Аліса стояла біля плити й помішувала гречку у каструлі. Третій день поспіль одне й те саме. У холодильнику — порожньо, до зарплати ще тиждень, а останні гроші пішли на оплату оренди.
— Знову гречка? — Ярослав зайшов на кухню й невдоволено скривився. — Ми що, зовсім не маємо грошей?
Аліса повернулася до чоловіка. Усередині закипала образа, але вона тримала себе в руках.
— У нас закінчились гроші, — спокійно відповіла вона. — Учора я віддала останнє за квартиру.
— І що тепер? — Ярослав сів за стіл і провів рукою по волоссю. — Ми ж обоє працюємо, заробляємо однаково. Куди діваються гроші?
Аліса вимкнула плиту. Руки тремтіли від обурення. Вона повернулась до чоловіка й подивилась йому в очі.
— Ти серйозно питаєш? — голос Аліси здригнувся. — Я сама плачу за квартиру, купую продукти. А твоя зарплата вся йде твоїй матері й сестрі!
— Вони моя сім’я! — різко підхопився Ярослав. — Я зобов’язаний їм допомагати!
— А я хто тобі? — Аліса зробила крок уперед. — Чужа людина? Ми живемо разом три роки, і весь цей час я тягну нас обох!
— Ніхто тебе не змушує! — обурився він.
— Справді? — Аліса гірко всміхнулась. — І рятувати цей шлюб теж ніхто не змушує? Тобі наша сім’я не важлива?
Ярослав мовчки встав і вийшов із кухні. Грюкнули вхідні двері. Аліса залишилась сама. Сльози підступали до горла, але вона стримувалась. Накрила каструлю кришкою й пішла у спальню.
У квартирі оселилася гнітюча тиша. Дні наповнились холодом і відчуженістю. Аліса підійшла до комода й дістала скриньку. Там лежали останні п’ять тисяч гривень — на оплату комуналки. Завтра крайній термін, треба заплатити.
Вона відкрила скриньку. Порожньо. Серце стислося. Вона перевернула її, потрясла. Нічого. Дверцята ванної грюкнули. Ярослав зайшов у спальню, витираючи волосся рушником.
— Де гроші? — Аліса повернулась до нього. — Тут було п’ять тисяч гривень!
— А, ці… — Ярослав спокійно сів на ліжко. — Я взяв. Мамі ліки потрібні були. Терміново.
Аліса не могла повірити своїм вухам. У скронях закалатало.
— Ти взяв останні гроші? — голос зірвався. — Завтра платити за комуналку!
— Десь знайдеться, — байдуже знизав плечима Ярослав. — Мати важливіша. У неї тиск.
— Твоя мати важливіша? — Аліса обурилася. — А те, що нам потрібно платити комуналку, тебе не хвилює?
— Не перебільшуй, — кинув Ярослав, лягаючи на ліжко. — Попросиш у своєї матері.
— У моєї матері ледь на їжу вистачає! — закричала Аліса. — Ти взагалі розумієш, що наробив?
— Припини сваритися, — буркнув він і відвернувся до стіни.
Аліса стояла посеред кімнати. У очах потемніло від образи. Вона вийшла зі спальні й сіла на кухні. Завтра на роботу, а заснути неможливо.
Вранці Аліса мовчки зібралась й пішла. Цілий день на роботі пройшов у тумані. Опівдні задзвонив телефон. Мама.
— Алісочко, — голос мами тремтів. — Твого батька більше немає.
Аліса застигла. Батько покинув їх п’ятнадцять років тому. Пішов до іншої жінки й більше не з’являвся.
— Коли? — тільки й змогла вимовити Аліса.
— Учора ввечері. Серце, — мама схлипнула. — Прощання завтра. Прийдеш?
Аліса кивнула, забувши, що мати її не бачить.
— Прийду, мамо.
Наступний день минув, мов у тумані. Невелика зала, кілька людей. Аліса майже не пам’ятала батька. Стояла поряд із матір’ю, тримала її за руку. Говорити не було про що. Людина, яка їх залишила, тепер пішла назавжди.
Минуло три тижні. Ярослав так і не перепросив за гроші. Комунальні послуги Аліса сплатила, позичивши у колеги.
