— Тепер ти сама по собі, Катю. У мене таке відчуття, що я живу не в квартирі, а в залі очікування на вокзалі. Причому в годину пік, коли всі потяги скасували. Я так більше не можу, розумієш? Мені 50 років. Я хочу приходити додому і чути тишу, а не цей балаган.
Олег шпурнув пульт на диван. Пластик глухо вдарився об м’яку оббивку, але звук потонув у загальному шумі. Вечір п’ятниці в їхній трикімнатній квартирі нагадував філію божевільні, де головлікар давно звільнився. З кімнати 15-річного Артема долали баси, якийсь новомодний реп, який Олег не міг терпіти. На кухні свистів чайник, якому ніхто не приділяв уваги. Старша Маша пошепки вимагала п’ять тисяч на репетиторку з англійської.
— Інакше ЗНО буде завалено, і я піду в прибиральниці. Мам, ти цього хочеш?
Катя з розкуйовдженим пучком на голові й плямою борошна на домашній футболці металася між плитою та мийкою. Молоко, звісно, втекло. Запах горілого миттєво рознісся квартирою, змішуючись з ароматом смаженої риби.
— Олеже, ну чого ти кричиш? — втомлено відгукнулась вона, витираючи плиту ганчіркою. — Артем просто музику слухає, він же підліток. Машці гроші потрібні, так? А ти міг би, до речі, кран у ванній подивитися. Він уже тиждень капає. Я тобі нагадувала у вівторок і в середу.
Олег закрив очі. У нього боліла голова. Він сидів на цьому продавленому дивані з виразом великомученика, якого змушують слухати концерт перфораторів.
“Кран. Знову цей кран. І гроші, і риба ця смердить так, що очі ріже. Він подивився на дружину. Каті було 48, але зараз вона виглядала на всі 60. Вічно чимось зайнята. Де та легка дівчина, на якій він одружився? Розчинилася в борщах і батьківських чатах”.
— Кран, значить, — тихо промовив Олег. — Знаєш що, Катю? До біса кран.
Він устав. Це не було спонтанним рішенням. Ні, думка зріла давно, як нарив. Він просто зрозумів все. Фініш. Батарейка сіла.
— Піду подихаю.
— Купи хліба на зворотному шляху, — крикнула йому в спину вона, навіть не обернувшись.
— Не куплю, — прошепотів він вже в ліфті.
Він не пішов дихати повітрям. Він сів у свою Тойоту і поїхав до Ліди.
У Ліди було тихо. Це перше, що завжди вражало Олега. Оглушлива, благословенна тиша. У Ліди пахло ландишами та дорогим кондиціонером для речей, а не горілим молоком. Їй було 42. Дітей у неї не було. Якась там давня історія, про яку Олег тактовно не розпитував. Зате був ідеальний манікюр, шовковий халат і здатність слухати, не перебиваючи нагадуваннями про кран, що капає.
Ліда зустріла його в дверях, посміхнулася куточками губ. Загадково, так вабливо.
— Втомився? — тільки й запитала вона.
Олег уткнувся обличчям у її прохолодне плече.
— Лідо, я залишуся назавжди. Я заслужив спокій. Ну правда, я так більше не хочу.
Розмова відбулася наступного дня. Олег приїхав, коли діти розбіглися, хто куди, і Катя була сама. Вона сиділа на кухні, чистила картоплю. Рухи мокрі, погляд відсутній.
Олег зупинився в дверному прорізі. Валізу діставати не став. Вирішив просто зібрати речі в спортивні сумки. Так швидше і менше пафосу.
— Катю, нам треба поговорити.
Вона здригнулася.
— Щось сталося? Ти вчора не повернувся. Я телефонувала, телефон вимкнено.
— Я йду. Катю.
Він випалив це й завмер, чекаючи реакції. Сцени, сліз, картоплини, що летить у голову. Жінки ж так реагують. Але Катя мовчала. Вона поклала ніж, витерла руки об фартух і подивилася на нього. Погляд був дивний, не злий, а якийсь збентежений, наче він сказав, що земля пласка.
— У сенсі, йдеш? — перепитала вона. — Куди?
— До жінки. Її звуть Ліда. З нею мені спокійно. Розумієш, Катю, наш шлюб перетворився на якийсь безкінечний марафон з перешкодами. Ти вічно на взводі. Ти вимагаєш, пиляєш, контролюєш. У нас не дім, а диспетчерська. А я втомився. Я хочу приходити додому й відпочивати. Я хочу тиші.
