Павло сидів за кухонним столом, дивлячись на стопку рахунків, які накопичилися за останній місяць. Електрика, вода, продукти, школа для дітей – все це лягало на його плечі, як важкий тягар.
Він працював менеджером у великій IT-компанії, заробляючи пристойні гроші, але останнім часом відчував, що його зарплата розчиняється, як дим.
Дружина, Анна, працювала вчителем у школі, її зарплата була меншою, але все ж таки стабільною. Вони були одружені вже десять років, мали двох дітей – сина Максима, якому було вісім, і доньку Софію, п’яти років.
Життя здавалося нормальним, але Павло все частіше замислювався, чому він один тягне весь сімейний бюджет.
“Анно, подивися на це,” – сказав Павло одного вечора, коли діти вже спали. Він простягнув їй чек з супермаркету.
“Ми витратили тисячу гривень тільки на продукти за тиждень. І це не враховуючи твої покупки в аптеці чи ті іграшки для Софії.”
Анна підняла очі від книги, яку читала. Вона була стомлена після дня в школі, де вчила дітей математики.
“Павле, ти ж знаєш, що діти ростуть. Їм потрібно їсти, одягатися. Я теж намагаюся економити.”
“Економити? – Павло зітхнув. – Я витрачаю майже всю свою зарплату на це все. Минулого місяця я віддав п’ять тисяч на ремонт машини, три тисячі на школу Максима, ще дві на комуналку. А ти? Ти віддаєш тільки тисячу чи дві на спільні витрати. Решту тримаєш собі на ‘особисті потреби’.”
Анна нахмурилася. “Мої особисті потреби? Це косметика, яку я купую раз на квартал, чи книги для роботи. Я не витрачаю на себе стільки, як ти думаєш. І взагалі, ти заробляєш удвічі більше за мене. Це логічно, що ти платиш більше.”
Павло кивнув, але в душі кипіло. Він пам’ятав, як усе починалося. Коли вони тільки одружилися, Павло був молодим програмістом, а Анна – студенткою педагогічного.
Він працював понаднормово, щоб купити квартиру, меблі, все для дому. “Я роблю це для нас,” – казав він тоді. Анна посміхалася і обіймала його.
Але роки минали, і Павло помітив, що його зусилля стали нормою, а не подвигом.
Наступного дня на роботі Павло сидів за комп’ютером, але думки були далеко. Його колега, Сергій, помітив це.
“Що з тобою, Павле? Виглядаєш, ніби не спав тиждень.”
Павло зітхнув. “Сімейні справи. Гроші. Я витрачаю все на дім, а дружина – ніби в стороні. Вона каже, що я заробляю більше, то й маю платити більше.”
Сергій розсміявся. “Класика. У мене те саме було. Дружина працювала фрілансером, заробляла копійки, а я – усе на себе.
Потім я сказав: ‘Давай ділимо пропорційно’. Тепер у нас 70 на 30. Вона платить менше, але все ж таки.”
“Пропорційно? – Павло зацікавився. – А як ти це пояснив?”
“Просто. Сказав: ‘Я втомився бути банкоматом. Якщо ми сім’я, то й витрати спільні’. Вона спочатку образилася, але потім зрозуміла. Тепер у нас спільний рахунок, і все прозоро.”
Павло задумався. Може, і йому варто щось змінити. Того вечора, повернувшись додому, він застав Анну на кухні, де вона готувала вечерю. Діти гралися в кімнаті.
“Анно, нам треба поговорити,” – сказав він серйозно.
Вона повернулася, тримаючи ложку. “Що сталося? Знову про гроші?”
“Так. Я порахував. За останні шість місяців я витратив 80% своєї зарплати на сімейні потреби. Ти – тільки 30%. Це несправедливо.”
Анна поставила ложку. “Павле, ти ж знаєш, моя зарплата менша. Я не можу віддавати стільки ж.”
“Я не кажу стільки ж. Але більше, ніж зараз. Давай зробимо спільний бюджет, де ти віддаєш більше від своєї зарплати.”
Вона сіла за стіл. “Скільки більше?”
Павло вагався, але згадав слова Сергія. “Скажімо, 70 на 30. Ти 70% своєї зарплати на спільне, я – 30% своєї. Так буде справедливо, бо я заробляю більше, але ти компенсуєш відсотком.”
