Тетяна почувала себе щасливою. З радістю прикрасила улюблену ялинку, приготувала пару салатів і поклала під чарівне дерево коробочку з запискою. У ній було одне бажання. «Хочу, щоби поруч був рідна людина.» Що мала на увазі, вона не знала. Просто написала те, що хотіла зараз. Написала — і все…
Тетяна вперше зустрічала Новий рік сама. У маленькому дачному будиночку за 40 кілометрів від міста. Цей затишний дерев’яний дім, наповнений атмосферою щастя та тепла, вони збудували з чоловіком 15 років тому. З того часу приїжджали сюди на Різдво разом з дітьми. Прикрашали різдвяну ялинку у дворі, писали записки з бажаннями. Смажили гусака з яблуками, дарували один одному подарунки і раділи простому щастю бути разом.
Діти виросли. Донька вийшла заміж і виїхала в іншу країну, а син, закінчивши військове училище, служить далеко від дому. Вони намагалися вирватися на Різдво, але не завжди виходило. Тетяна з Миколою, так звали чоловіка, найчастіше святкували удвох. Прикрашали ялинку, смажили гусака і писали записки з бажаннями. Хоча, бажання в них тепер були однакові: здоров’я та прагнення бачити дітей частіше.
Рік тому Колі не стало. Ні на що не скаржився — не вмів. А хвороба зробила своє… Тетяна залишилася сама. Діти кликали до себе. Але залишати дім жінка не хотіла. А в гості до дітей їздила багато разів. Ось і зараз — увесь грудень провела у доньки. Там і Різдво зустрічала, але на Новий рік повернулася. Не могла не повернутися і не приїхати в дороге для серця місце.
Тетяна вийшла на зупинці біля дачного селища. Жадно вдихнула чисте сільське повітря і пішла по знайомій доріжці вздовж соснового лісу. Зими, як такої, цього року не було. Рештки снігу лежали на вкритій хвоєю землі. Невеликий морозець освіжав повітря. Під ногами шелестіло приморожене листя з кількох листяних дерев біля дороги.
У дачному селищі, зазвичай пустому в зимовий період, сьогодні витав легкий і приємний запах смажених шашликів, лунали голоси, чувся сміх дітей. «Ну, не зовсім самотньо буде», — подумала Тетяна, підходячи до свого дому.
Дім зустрів її незвичним холодом і нез’ясовною тугою. Жінка постояла трохи біля дверей, з сумом оглядаючи рідні стіни. Потім, недбало кинувши сумку на диван, притягла дрова і взялася за прибирання. Нехитра справа змінила настрій і трохи вгамувала серце. Тетяна почувала себе щасливою. З радістю прикрасила улюблену ялинку, приготувала пару салатів і поклала під чарівне дерево коробочку з запискою. У ній було одне бажання. «Хочу, щоби поруч був рідна людина.» Що мала на увазі, вона не знала. Просто написала те, що хотіла зараз. Написала — і все…
З келихом під звуки сусідських привітань Тетяна зустріла Різдво. Трохи посиділа під улюбленою ялинкою і пішла спати. Тепла постіль із знайомим запахом, тріск дров у каміні, приємні спогади заспокоїли. Жінка закрила очі й занурилася в глибокий сон.
У якийсь момент сон перестав бути сном… Вона відчула незвичайний і радісний настрій. Звук свята змусив її встати з ліжка й виглянути у вікно. Що це? Ялинка на тлі яскравих спалахів, і дівчина — у білому. З немовлям на руках. Вона підходить до прикрашеного дерева. Нахиляється. Кладе немовля під ялинку. Відкриває заповітну коробочку, забирає записку й зникає…
Тетяна прокинулася рано. Випила кави. Згадала сон… Треба ж такому наснитися? Вийшла у двір. І не знаючи навіщо, заглянула в коробочку — записки не було. Нічого не розуміючи, жінка увійшла в дім і несподівано відчула гостре непереборне бажання повернутися до міста. Здається, немає за чим їхати. Але чомусь треба. Вона швидко зібралася і через 10 хвилин стояла на зупинці. Там у неї була квартира.
