У невеликому містечку на околиці Карпат, де гуділи бджоли й пахло свіжоскошеною травою, стояв старий будинок із дерев’яними віконницями.
У цьому будинку мешкали три покоління однієї родини: бабуся Марія, її дочка Олена та зять Василь. Життя їхнє було спокійним, як течія місцевої річки, але іноді між ними виникали суперечки.
. Одного такого вечора, коли сонце ховалося за горами, а в хаті пахло свіжоспеченим хлібом, теща Марія, сидячи за столом, витріщилася на Василя й промовила гостро:
— Ти так і минулого місяця говорив!
Василь, який саме відкусив шматок хліба, ледь не вдавився. Він поклав хліб на тарілку, прокашлявся і здивовано глянув на тещу.
— Що я такого сказав, Маріє Іванівно? — обережно запитав він, відчуваючи, що розмова обіцяє бути непростою.
Марія примружила очі.
— Ти обіцяв, що цього місяця полагодиш паркан! А він і досі хитається, як билина в полі. Скільки можна чекати, Василю?
Олена, яка сиділа поруч і чистила картоплю, зітхнула. Вона знала, що коли її мати починає розмову в такому тоні, це означає, що спокійний вечір скасовується.
— Мамо, ну що ти знову за паркан? — спробувала вона заспокоїти ситуацію. — Василь же працює, втомлюється. Він полагодить, правда ж, Васю?
Василь кивнув, але в його очах промайнула нотка роздратування.
Паркан, будь він неладний, став для нього символом вічного невдоволення тещі. Він уже тричі його підпирав, але старі дошки, прогнилі від дощів, не витримували навіть легкого вітру.
— Маріє Іванівно, я ж казав, що треба новий паркан купувати. Цей уже не врятувати, — відповів він, намагаючись зберігати спокій. — Але ж ви самі сказали, що грошей на нього нема.
Марія фиркнула і відвернулася до вікна, де за шибкою гудів вечірній вітер.
— Завжди в тебе відмовки, Василю. Мій покійний чоловік за день би все полагодив, і без всяких там «нових парканів»!
Василь ледь не кипів від емоцій. Порівняння з покійним тестем, якого він ніколи не бачив, але чув про нього щонайменше тисячу разів, завжди виводило його з рівноваги. Олена, помітивши напругу, швидко втрутилася:
— Мамо, годі. Давай краще вечеряти. Я борщ зварила, твій улюблений, з буряком і сметаною.
Марія ворухнула бровою, але кивнула. Вечеря пройшла в напруженій тиші, лише ложки дзенькали об тарілки. Василь думав про те, як би уникнути чергової суперечки, а Марія, здається, уже планувала наступну тему для критики.
Наступного дня Василь вирішив узяти справу в свої руки. Він прокинувся рано, коли сонце ще тільки піднімалося над горами, і пішов до сараю, де зберігав інструменти.
«Якщо я полагоджу цей клятий паркан, може, вона нарешті відчепиться», — думав він, перебираючи молотки й цвяхи.
Але в глибині душі він знав, що паркан — це лише привід.
Марія ніколи не була задоволена ним як зятем. Вона вважала, що Олена могла б знайти когось кращого — наприклад, лікаря чи вчителя, а не простого водія автобуса, який щодня їздить маршрутом до сусіднього міста.
Поки Василь копирсався в сараї, Олена вийшла на веранду із чашкою кави.
— Васю, ти що, справді зібрався з парканом воювати? — запитала вона, посміхаючись.
— А що мені лишається? — буркнув він. — Твоя мама вже мені все життя зіпсувала своїми докорами.
Олена зітхнула і сіла поруч на лавку.
— Вона не зі зла, ти ж знаєш. Просто… їй важко. Після тата вона стала такою прискіпливою. Їй здається, що все має бути ідеально, як колись.
Василь похитав головою.
— Ідеально? Олено, я роблю все, що можу. Я працюю, я допомагаю по господарству, я навіть твоїй мамі дрова рубав минулого тижня! Але їй усе не так.
Олена поклала руку йому на плече.
— Знаю, знаю. Але, може, спробуй з нею поговорити? Не про паркан, а… ну, по-людськи.
Василь скептично хмикнув, але ідея засіла в голові. Може, дійсно варто спробувати? Але як підступитися до Марії, яка, здається, бачить у ньому лише суцільні недоліки?