Анна розсміялася, але нервово. “Ти жартуєш? 70% моєї? Це майже все! А на що я буду жити?”
“На те саме, на що і я. Ми ж сім’я. Я витрачав майже все, тепер твоя черга внести більше.”
Але це була тільки початок. Історія Павла починалася набагато раніше, і щоб зрозуміти, чому він дійшов до такої умови, треба повернутися в минуле.
Павло жив в маленькому містечку на заході України. Його батьки були простими робітниками: батько – на заводі, мати – в магазині.
Гроші завжди були ліченими. “Сину, працюй старанно, щоб не жити в бідності,” – казав батько. Павло послухав.
Він вивчився на програміста, переїхав до Києва, знайшов роботу в IT-компанії. Зарплата росла швидко: спочатку 10 тисяч, потім 20, 30. Він відчував себе королем світу.
З Анною вони познайомилися на вечірці друзів. Вона була милою, розумною, з великими планами стати вчителькою.
“Я люблю дітей, хочу їх навчати,” – сказала вона тоді. Павло закохався. Вони одружилися через рік. “Я забезпечу нас,” – пообіцяв він на весіллі.
Спочатку все було ідеально. Павло купив квартиру в кредит, платив щомісяця. Анна закінчила університет, знайшла роботу в школі. Зарплата – 8 тисяч. “Це мало, але я люблю свою роботу,” – казала вона. Павло не заперечував. Він заробляв 25 тисяч, тож платив за все: їжа, одяг, подорожі.
Коли появився Максим, витрати зросли. “Нам потрібні підгузки, коляска, все для дитини,” – сказала Анна. Павло кивнув і витратив половину зарплати. “Я впораюся,” – подумав він. Він працював більше, брав проекти на фрілансі. Вечорами сидів за комп’ютером, поки Анна доглядала сина.
“Павле, ти втомлюєшся. Давай я теж щось додам,” – запропонувала Анна одного разу.
“Ні, ти з дитиною. Я зароблю,” – відповів він.
Через три роки появилася Софія. Витрати подвоїлися. Школа для Максима, садок для Софії, лікарі, іграшки. Павло перейшов на кращу посаду, заробляв 40 тисяч. Але тепер кредит за квартиру, машина, ремонт. “Анно, давай поїдемо у відпустку,” – запропонував він. Вони поїхали до моря, Павло заплатив за все.
“Дякую, коханий. Ти найкращий,” – сказала Анна, обіймаючи його на пляжі.
Але в душі Павло починав відчувати втому. Друзі розповідали про свої сім’ї: “У нас дружина теж працює, ділимо витрати.”
Павло мовчав. Він не хотів скаржитися.
Одного дня стався інцидент. Павло занедужав, пропустив тиждень роботи. Зарплата зменшилася. “Анно, нам треба економити,” – сказав він.
Вона здивувалася. “Але ж ти завжди платиш. У мене є трохи заощаджень.”
“Скільки?” – запитав він.
“Тисячі три. На косметику чи одяг.”
Павло розсердився. “А я витрачаю все! Чому ти не додаєш більше?”
“Бо ти сказав, що впораєшся,” – відповіла вона.
Тоді він почав рахувати. За рік він витратив 400 тисяч на сім’ю. Анна – 50 тисяч. “Це не справедливо,” – подумав він.
Місяці минали. Павло купив нову машину, бо стара зламалася. “20 тисяч на ремонт? Краще нову,” – вирішив він. Анна хотіла поїхати до батьків. “Давай, я заплачу за квитки,” – сказав Павло.
Але одного вечора, після важкого дня, він сів і порахував усе. Його зарплата – 50 тисяч. Витрати: 40 тисяч на сім’ю. Залишок – 10 на себе. Анна – 12 тисяч зарплати, віддає 3 тисячі, решту – на себе.”Досить,” – подумав він.
Наступного дня він сказав: “Анно, сідай. Нам треба поговорити про бюджет.”
Вона сіла, тримаючи чашку чаю. “Що ти маєш на увазі?”
“Я витрачаю майже все. Мені набридло. Я хочу компенсації. Тепер у нас буде так: 70 на 30 до спільного бюджету на витрати. І звісно, ти розумієш, хто з нас має виділяти більше – ти.”
