Це класична пастка, у яку Володя влетів на повному ходу, ще й з усмішкою на обличчі. Історія про те, як «золота» теща перетворилася на тирана, а «сувора» мати стала єдиним порятунком.
Початок медового місяця (з тещею)
— Мамо, ну випийте чаю, відпочиньте! — Володя ледь не підстрибував біля Тамари Петрівни. — Ви ж у нас свята жінка. І пиріжки напекли, і з ремонтом підказали. Не те що моя… Приїде, губи підіжме:
«Володимиру, у тебе пил на плінтусах». Нудно!
Тамара Петрівна лагідно усміхалася, поправляючи мереживну серветку на телевізорі.
— Ой, Володенько, головне, щоб ви з моєю Оксаночкою були щасливі. Я ж для вас — як розкрита книга. Все віддам!
Оксана, молода дружина, лише хитро мружилася. Вона знала: мама слів на вітер не кидає. Вона справді віддасть усе — разом із контролем над їхнім життям.
Минуло пів року. Тамара Петрівна вже не просто «заходила на чай», вона мала свій дублікат ключів і тверде переконання, що колір фіранок у спальні впливає на чоловічу потенцію.
— Володю, ти знову купив не ту ковбасу! — вигукнула теща, виринаючи з кухні о сьомій ранку.
— Тамаро Петрівно, я взагалі-то ще в трусах і хотів кави…
— Кава натщесерце — це шлях до виразки! Я вже зварила тобі вівсянку. На воді. Без солі. І не треба на мене так дивитися, я за твій шлунок вболіваю більше, ніж твоя рідна мати, яка тобі на день народження надіслала набір інструментів замість вітамінів!
Володя зітхнув. Мати справді була жінкою практичною. Її «сухі» привітання тепер здавалися верхівкою дипломатії порівняно з щоденним «вівсяним» десант.
Кульмінація сталася в суботу, коли Володя планував просто подивитися футбол.
— Так, збирайся, — скомандувала Тамара Петрівна, вносячи в кімнату запах нафталіну та рішучості. — Треба перевезти шафу від моєї двоюрідної сестри. Вона дубова, важка, зате надійна.
— Я нікуди не поїду, — спокійно сказав Володя. — У мене вихідний.
— Як це «не поїду»? — Оксанка вибігла з ванної. — Мама вже домовилася! Мама старалася!
— Ваша мама скоро почне вирішувати, під якою ковдрою мені спати! — зірвався Володя.
— А я вже вирішила! — втрутилася теща. — Та, що у вас — синтетика, вона не дихає. Я принесла стару ватяну, від бабусі залишилася.
— Та заберіть ви свою ватяну ковбасу, шафу і вівсянку! — крикнув Володя. — Я хочу жити у власному домі, а не в філії вашого антикварного магазину!
— Невдячний! — Тамара Петрівна театрально притисла руку до серця. — Оксано, ти бачиш? Я йому душу на блюдечку, а він мені — ніж у спину! Це все твоя мати тебе навчила, цей сухар у спідниці
Коли двері за тещею та Оксаною (яка побігла «заспокоювати матусю») зачинилися, у квартирі запала тиша. Дзвінка, кришталева і така незвична. Задзвонив телефон. На екрані — «Мама».
Володя здригнувся. Очікував чергової лекції про те, що він не сплатив рахунки за воду.
— Алло, сину? — голос матері був рівним. — Я тут подумала… Ти минулого разу казав, що у вас кран підтікає. Я знайшла номер хорошого сантехніка і скинула тобі на карту трохи грошей.
Купи собі нормальний змішувач, тільки німецький, не економ. І не дзвони мені зараз, я в театрі. Бувай.
Володя сидів на дивані, дивлячись на порожній коридор, де ще хвилину тому панував «затишок» Тамари Петрівни.
— Боже, — прошепотів він. — Мамо, яка ж ти в мене класна…
Конфлікт затягнувся на тиждень. Тамара Петрівна оголосила «холодну війну», а Оксана вимагала офіційних вибачень перед «святою жінкою». Але Володя вже змінив замки. Коли теща спробувала відімкнути двері своїм ключем і почула лише клацання, крик стояв на весь під’їзд.
— Ти виставив маму на вулицю?! — кричала Оксана.
— Ні, я просто повернув їй її особисте життя, — відповів Володя через двері. — А собі — моє. До речі, мамо, — звернувся він до своєї матері, яка саме підійшла до ліфта з пакунком інструментів, — допоможеш мені змішувач поставити?
— Потримай ключ на чотирнадцять, — коротко відповіла мати. — І не скигли. Сама зроблю.
