будинок великий, місця вистачить. Вони й не помітять.
Костя, ліниво почісуючись, кивнув. Йому, по суті, було все одно, де жити, аби не працювати і не напружуватися.
Сергій та Оксана просто в осад випали, коли Тамара Василівна заявилася до них з новиною. Спочатку вони намагалися заперечити, але не тут-то було.
— Тепер тут житиме мій онук, і це не обговорюється! — прикрикнула на всіх Тамара Василівна.
— Будинок великий у вас, місця вистачить. Ти мені ще спасибі скажеш! Костя вам допоможе по господарству, та й у кафе роботи багато, зайві руки не завадять. Влаштуй ти його туди.
Костя з рук геть погано справлявся з будь-якою роботою, за яку брався. Він плутав замовлення, грубив клієнтам і постійно пропадав на тривалі перерви. Відвідувачі почали скаржитися на обслуговування, стали залишати погані відгуки.
Вдома ситуація була не кращою. Поки подружжя пропадало на роботі або кудись виїжджало, Костя запрошував галасливі компанії. Після вечірок Кості будинок перетворювався на справжній погром: всюди валялися порожні пляшки, брудний посуд, часом побитий, а на підлозі красувалися жирні плями.
— Та що ти бурчиш, дядьку, — обурювався Костя. — Ну мені тепер веселитися, чи що не можна? Я ж молодий, саме час.
— Годі! — вже не міг стриматися Сергій. — Збирай свої речі і забирайся звідси!
Костя, неохоче, почав збиратися, бурмочучи собі під ніс.
— От спасибі, дядьку!
— І більше сюди ні ногою! — прикрикнув Сергій, коли Костя вийшов з їхнього будинку з речами.
Тамара Василівна, дізнавшись про те, що Сергій виставив Костю з дому, була обурена. Сергій розповів їй усю правду, але вона вважала, що родичі на онука наговорюють. Так вони й оселилися з Костею удвох у її одній кімнаті. Було вже й таке, що онук бабусю до лікарні довів, і, начебто, нарешті в голову щось утовкмачилося. Залишалося сподіватися, що надовго цього вистачить.