Катя повільно сіла на табурет.
— Спокійно, кажеш? Тиші хочеш?
Вона окинула поглядом кухню: гору немитого посуду — діти поїли й повтікали, каструлю з супом, квитанції за комуналку на підвіконні.
— Ну йди, — тихо сказала вона. — Шукай свій спокій. Речі, де лежать, знаєш.
Ні сварки, ні биття посуду. Олег навіть трохи розчарувався. Йому хотілося драми, аби виправдати свою втечу, щоб сказати собі: “Ось бачиш, вона істеричка. Я правий”. А вона просто відпустила. За годину він уже спускався сходами з двома сумками, відчуваючи себе в’язнем, який нарешті перепилив ґрати. Попереду маячила тиха гавань.
Спочатку жінці було не дуже. Як вона сама, з двома дітьми, з кредитом, хоч і маленьким, з краном, що крапає… Катя плакала вночі, закутавшись у ковдру. Шкода було себе, шкода прожитих років.
“Стара я, — думала вона, дивлячись у дзеркало. — Нудна, звичайно. Та Ліда, напевно, фея, в шовках ходить, а я…”
Але потім крізь жалість почав проступати дивний феномен. Вакуум. Без Олега в квартирі раптом стало просторо. Зникло головне джерело хаосу. Олег при всій своїй любові до тиші сам виробляв шуму більше, ніж діти. Це він голосно дивився новини. Це він вимагав перше, друге й компот, через що Катя стояла біля плити годинами. Це його шкарпетки мігрували квартирою, як перелітні птахи.
Грошей, як не дивно, стало більше. Олег, звісно, віддавав зарплату, але тут же забирав левову частку на бензин, на запчастини для машини, на свої нескінченні чоловічі посиденьки в гаражі, на обіди в їдальні.
В один із вечорів Катя прийшла з роботи й побачила, що Артем нишпорить у ванній з розвідним ключем.
— Тем, ти що там?
— Та набрид він капати, мам, — буркнув син, не повертаючись. — Я відео подивився, там прокладку поміняти — діла на п’ять хвилин. Батько півроку збирався, а тут реально дрібниці.
За десять хвилин кран замовк. Вперше за півроку Катя стояла й дивилася на суху мийку, як на диво світу.
— Дякую, сину, — сказала вона, і голос здригнувся.
Маша, бачачи, що мати більше не носіться з віником, а сидить вечорами з книжкою, мовчки взяла швабру й помила підлогу.
— Мам, тобі чаю зробити? З цукром.
У домі встановилася та сама тиша, про яку мріяв Олег. Тільки насолоджувався нею не він, а Катя. Вона раптом зрозуміла, що може не готувати вечерю з трьох страв. Можна відварити гречку, нарізати салат — і всі задоволені. Можна не прасувати постіль. Олег вимагав хрустку. Можна у вихідні спати до десяти, а не скакати готувати сніданок чоловікові.
У Олега тим часом закінчувалася демо-версія раю. Місяць він жив, як король. Ліда порхала навколо, годувала вишуканими салатами. Правда, порції були маленькі. Олег не наїдався, але мовчав. Жінка робила йому масаж плечей. Вони дивилися фільми, пили напої. Тиша дзвеніла у вухах, приємна, ватна. Але життя — штука груба.
Почалося з дрібниці. У Ліди зламалася пральна машина.
— Олежику, — промуркотіла вона вранці, подаючи каву. — Там машинка щось не крутить. Подивишся, ти ж чоловік.
Олег поперхнувся. Вдома, коли ламалася техніка, Катя просто викликала майстра. У неї був список телефонів усіх служб міста. Вона сама зустрічала ремонтника, сама з ним торгувалася, сама перевіряла роботу. Олег дізнавався про поломку вже за фактом: “Відремонтували, тисяча двісті гривень”.
— Лідо, ну я не розбираюся в електроніці. Може, майстра…
Ліда здивовано припідняла брову, ідеально вищипану брову.
— Майстра? Це ж чекати цілий день і гроші платити. А ти в мене рукастий, я сподіваюся? Подивись, там, може, фільтр заб’явся.