Анна мало не впустила чашку. “Що? 70% моєї зарплати? Павле, це божевілля! Я заробляю вдвічі менше!”
“Саме тому. Я заробляю більше, але віддаю майже все. Ти віддаси 70% – це близько 8 тисяч. Я – 30% своєї, це 15 тисяч. Разом 23 тисячі на спільне. Решту кожен на себе.”
“Але чому я більше відсотком? Це несправедливо!”
“Ні, справедливо. Я роками тягнув усе. Тепер твоя черга внести більше зусиль. Якщо ні, то давай подумаємо про інші варіанти.”
Анна заплакала. “Ти мене шантажуєш? Після всього?”
“Ні, я просто хочу рівності. Подумай.”
Вона пішла в кімнату, зачинила двері. Павло сидів, дивлячись у вікно. Чи правильно він робить?
Наступного дня Анна підійшла. “Добре, давай спробуємо. Але поясни, чому саме 70/30.”
Павло зітхнув. “Бо я втомився. Пам’ятаєш, коли ми купували квартиру? Я взяв кредит на себе. Ти сказала: ‘Я не можу, зарплата мала’. Я заплатив. Потім машина – те саме. Діти – все на мені. Я хочу, щоб ти відчула відповідальність.”
“Я відчуваю! Я доглядаю дітей, готую, прибираю.”
“Це важливо, але гроші теж. Без них нічого не буде.”
Вони почали новий бюджет. Спочатку Анна скаржилася. “Павле, я віддала 8 тисяч. Тепер у мене лишилося 4. На що жити?”
“Економ,” – відповів він. “Як я робив роками.”
Але поступово все налагодилося. Анна знайшла підробіток – репетиторство. “Я зароблю більше,” – сказала вона.
Павло посміхнувся. “Бачиш? Це мотивує.”
Через місяць вони сиділи за столом. “Як справи з бюджетом?” – запитав Павло.
“Краще, ніж думала. Ми заощадили на відпустку,” – відповіла Анна.
“От бачиш. Тепер ми команда.”
Одного дня батьки Анни приїхали. “Як справи?” – запитала мати.
“Добре. Ми змінили бюджет,” – відповіла Анна.
“Який бюджет?” – здивувалася мати.
“Павло запропонував 70/30.”
Мати подивилася на Павла. “Ти змушуєш мою доньку платити більше?”
“Ні, відсотком. Я платив роками все.”
Батько Анни кивнув. “Розумно. У наш час так було. Але тепер рівність.”
Мати заспокоїлася. “Головне, щоб щасливі.”
Вони були.
Потім свято. День народження Софії. “Давайте влаштуємо вечірку,” – запропонувала Анна.
“З спільного,” – сказав Павло.
Анна подарувала Павлу годинник. “З мого особистого.”
Він здивувався. “Дякую.”
Вона посміхнулася. “Я заощадила.”
Павло подумав, як змінилася вона. Стала відповідальнішою.
Він теж. Почав більше допомагати по дому.
“Давай я помию посуд,” – сказав він.
“Дякую,” – відповіла вона.
Їхнє життя стало кращим.
Але був момент сумніву. Анна сказала: “Іноді я думаю, чи не було краще по-старому.”
“Чому?” – запитав Павло.
“Бо тоді ти платив, а я не хвилювалася.”
“Але я хвилювався. За нас.”
Вона кивнула. “Ти правий.”
Вони поїхали в подорож. Карпати. “Красиво,” – сказала Анна.
“Так. І завдяки бюджету,” – відповів Павло.
Діти гралися в снігу.
Повернувшись, вони продовжили.
Через рік Анна стала завучем. Зарплата зросла.
Вони купили дачу. “Мрія,” – сказала Анна.
“Так,” – погодився Павло.
Історія Павла – урок. Не витрачати все одному.
Компенсація – ключ до балансу.
Тепер вони щасливі.
Павло сидів, згадуючи. “Все почалося з тієї розмови.”
Анна підійшла. “Про що думаєш?”
“Про нас. Як я сказав: ‘Тепер у нас буде так 70 на 30’.”
Вона розсміялася. “І я подумала, ти збожеволів.”
“Але це спрацювало.”
“Так. Люблю тебе.”
“І я тебе.”
Галина Червона