Увечері знову зателефонувала мама.
— Аліса, уявляєш! — голос мами звучав схвильовано. — Мені щойно подзвонив нотаріус. Твій батько залишив тобі спадщину!
— Що? — Аліса не могла повірити своїм вухам. — Яку спадщину?
— Не знаю подробиць, — мама говорила швидко. — Сказав, завтра чекає тебе в офісі. Адресу надішлю.
Аліса поклала слухавку. Голова йшла обертом. Батько, який пішов від них й не сплачував аліменти, раптом залишив спадок?
Наступного дня Аліса відпросилася з роботи. Нотаріальна контора знаходилась у центрі міста. Солідний кабінет, шкіряні крісла.
— Алісо Сергіївно? — літній чоловік підвівся назустріч. — Прошу, сідайте. У мене для вас є документи.
Аліса сіла. Руки трохи тремтіли.
— Ваш батько склав заповіт два роки тому, — нотаріус розгорнув теку. — Все своє майно він залишив вам.
— Яке майно? — Аліса не розуміла.
— Однокімнатна квартира в спальному районі, — нотаріус перегорнув сторінку. — І грошові кошти. Двісті тисяч гривень.
Аліса вчепилася в підлокітники крісла. У вухах загуло.
— Двісті тисяч гривень? — перепитала вона.
— Так, — кивнув нотаріус. — Ваш батько останні роки багато працював. Збирав. Мабуть, хотів загладити провину перед вами.
Аліса підписала документи машинально. Вийшла від нотаріуса, мов у тумані. Цілий статок. І квартира на додачу.
Ввечері Аліса розповіла Ярославу. Той спочатку не повірив, потім обійняв.
— Оце так! — захоплено промовив він. — Тепер заживемо! Переїдемо в нормальну квартиру!
Наступного дня поїхали дивитися квартиру батька. Звичайна однокімнатна квартира у панельному будинку. Потрібен був ремонт, але жити можна.
— Прийдеться витратитися на ремонт, — Ярослав оглядав кімнату. — Але ми впораємося. Гроші тепер є.
Аліса кивнула. Дивно було стояти у квартирі людини, яку вона майже не знала.
Минув тиждень. Найняли електриків замінити проводку у новій квартирі. Аліса поверталася до орендованої квартири після роботи. У руках пакети з продуктами — тепер можна було не економити.
Зайшла на кухню. Ярослав сидів за столом, перед ним відкритий каталог. Аліса підійшла ближче. Годинники. Чоловічі, дорогі.
— Тепер заживемо! Я придумав, куди ми витратимо твою спадщину! — Ярослав підняв очі на дружину, в них іскрилися вогники передчуття.
Аліса поставила пакети на стіл. Всередині все похололо. Руки задрижали, вона стиснула руки, намагаючись заспокоїтися.
— Моя спадщина? — перепитала вона. — І куди ти збираєшся її витрачати?
— Ну, по-перше, годинники, — Ярослав ткнув пальцем у каталог. — Потім машину купимо. І матері з сестрою допоможемо, звісно.
Аліса дивилася на чоловіка. Він все розпланував. Без неї. Ніби ці гроші завжди належали йому. Горло стиснулося від образи.
— Стоп, — Аліса підняла руку. — Жодних витрат не буде. Гроші підуть на ремонт, “подушку безпеки” і моїй мамі теж на ремонт квартири. Як вдячність за ті роки, коли вона мене виховувала й підіймала.
— Ти що? — Ярослав вскочив так різко, що стілець перекинувся. — Це наші спільні гроші! Ми чоловік і дружина!
Аліса відступила. Ярослав ніколи раніше не підвищував голос. Обличчя почервоніло.
— Спільні? — Аліса усміхнулася, хоча всередині все тремтіло. — Три роки я сама тягну нашу сім’ю! Плачу за квартиру, купую їжу! А ти всі свої гроші віддаєш матері й сестрі!
— Знову ти про своє! — закричав Ярослав. — Тепер є гроші, а ти зарозумілася!
Аліса вчепилася в край столу. Ноги підігнулися. Невже це говорить людина, яку вона кохала?