Навколо було безлюдно. Дачне селище ще спало, та й на трасі було не зовсім багато машин. Вона не знала, коли буде автобус, тому підняла руку в надії зупинити попутку. Їй пощастило. Буквально одразу ж зупинився старенький форд. Молодий хлопець привітно помахав рукою. Тетяна із задоволенням сіла на сидіння поруч із водієм і почала весело базікати про незрозумілу погоду, про Різдво, про побачене дорогою.
Хлопець, його звали Віталій, жваво включився в розмову. Розповів, що їде у місто — дружина в пологовому. Поїхав провідати батьків на свято. Дружина, їй ще до пологів дві тижні було, не захотіла. Залишилася вдома, а сьогодні подзвонила, що час. Ось він і прагне якомога швидше до міста — син не повинен з’явитися без нього. Сказав і додав швидкості…
Опритомніла Тетяна через кілька годин у лікарні. Перше, що почула від лікаря, що їй пощастило. Струс мозку, втрата свідомості, перелом руки, але полежати кілька днів доведеться.
— А Віталій, як? — ледве чутно запитала Тетяна.
— Ви про водія? А він — ваш родич? Його не стало на місці, — з гіркотою в голосі промовив лікар.
— А його син? — не вгамовувалася жінка.
— З ним не було сина, — відповів лікар, не розуміючи, про що мова.
Цієї ночі Тетяна не могла заснути. Усю ніч перед очима стояло веселе, задоволене обличчя Віталія… У голові звучала його розповідь про дружину, про сина… «Він поспішав у пологовий будинок, — згадувала вона, — щоб бути присутнім при появі сина. Як там його дружина?» Думки одна за одною бігали, не давали заснути. Тривога наростала, переживання заповнили жінку цілком і не відпускали. Змушували знову і знову повертатися в той день…
Вранці прийшов слідчий. Тетяна, підкоряючись ще неусвідомленим нею відчуттям, стала розпитувати поліцейського про дружину Віталія. Те, що почула, сильно її пригнічило…
Ольга, відчувши що час, вийшла в коридор. Вона трималася й все чекала чоловіка. Була впевнена — він встигне.
Ще раз подзвонив телефон Віталія: «Ти де? Я вже не можу терпіти?» — прокричала вона в трубку… Кілька секунд дівчина не розуміла, що їй говорять… А потім видала гучний зойк і рухнула посеред коридору… Вона чула топіт ніг. Її везли кудись. Чула команди лікаря. Рефлекторно все робила. Чула крик дитини. Розмови персоналу. Вона все чула, але нічого не відчувала. Порожнеча навколо. Вона наче пішла в інший світ, безмовний і пустий…
У день своєї виписки Тетяна вже знала, що робити — вона їхала в пологовий будинок. У чому вона переконувала лікарів, як домовлялася — можна тільки уявити. Але з цього дня жінка практично не залишала палату молодої матусі. Хіба що 3-4 рази. Коли їздила провідати батьків Віталія й перевозила речі Ольги з гуртожитку до своєї трикімнатної квартири.
Ольга лежала мовчки, без руху і тільки дивилася в стелю. «Це мине», — казали лікарі. «Це мине», — вірила Тетяна. Вона годувала дівчину з ложечки, балакала з нею, читала книжечки, розповідала про синочка. А іноді приносила його до мами.
Виписали їх через місяць. Забирала матусю з дитиною Тетяна не сама. Прийшли друзі молодої сім’ї… Спілкування з хлопцями, теплота дому зробили своє. Оля трохи пожвавилася. Не спускала сина з рук і, дивлячись на нього, посміхалася. А ввечері підійшла до Тетяни ззаду, обійняла, притулилася й тихо сказала: «Дякую, мамо».
Ви вже здогадалися, з ким зустрічала Тетяна наступне Різдво. З рідною людиною. Не однією, з двома. Бажання здійснюються… Тільки бажайте лише те, що вам, дійсно, потрібно. А діти? Вони підтримали Тетяну.
