Олег стояв біля вікна, нервово перевіряючи банківський додаток у телефоні, а Олена з кам’яним обличчям протирала порожню кришталеву вазу, яка виблискувала в променях вечірнього сонця, як німий докір.
— Ти знову це зробила, Олено? — Олег розвернувся, його голос тремтів від стримуваного роздратування. — П’ятнадцять тисяч гривень «інвестицій у настрій»? Ти серйозно?
— Це були троянди, Олеже. Не просто квіти, а символ того, що в цьому домі ще хтось живе, крім твоїх таблиць Excel та ощадних рахунків, — спокійно відповіла вона, не дивлячись на нього.
— Троянди за таку ціну мали б принаймні вміти готувати каву або прибирати у квартирі! — Олег підійшов ближче, розмахуючи телефоном. — Я ж просив: кожен рух коштів має бути прозорим. Я терпіти не можу, коли гроші зникають із поля зору надовго. Вони мають працювати, а не в’янути у склянці з водою за три дні!
Олена різко поставила вазу на стіл. Дзвін кришталю розрізав тишу.
— А я, Олеже, терпіти не можу, коли в мене стоїть на столику ваза порожня без квітів! Це виглядає як наше життя — дорого, прозоро і абсолютно порожньо всередині. Тобі не здається, що твій контроль перетворюється на параною?
— Це не параноя, це фінансова гігієна! — вигукнув він. — Ти знаєш, скільки зусиль вартує кожна тисяча, яку я намагаюся відкласти на наш спільний проект? А ти просто викидаєш їх у смітник разом із засохлими пелюстками в понеділок вранці.
— Спільний проект? Ти маєш на увазі той будинок, у якому ми, мабуть, теж будемо сидіти в порожніх кімнатах, бо меблі — це «неліквідний актив»? — Олена схрестила руки. — Ти рахуєш копійки, але втрачаєш моменти. Я хочу бачити красу зараз, а не в абстрактному майбутньому, яке ти так ретельно прораховуєш.
— Краса не повинна коштувати як місячний внесок за іпотеку! — Олег почав ходити кімнатою. — Ми домовлялися про бюджет. Де в бюджеті графа «екзотична флора для втамування естетичного голоду»?
— Там само, де графа «десята пара ідентичних кросівок, бо вони були зі знижкою», — парирувала вона. — Твої кросівки теж не приносять дивідендів, вони просто займають місце в гардеробі!
— Це база! Це взуття, воно функціональне! — Олег майже перейшов на крик, але вчасно стишив голос. — Квіти — це ефемерна дурість. Це гроші, випущені в повітря. Я бачу цифри, Олено. Я бачу, як вони зменшуються, і в мене фізично починає боліти голова. Я хочу знати, що мої тили прикриті.
— А я хочу знати, що я для тебе дорожча за баланс на картці! — Олена підійшла впритул, її очі блищали. — Щоразу, коли ти починаєш цей допит про чеки, я відчуваю себе не дружиною, а найманим працівником, який звітує перед суворим бухгалтером. Ти хоч раз просто подивився на ті квіти? Ти помітив, як вони пахли вчора ввечері?
— Я помітив лише смс-сповіщення від банку, яке зіпсувало мені всю вечерю! — відрізав Олег.
— Тоді насолоджуйся своєю порожнечею, — холодно сказала Олена. — Я йду до мами. І знаєш що? По дорозі я куплю найбільший букет, який тільки знайду. Просто щоб знати, що я ще маю право на безглузду радість.
Вона схопила сумку й попрямувала до дверей. Олег залишився стояти посеред вітальні. Він подивився на порожню вазу, потім на екран телефону, де світилася сума залишку. Вперше за довгий час цифри не принесли йому заспокоєння. Вони виглядали такими ж холодними й порожніми, як той самий кришталь на столі.
Олег стояв посеред вітальні, слухаючи, як відлуння зачинених дверей поступово згасає в тиші квартири. Він знову подивився на банківський додаток. Цифри були на місці, мов солдати на параді, але вперше в житті вони не викликали в нього почуття захищеності. Навпаки, кожна одиниця на екрані здавалася йому цеглиною в стіні, яку він сам збудував навколо себе.
Він підійшов до порожньої кришталевої вази. Вона була дорогою, якісною, ідеально відшліфованою — саме такою, як він любив. Але без квітів вона виглядала як експонат у покинутому музеї.
— «Ефемерна дурість», кажеш? — пробурмотів він собі під ніс, згадуючи власні слова.
Він сів на диван і відкрив ноутбук. Звичка все аналізувати взяла гору. Олег створив новий аркуш у таблиці Excel. Спочатку він хотів назвати його «Витрати на примирення», але пальці завагалися. Він стер назву і написав: «Інвестиції в емоційний капітал».
Він почав шукати. Не просто найближчий квітковий магазин, а щось таке, що відповідало б його логіці й водночас задовольнило б естетичний голод Олени. Через годину інтенсивного моніторингу ринку в нього був план.
Наступного дня Олена повернулася додому пізно. Вона очікувала побачити Олега за вивченням котирувань акцій або за черговим розрахунком комунальних платежів. Натомість у вітальні пахло свіжістю, землею та чимось солодким.
На столі, де раніше стояла порожня кришталева ваза, тепер височіли три великі керамічні горщики. У них розпускалися пишні кущі білих гортензій.
— Це що, новий вид економії? — Олена зупинилася в дверях, не знімаючи пальта. — Вирішив, що коріння — це надійніше за зрізані стебла?
Олег підвівся з крісла. У руках він тримав невеликий блокнот.
— Олено, послухай. Я зробив розрахунок. Зрізані троянди живуть п’ять днів. Це сто гривень за годину твого гарного настрою, якщо рахувати лише час твого неспання. Це… неефективно.
Олена зітхнула і вже хотіла щось різко відповісти, але він підняв руку, закликаючи до терпіння.
— Але ці гортензії — багаторічні. При належному догляді вони цвістимуть місяцями. Я вивчив графік поливу, купив спеціальні добрива і навіть встановив датчик вологості ґрунту, який надсилає мені сповіщення на телефон. Тепер я точно знаю, куди йдуть мої гроші: вони перетворюються на кисень і твою посмішку.
Він підійшов ближче і простягнув їй невелику оксамитову коробочку, яка лежала біля горщиків.
— І ще одне. Я зрозумів, що гроші в полі зору — це добре. Але якщо я бачу лише їх, то я сліпий на одне око. Олено, я не хочу, щоб твоя ваза була порожньою. Навіть якщо я буду бурчати на ціни, обіцяй, що ти завжди будеш нагадувати мені про «символи життя».
Олена відкрила коробочку. Там був витончений золотий кулон у формі квітки з маленьким діамантом у центрі.
— Це теж «багаторічна інвестиція»? — запитала вона, відчуваючи, як гнів випаровується, поступаючись місцем теплій іронії.
— Це актив, який ніколи не знеціниться, — серйозно відповів Олег, хоча в кутиках його очей з’явилися зморшки від усмішки. — Бо він нагадуватиме мені про цей вечір.
Вона підійшла до нього і обійняла. У вітальні було тихо, але ця тиша вже не була стерильною. Вона була живою, наповненою ароматом квітів і легким шелестом паперу — Олег уже записував вартість добрив у свою таблицю, але цього разу він робив це з легким серцем.
Тетяна Макаренко