Того ж дня, ближче до обіду, Василь застав Марію в саду. Вона полола грядки, бурмочучи собі під ніс щось про бур’яни і ледачих сусідів. Він набрався сміливості й підійшов.
— Маріє Іванівно, можна вас на хвилинку? — запитав він, тримаючи в руках лопату, щоб виглядати зайнятим.
Марія випрямилася, витерла руки об фартух і глянула на нього з підозрою.
— Що тобі? Знову щось обіцятимеш?
Василь зітхнув і вирішив бути відвертим.
— Я не про паркан. Я просто хочу поговорити. Мені здається, ви мене недолюблюєте. І я хочу знати, чому.
Марія здивовано підняла брови. Вона явно не очікувала такої прямолінійності.
— Недолюблюю? — перепитала вона. — Василю, ти ж чоловік моєї дочки. Як я можу тебе недолюблювати? Але ти… ти не стараєшся. От мій Іван, царство йому небесне…
— Ось! — перебив Василь, не стримавшись. — Знов ваш Іван! Я не Іван, я Василь! І я не можу бути ним. Я роблю все, що можу, для Олени, для вас, для цього дому. Але вам усе не так!
Марія на мить замовкла, ніби обдумуючи його слова. Потім її обличчя пом’якшало, і вона тихо сказала:
— Ти думаєш, я не бачу, що ти стараєшся? Бачу. Але мені важко, Василю. Олена — моя єдина дочка, і я хочу, щоб у неї було все найкраще. А ти… ти іноді такий безтурботний. От як із тим парканом.
Василь відчув, що гнів потроху відступає. Він уперше побачив у очах Марії не лише докір, а й тривогу.
— Маріє Іванівно, я не безтурботний. Я просто… я не знаю, як вам догодити. Ви завжди незадоволені.
Вона зітхнула і сіла на лавку біля грядки.
— Може, я й справді занадто сувора. Але знаєш, Василю, коли втрачаєш людину, яка була для тебе всім, починаєш вимагати від інших того ж.
Мій Іван був не ідеальним, але він умів зробити так, щоб я відчувала себе захищеною. А ти… ти ніби не помічаєш, що нам треба.
Василь присів поруч, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок.
— Я помічаю, — тихо сказав він. — І я хочу, щоб Олена була щасливою. І ви теж. Просто дайте мені шанс.
Марія глянула на нього, і в її очах промайнула ледь помітна посмішка.
— Добре, Василю. Але паркан таки полагодь.
Вони обоє розсміялися, і напруга між ними нарешті розтанула.
Наступні дні Василь узявся за паркан із новим запалом. Він не лише підпирав старі дошки, а й поїхав до сусіднього міста, щоб купити нові.
Олена допомагала йому фарбувати, а Марія, хоч і бурчала, що фарба занадто яскрава, принесла їм холодного квасу в спекотний день.
Одного вечора, коли паркан уже стояв міцно й гордо, Марія запросила Василя й Олену на вечерю. На столі був не лише борщ, а й пироги з вишнями — улюблена страва Василя.
— Ну що, Василю, — сказала Марія, наливаючи йому компоту. — Може, ти й не такий уже й поганий зять.
Василь посміхнувся, а Олена стиснула його руку під столом.
— А ви, Маріє Іванівно, не така вже й сувора теща, — відповів він.
З того дня в будинку стало трохи тихіше. Паркан більше не хитався, а Марія, хоч і не перестала бурчати, почала частіше посміхатися.
Василь зрозумів, що іноді для порозуміння досить просто поговорити — і, можливо, полагодити один старий паркан.
Після того, як Василь полагодив паркан, у їхньому невеликому містечку на околиці Карпат почали відбуватися зміни. Новий паркан, пофарбований у яскраво-зелений колір, що нагадував свіжу траву, привернув увагу сусідів.
Він стояв міцно, наче символ нової гармонії в родині Василя, Олени та Марії. Але, як виявилося, цей паркан став початком чогось більшого.
Одного ранку, коли Василь лагодив старенький велосипед у дворі, до нього підійшов сусід Петро, чоловік із густим вусом і веселою вдачею. Він тримав у руках пляшку домашнього квасу й усміхався.
— Василю, чув, ти паркан у тещі полагодив? — почав Петро, хитро примружившись. — У мене он ворота скриплять. Може, глянеш? Я заплачу, звісно.