Олегу довелося лізти. Він повозився три години, залив підлогу водою, подряпав руки, машинку не полагодив, зате вислухав лекцію про те, що справжній чоловік повинен вміти все. Це було неприємно.
Далі більше. З’ясувалося, що у Ліди іпотека, і вона зовсім непрозоро натякнула:
— Милий, ми ж тепер сім’я. Комуналка виросла, ти воду ллєш, як дельфін. Давай якось бюджет планувати. Моя зарплата йде на кредит, так що продукти і побут на тобі.
Олег прикинув цифри й зажурився. Одна справа — скидатися в загальний котел з Катею, яка вміла розтягнути курку на три дні. Інша — забезпечувати Ліду, яка купувала сир тільки з пліснявою, а шампунь — тільки професійний.
І найважче — спілкування. Олег мріяв про тишу, але Ліда, виявлялося, любила побалакати.
— Ти чому мовчиш? — ображалася вона ввечері, коли Олег звично втикався в телефон. — Я для кого вечерю готувала? Розкажи, як день пройшов? Про що думаєш? Ми що, чужі люди?
Вона вимагала емоційного залучення. Їй потрібна була увага, компліменти, обговорення її проблем на роботі. “Лєнка з бухгалтерії така зміюка, уявляєш?” — щебетала вона, поки Олег намагався подивитися футбол.
— Олеже, ти мене не слухаєш?
— Слухаю, Лідо, слухаю, Лєнка зміюка.
— Тобі байдуже на мої почуття.
І вона йшла у спальню, демонстративно хлопаючи дверима. Олег зрозумів: він попав. Він змінив звичний відлагоджений пильний механізм, де Катя була вічним двигуном, на нову систему, де двигуном мав бути він. Там він був пасажиром, який скаржився на тряску. Тут він став водієм, який не знає дороги.
Минуло півроку. Субота видалася похмурою. Олег прокинувся від дивного відчуття. У роті щось пульсувало. Спочатку слабо, потім все настирливіше. Зуб. Верхня шістка, той самий, що нив ще рік тому, і Катя гнала його до лікаря, а він відмахувався. “Потім само пройде”. Не пройшло. До вечора стало гірше. Щоку роздуло так, що око заплило. Температура піднялася. Олег метався квартирою Ліди, тримаючись за щоку.
— Лідо, Лідо, зроби щось.
Ліда сиділа в кріслі з планшетом, гортала соцмережі. Вона скривилася, дивлячись на його перекривлене обличчя.
— Олеже, ну що я зроблю? Я не стоматолог. Випий знеболююче.
— Пив я, — прошепелявив Олег. — Не допомагає. Знайди клініку, зателефонуй кудись.
Ліда відсунулася, коли він підійшов ближче.
— Не дихай на мене. І не стогни так, будь ласка. У мене від твоїх звуків мігрень починається. Субота, вечір, все закрито. Я тут при чому?
— Ти ж жінка, — простогнав він. — Пожалій.
— Я жінка, а не нянька, — відрізала Ліда. — Я сама втомилася за тиждень. Вирішуй свої проблеми сам.
Олег завмер. Слова Ліди вдарили сильніше, ніж зуб. “Вирішуй сам”. Він згадав, як два роки тому в нього прихопило спину. Він не міг встати з ліжка. Катя тоді підняла на вуха півміста, знайшла якогось чудо-мануальника, домовилася сама, відвезла його, допомагала одягнутися, буквально на собі тягнула до кабінету. Вона бігала в аптеку опівночі за маззю. Вона сиділа поруч, тримала за руку й говорила: “Потерпи, зараз відпустить”. Катя була його особистим медичним менеджером, службою порятунку й мамою в одному флаконі. Він приймав це як належне. Як повітря.
Тремтячими пальцями він дістав телефон. Палець звично на автоматі ковзнув по списку контактів. “Катя. Дружина”. Він так і не перейменував. Він був упевнений, вона допоможе. Вона не може не допомогти. Вона ж своя. Гудки йшли довго. Один. Два. Три.
Нарешті, трубку підняли.
— Алло.
Голос Каті звучав бадьоро. На задньому плані грала музика, чувся дзвін келихів і жіночий сміх.
— Катю, — простогнав Олег, ледь ворочаючи язиком. — Це я, Олег.
— Чую, що Олег. Що тобі треба?
Голос миттєво став іншим: сухим, діловим, як у секретарки в податковій.