Володя усміхнувся. Може, вона й не пекла пиріжків кожні п’ять хвилин, зате вона точно знала, де закінчується її турбота і починається його свобода.
Це був ранок «Великої замкової реформи». Володя стояв у коридорі, стискаючи в руках викрутку. Нові личинки замків блищали холодним нікелем.
Позаду, як стратегічний резерв, стояла його рідна мати, Марія Іванівна, тримаючи в руках коробку з інструментами та термос із міцною кавою.
— Головне, сину, не здригнися, коли почнеться облога, — спокійно прокоментувала мати. — Двері — це кордон держави. А Тамара — це стихійне лихо без віз і дозволів.
Тільки-но останній шуруп заскочив на місце, у замковій щілині з того боку почулося знайоме шкрябання. Потім сильніше. Потім почалося справжнє «торнадо».
— Що це таке? Володю! Оксано! Чому ключ не повертається? — почувся голос Тамари Петрівни, який за секунду злетів до ультразвуку. — Оксано, відчиняй! У мене в сумці гарячі чебуреки, вони ж зараз запотіють!
Володя підійшов до дверей, глибоко вдихнув і крикнув крізь обшивку:
— Тамаро Петрівно, доброго дня! Замки змінено. Чебуреки можете з’їсти на лавці, погода сьогодні чудова!
На ту сторону дверей ніби впала тонна цегли. Тиша тривала три секунди, а потім вибухнув вулкан.
— Що-о-о? — заверещала теща. — Ти що собі дозволяєш, іроде? Ти кого на поріг не пускаєш? Я тобі тут і кухарка, і прибиральниця, і психолог безкоштовний! Оксано, ти чуєш, що твій благовірний витворяє? Він матір твою в під’їзді маринує!
З кімнати вискочила Оксана, на ходу натягуючи халат.
— Володю, ти з глузду з’їхав? Відчини негайно! Мамі погано, у неї тиск!
— Тиск у неї від того, що вона намагається зламати мої двері своїм авторитетом, — відрізав Володя. — Марія Іванівна, підтвердіть.
Марія Іванівна, яка до цього моменту мовчки попивала каву, підійшла ближче.
— Тамаро, — голосно промовила вона. — Припини вибивати косяки. Це непедагогічно. Ти не на мітингу, а в під’їзді житлового будинку. Люди дивляться.
— А-а-а, і ти тут, сухарина! — закричала теща з того боку. — Змовилися? Хочете дитину мою згноїти в цій квартирі? Володько, відчиняй, бо я зараз поліцію викличу! Скажу, що ти мене пограбував і ключі відібрав!
— Викликайте! — весело відгукнувся Володя. — Заодно поясните дільничному, звідки у вас дублікат ключів від квартири, де ви не прописані й не проживаєте. Це називається незаконне проникнення, Тамаро Петрівно. Я вчора статтю читав.
Оксана схопилася за голову:
— Мамо, ну не кричіть так! Володю, ну будь людиною, пусти її, вона просто хотіла допомогти…
— Допомогти в чому? — Володя різко розвернувся до дружини. — Вибрати мені колір шкарпеток? Чи перевірити, чи добре ти помила каструлі? Оксано, вибирай: або ми живемо тут удвох і гості приходять за запрошенням, або ти йдеш їсти чебуреки в під’їзд.
У цей момент з коридору почувся ще один голос. Це прибув сантехнік Степанович, якого викликала Марія Іванівна.
— Добрий день! Це тут кран міняти? А чого у вас тут такий мітинг? Жіночко, — звернувся він до Тамари Петрівни, яка вже червона як рак намагалася плечем витиснути двері, — ви б відійшли, бо я з валізою, можу зачепити.
— Ти хто такий? — гаркнула теща. — Геть звідси, тут сімейна драма!
— Я — майстер, — спокійно відповів Степанович. — А ви, судячи з децибелів, — головна причина поломки всієї системи.
Марія Іванівна відчинила двері рівно на стільки, щоб прослизнув сантехнік, і миттєво зачинила їх перед самим носом Тамари Петрівни. Клац!
— Все, — сказала вона. — Степановичу, проходьте на кухню. Володю, пильнуй периметр. Оксано, піди вмийся холодною водою, у тебе туш розтеклася.
За дверима почувся тупіт підборів, що віддалявся, і фінальний вигук: «Ти ще пошкодуєш! Я всі пиріжки сусідам роздам!».
Володя сперся на стіну і вперше за довгий час відчув, що вдома пахне не вівсянкою і контролем, а просто спокоєм.