Василь здивовано підняв брови. Він ніколи не думав, що його вміння лагодити паркани може комусь знадобитися. Але ідея заробити трохи грошей здалася привабливою, адже в родині завжди бракувало на щось зайве.
— Та чому б ні, Петре? Завтра зайду, — відповів він, потираючи руки від передчуття нової роботи.
Наступного дня Василь прийшов до Петра з інструментами. Ворота справді були в жалюгідному стані: іржаві петлі, прогнилі дошки й навіть одна сторона ледь трималася.
За день він усе полагодив, а Петро, задоволений результатом, не лише заплатив, а й розхвалював його роботу перед іншими сусідами.
Чутки про Василеву майстерність швидко поширилися містечком. Не минуло й тижня, як до нього почали звертатися інші: хтось просив полагодити паркан, хтось — відремонтувати альтанку, а пані Ганна з кінця вулиці навіть попросила збудувати новий курник для її курей.
Василь, хоч і втомлювався після роботи водієм автобуса, не відмовлявся. Він бачив, як Олена радіє кожній заробленій гривні, а Марія, хоч і бурчала, що він «знову десь вештається», почала хвалити його перед сусідками.
— Мій зять, може, й не лікар, але руки в нього золоті, — казала вона, наливаючи чай подрузі Наталі. — Паркан наш он як фортеця стоїть!
Олена лише посміхалася, слухаючи це. Вона помічала, як Василь змінився: він став упевненішим, частіше жартував і навіть почав планувати щось більше, ніж просто ремонт у дворі.
Минали місяці, і Василева репутація майстра на всі руки зростала. Він уже не лише лагодив паркани, а й брався за складніші завдання: будував навіси, ремонтував дахи, навіть змайстрував для місцевої школи нові лавки.
Гроші, які він заробляв, відкладав у спеціальну скриньку, яку жартома називав «фондом щастя». Олена підтримувала його, а їхні двоє дітей, Софійка й Іванко, раділи, коли тато приносив додому солодощі чи нові іграшки.
Одного вечора, коли родина зібралася за столом, Василь дістав свою скриньку й висипав на стіл купу купюр. Олена й Марія здивовано переглянулися, а діти захихотіли, побачивши стільки грошей.
— Що це, Васю? — запитала Олена, підозріло поглядаючи на нього.
Василь усміхнувся, ледь стримуючи хвилювання.
— Це, люба, наш квиток на море! Я вирішив, що ми всі заслуговуємо на відпочинок. Маріє Іванівно, ви ж ніколи не бачили моря, правда? І Софійка з Іванком теж. То що скажете — поїдемо?
Марія, яка саме пила чай, ледь не поперхнулася. Вона глянула на Василя, потім на Олену, і в її очах з’явилася незвична теплота.
— На море? — перепитала вона. — Та я ж думала, що це тільки в книжках буває…
Софійка з Іванком закричали від радості, а Олена обняла Василя так міцно, що той аж засміявся.
— Ти серйозно? — прошепотіла вона. — Ми справді поїдемо?
— Серьозніше не буває, — відповів Василь. — Я вже все розпитав. Є автобус до Одеси, там гарний пляж, пансіонат недорогий. Збирайте валізи!
Через тиждень родина вже сиділа в автобусі, який мчав до моря. Софійка й Іванко прилипли до вікон, розглядаючи краєвиди, Олена тримала Василя за руку, а Марія, хоч і намагалася зберігати серйозний вигляд, не могла приховати хвилювання. Вона вперше за багато років відчувала себе частиною чогось нового й радісного.
Коли вони приїхали до Одеси й побачили море, Марія зупинилася на березі, вдихаючи солоне повітря. Її очі блищали, і вона тихо сказала:
— Василю, ти таки молодець. Я, може, й бурчала на тебе, але ти добрий чоловік. І зять хороший.
Василь лише усміхнувся й обійняв тещу за плечі. Діти бігали по пляжу, хлюпаючи у воді, а Олена фотографувала їх, сміючись. У той момент усі вони відчували, що життя, попри всі суперечки й труднощі, може бути по-справжньому щасливим.
А коли повернулися додому, Василь продовжив свою справу. Містечко знало його як найкращого майстра, а паркани, які він лагодив, стали місцевою легендою. Але найголовніше — у їхньому будинку тепер завжди було чути сміх, а Марія частіше пекла пироги, які Василь так любив.
Віра Лісова