— Катю, зуб, флюс, напевно, щоку рознесло. Температура під сорок. Лідка нічого не знає, сидить там. Слухай, у тебе ж є номер Васильєва, того хірурга. Зателефонуй йому, а, благаю, нехай прийме терміново. Або скажи, куди їхати, щоб нормально зробили.
Він замовк, очікуючи звичної команди: “Так, сиди, заспокойся. Зараз наберу йому. Одягайся, я за тобою заїду”. Він уже був готовий бігти до неї в їхню стару галасливу квартиру, аби тільки врятували. У трубці повисла пауза.
— У Васильєва прийом коштує п’ять тисяч гривень, і він зараз у відпустці, — спокійно промовила Катя. — А я зараз зайнята, Олеже, у мене гості.
— Катю, ти не зрозуміла, — Олег ледь не завив від розпачу. — Мені боляче. Я ж не чужий чоловік. Ми стільки років…
— Олеже, — перебила вона. У голосі прорізався холод. — Ти хотів спокою. Ти пішов за тишею. Ось і не створюй шум. Катю, відкрий інтернет, набери “цілодобова стоматологія”, виклич таксі й попроси свою ванільну фею зробити тобі компрес. Я тобі більше не мама, не нянька й не довідкове бюро. У мене своє життя, і в ньому зараз дуже добрий вечір. Не псуй його.
Клац. Гудки. Олег дивився на погаслий екран телефону, не вірячи своїм вухам. Вона поклала трубку. Вона відмовила. Катя, яка раніше мчала за першим покликом, якщо він просто чхнув, тепер спокійно пила вино з подругами, поки він не знав, що робити з зубом. Його накрило крижаною хвилею жаху. Це була не просто відмова. Це був кінець. Реальний, остаточний розлучення, яке відбулося не в РАЦСі, а ось зараз, у цю хвилину.
Зі спальні донісся незадоволений голос Ліди:
— Ну що ти там возишся? Годі бубнити телефоном. Дай поспати нормальним людям.
Олег зісковзнув з дивана на підлогу, притуливши палаючу щоку до прохолодного ламінату. Квартира з видом на свободу виявилася камерою одиночного ув’язнення.
Він зрозумів. Він втратив не дружину, він втратив єдину людину на цій планеті, якій було на нього не байдуже.
Тікаючи за легкістю, не забудь перевірити, хто подаватиме тобі знеболювальне, коли легкість закінчиться. Бо феї не терплять стогін, а колишні дружини, виявляється, вміють класти трубку.
Олег вилікував зуб. Він схуд, посивів, навчився сам варити бульйон і пити ліки за розкладом. Через кілька місяців він стояв під знайомими дверима. Тими самими, з облупленою ручкою, яку колись збирався замінити «на вихідних». У руках — коробка з тістечками. Без плану. Просто надія.
Катя відчинила не одразу. Вона виглядала інакше: спокійніша, зібраніша, ніби внутрішній шум нарешті вимкнули. У квартирі було тихо. Справжньо тихо.
— Привіт, — сказав він невпевнено. — Я… я вже нормально.
Вона кивнула. Без радості, без образи — як кивають людині в черзі.
— Рада, що ти вилікував зуб.
Він зробив крок уперед, але вона не відступила і не запросила зайти.
— Катю… я помилився. Я тоді не розумів. Мені здавалося, що я тону, а ти… ти просто вміла жити. Може, спробуємо ще раз? Я ж повернувся.
Катя подивилася на нього довго. Потім тихо сказала — без крику, без сцени, без бажання довести правоту:
— Ти повернувся, бо тобі було важко і самотньо. Не тому, що хотів бути зі мною.
Вона зітхнула й додала вже твердо:
— Тепер ти сам по собі, Олеже. Я більше не живу в режимі вокзалу. Без очікувань, без шуму, без постійної готовності рятувати. Мені п’ятдесят років. Я хочу приходити додому і чути тишу. Справжню. І вона в мене є.
Він мовчав. Слова закінчилися.
— Бережи себе, — сказала Катя й обережно зачинила двері.
Олег ще хвилину стояв на сходовому майданчику, тримаючи тістечка, які нікому були не потрібні. Потім повільно пішов униз. А Катя повернулася на кухню, поставила чайник і сіла біля вікна. У квартирі було тихо й спокійно. Все так, як вона хотіла.