— Мам, — покликав він.
— Що, сину?
— А сантехнік точно німецький змішувач поставить?
— Не хвилюйся, — донеслася відповідь із кухні. — Я особисто перевірила різьбу.
Самостійна вечеря без тещиного нагляду обіцяла бути або тріумфом свободи, або кулінарною катастрофою. Оксана три дні ходила по квартирі як тінь, періодично схлипуючи в подушку про «нещасну маму, яка тепер п’є валідол самотньо в пустій хаті».
— Оксано, годі драматизувати, — сказав Володя, витягаючи з пакету величезний шматок сирого м’яса.
— Сьогодні ми готуємо стейки. Самі. Без вказівок про те, що м’ясо треба вимочувати в оцті три доби.
— Мама каже, що смажене м’ясо — це канцерогени, — буркнула Оксана, але на кухню все ж зайшла.
Тільки-но Володя розігрів пательню, завібрував телефон Оксани. Відеодзвінок. Тамара Петрівна.
Оксана автоматично потягнулася до трубки, але Володя перехопив її руку.
— Постав на гучний зв’язок. Нехай слухає симфонію шкварчання.
— Оксаночко! — голос тещі звучав так, ніби вона телефонувала з епіцентру гуманітарної катастрофи. — Ти щось їла? Я бачила у вікно, як Володька ніс пакунок. Він що, змушує тебе готувати? Дитино, ти ж не вмієш розрізняти частини туші! Ти отруїшся!
— Мамо, ми смажимо стейки, — несміливо відповіла Оксана.
— Які стейки? Це ж сире м’ясо всередині! Володю, ти чуєш мене? Вона ж захворіє! Негайно кинь туди цибулю, залий водою і тушкуй дві години, поки воно не стане м’яким, як вата!
Володя, не дивлячись у камеру, голосно висипав на пательню жменю крупної солі.
— Тамаро Петрівно, я зараз зайнятий «канцерогенами». До речі, у нас на кухні тепер нове правило: порада коштує сто гривень. За цибулю — двісті, бо я її не терплю.
— Хам! — вигукнула теща. — Оксано, він же з тебе знущається! Він і матір свою притягнув, ту «залізну леді» зі штангенциркулем! Вона вже навчила тебе, як правильно дихати за ГОСТом?
У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла Марія Іванівна. Вона мовчки пройшла на кухню, розгорнула газету і поклала на стіл невеликий пакунок.
— Мамо, ви теж із порадами? — насторожився Володя.
— Ні. Я повз проходила, побачила в магазині хорошу гірчицю. Стейки без гірчиці — це переклад продуктів. Поставила і пішла. Вечеряйте.
Марія Іванівна кивнула синові, сухо привіталася з Оксаною і вже розвернулася, щоб піти, аж раптом побачила на екрані телефона обличчя Тамари Петрівни.
— О, Тамаро, добрий вечір, — спокійно сказала Марія Іванівна. — Чого кричимо? Знову тиск чи просто ефірний час заповнюєш?
— Маріє! Ти подивись, що твій син робить! Він дитину голодом морить, м’ясо на вогні палить!
— Тамаро, не заважай молодим розважатися. Вони дорослі люди. Якщо спалять — замовлять піцу. Світ не перевернеться. І до речі, — Марія Іванівна підійшла ближче до камери, — колір фіранок у них чудовий. Я вчора бачила. Дуже… радикальний. Тобі б не сподобався.
Тамара Петрівна задихнулася від обурення, видала звук, схожий на свист чайника, і відключилася.
— Фух… — видихнула Оксана. — Вона мені за годину тридцять повідомлень написала.
— А ти їх читай як прогноз погоди, — порадила свекруха. — Послухала, що буде дощ, і вдягнула плащ. Але з дому не виходь.
Все, я пішла. Стейки не пересмаж, Володю, бо будеш як підошву жувати.
Коли двері за матір’ю зачинилися, Володя розклав м’ясо по тарілках. Тиша була такою густою, що її можна було різати ножем.
— Знаєш, — раптом сказала Оксана, відрізаючи шматочок. — А мама ніколи не дозволяла мені їсти просто соковите м’ясо.
Завжди треба було щось вигадувати, підливи якісь, засмажки… А це… це смачно.
— Це свобода на смак, Ксюш. Трохи з сіллю, трохи з кров’ю, але наша.
За вікном промайнула тінь — Тамара Петрівна все ж прийшла під вікна перевірити, чи не йде з кухні дим. Але Володя просто засмикнув ті самі «радикальні» фіранки.
Валентина Довга