— Я не зарозумілася! — голос Аліси обурився. — Я просто не дам їх розтратити! Ти навіть п’ять тисяч гривень на комуналку взяв без дозволу!
— І що в цьому такого?! — Ярослав підійшов ближче, нависаючи над дружиною. — І взагалі, я твій чоловік! Маю право розпоряджатися сімейними грошима!
Аліса відступила до стіни. Серце колотило так сильно, що здавалося, ось-ось вискочить. Ярослав йшов на неї, розмахуючи руками.
— Сімейними? — голос Аліси здригнувся. — Де були твої сімейні гроші, коли ми гречку третій день поспіль їли? Де вони були, коли я у колеги займала на комуналку?
— Досить докоряти! — заричав Ярослав і вдарив долонею по столу. Каталог підстрибнув. — Гроші тепер є, і я буду ними розпоряджатися!
Аліса випрямилася. Досить мовчати. Ці гроші — єдиний шанс почати нормальне життя.
— Не будеш! — різко сказала вона. — Це мій спадок! Лише мій!
— Та байдуже мені на умовності! — вигукнув Ярослав. — Ми сім’я, значить, гроші спільні! І крапка!
Аліса дивилася на чоловіка. Він був сердитий та суворий. У цей момент маска остаточно впала. Перед нею стояв чужий чоловік. Не той, якого вона кохала раніше.
— Знаєш що, — тихо сказала Аліса. — Раз для тебе важливі тільки гроші, то без них я тобі не потрібна, так?
— Так! — випалив Ярослав і відразу спинився. Очі розширилися. — Тобто… я не це мав на увазі…
Але було пізно. Слова зависли між ними. Аліса все зрозуміла. Сльози потекли по щоках, але вона не намагалася їх витерти. Три роки. Три роки вона кохала людину, для якої була просто гаманцем.
— Добре, — Аліса витерла обличчя. — Тоді я позбавлю тебе тягаря.
Вона пішла в спальню. Дістала сумку, склала документи, ноутбук, телефон, одяг.
— Куди ти? — Ярослав стояв у дверях. — Аліса, почекай!
Але Аліса вдягала куртку. Вийшла з квартири, не озираючись. Спустилася сходами. На вулиці мрячив дощ.
Вона доїхала до матері автобусом. Мати відчинила двері й одразу все зрозуміла. Обійняла, посадила на кухні, налила чаю.
— Розповідай, — м’яко сказала мати.
Аліса розповіла. Про гроші, про сварку, про те, як Ярослав видав свої справжні почуття.
Мати мовчки слухала, гладячи доньку по руці.
— Правильно зробила, що пішла, — нарешті сказала мати. — Така людина тобі не потрібна.
Розлучення пройшло тяжко. Ярослав намагався відсудити половину спадку. Найняв адвоката. Але спадок не ділиться між подружжям. Суд відмовив Ярославу у всіх позовах.
Минуло три місяці. Аліса переїхала в відремонтовану квартиру батька. Світлі шпалери, нові меблі, чистота та порядок. Сіла на диван у вітальні. Тиша. Спокій. Ніхто не кричить, не вимагає грошей, не докоряє.
Аліса дивилася у вікно. Десь там залишився чоловік, який виявився зрадником. А тут починалося нове життя. Її власне.
Тільки через три місяці Аліса випадково почула, як жінки на лавці пліткували про неї:
— Он, дивися, пішла. Як тільки спадщину батькову отримала, то й залишила чоловіка, — сказала одна жінка.
— Ага, тепер у неї є де жити, то навіщо чоловік. Тепер багатого собі знайде. — сказала інша жінка.
— І як світ таких носить… — не витримала третя. — Свекрусі на ліки грошей не дала, а та в лікарні лежить другий тиждень. Хоч би провідала…
Що говорили про неї далі, Аліса не слухала. Вона знала, що з цього не все правда, а що є правдою, вона нікому нічого не збиралася доводити. Звісно, свекруха у лікарні не лежала й навіть на обстеження не ходила. І ще незрозуміло було, чи дійсно у неї підіймається тиск. Про це Аліса випадково дізналася, коли її колишня свекруха почала сватати дівчат до свого сина. Але їй до того не було ніякої справи. У неї починалося своє життя.
