Тетяна та Ірина стояли на кухні великого будинку в передмісті Мілана, миючи посуд після вечері. Господарі, італійська родина з трьома дітьми, вже пішли спати, а дві українки, які працювали тут на заробітках як домробітниці, нарешті могли поговорити.
Обидві були свашками – Тетяна з Полтави, Ірина з Хмельницького. Вони познайомилися два роки тому, коли приїхали до Італії шукати кращої долі.
Спочатку все було добре: спільна кімната, спільні мрії про повернення додому з грошима. Але з часом почалися тертя – особливо коли йшлося про відпустки.
“Ой, Тетянко, ти уявляєш, Різдво вже за тиждень! – зітхнула Ірина, витираючи тарілку. – Я так хочу додому, до дітей, до чоловіка. Мама писала, що сніг по коліна, ялинку вже поставили. А тут – пальми та сонце, як не в грудні.”
Тетяна кивнула, але в очах блиснув хитрий вогник. Вона теж мріяла про свято вдома: про вареники з вишнями, про колядки з сусідами, про теплі обійми доньки.
Але синьйора Марія, господиня дому, ясно сказала: відпустять тільки одну на два тижні. Друга мусить залишитися, бо свята – це час, коли родина потребує допомоги з гостями та приготуваннями.
“Хто поїде першою? – подумала Тетяна. – Я не дам Ірині мене перехитрити. Вона завжди така солодка, але я знаю її трюки.”
“Так, Іринко, я теж сумую, – відповіла Тетяна, ставлячи склянку на полицю. – Але синьйора сказала, що тільки одна. Може, кинемо жереб? Чи поговоримо з нею?”
Ірина посміхнулася. “Жереб? Ні, краще я поговорю. Я ж тут довше працюю – на місяць раніше приїхала. І діти в мене малі, двоє, а в тебе донька вже доросла, в інституті. Синьйора зрозуміє.”
Тетяна стиснула губи. “Довше? Та ми ж разом починали! І моїй доньці теж мама потрібна. Добре, побачимо.”
Наступного дня, під час сніданку, синьйора Марія сіла за стіл з кавою. Вона була жінкою років п’ятдесяти, елегантною, з коротким волоссям і завжди в перлах.
“Дівчата, – сказала вона італійською, яку обидві вже добре розуміли. – Я знаю, ви хочете додому на Різдво. Але тільки одна. Вирішіть між собою, хто поїде.”
Ірина одразу ступила вперед. “Сіньйора, дозвольте мені. Мої діти чекають, я не була вдома рік. Тетяна може почекати до Великодня.”
Тетяна, яка стояла позаду, швидко втрутилася. “Ні, синьйора, я теж хочу. Може, ми щось придумаємо? Я можу працювати більше перед від’їздом.”
Марія зітхнула. “Добре, подумайте. Завтра скажете. А тепер – прибирання в гостьовій кімнаті, гості приїдуть.”
Весь день Тетяна міркувала. Вона знала, що Ірина хитра: минулого разу, коли йшлося про премію, Ірина “випадково” розповіла господині про Тетянину помилку з прасуванням, щоб виглядати краще.
“Не цього разу, – подумала Тетяна. – Я перехитрю її.”
Увечері, коли вони лягали спати в своїй маленькій кімнатці на горищі, Тетяна почала розмову. “Іринко, а давай домовимося: хто краще придумає план, як переконати синьйору, той і поїде.”
Ірина засміялася. “План? Та я просто скажу правду. Діти, сльози – жінки розуміють.”
“Правда? – посміхнулася Тетяна. – А я маю ідею. Може, скажемо, що в мене бабуся хвора? Але ні, брехати не гарно.”
Ірина кивнула. “Так, брехня – гріх. Особливо перед святами.”
Але Тетяна вже сіяла зерно. Вона знала, що Ірина забобонна, вірить у прикмети. “Знаєш, вчора мені снилася мама, – прошепотіла Тетяна. – Казала, щоб я приїхала, бо щось станеться. Може, знак?”
Ірина здригнулася. “Сни? Ой, не кажи. Мені теж сняться кошмари. Добре, спимо.”
На ранок Тетяна прокинулася рано і пішла на кухню. Вона “випадково” розбила улюблену чашку синьйори – ту, з малюнком Венеції. “Ой, як шкода, – прошепотіла вона, ховаючи уламки. – Але це дасть мені привід.”
Коли Ірина спустилася, Тетяна вже плакала. “Іринко, я чашку розбила! Синьйора мене… Що робити?”
Ірина заспокоювала. “Не плач, склеїмо. Або скажемо правду.”
Але Тетяна хитро додала: “Ні, це прикмета – розбита чашка перед святами до біди. Може, мені не їхати?”
Ірина похитала головою. “Прикмети – дурниці.”
Та ввечері, коли синьйора побачила чашку (Тетяна “забула” прибрати), вона розгнівалася. “Хто це зробив? Це подарунок від чоловіка!”
Ірина, бажаючи виглядати добре, сказала: “Сіньйора, це Тетяна. Вона випадково.”
Тетяна заплакала. “Вибачте, я така незграбна. Може, це знак, що мені не їхати додому.”
Сіньйора пом’якшилася. “Ну, не плач. Чашки – не головне. Вирішуйте про відпустку.”
Тут Тетяна розіграла свій козир. Вона раніше подзвонила додому і попросила доньку надіслати фото “хворої бабусі” – насправді то була сусідка, яка грала роль.
“Сіньйора, дивіться, – показала вона фото на телефоні. – Моя бабуся хвора, лежить. Мені треба їхати.”
Ірина обурилася. “А мої діти? Вони теж чекають!”
Але синьйора, зворушена фото, сказала: “Тетяна поїде. Ірина, ти сильна, почекай.”
Ірина в кімнаті накинулася на Тетяну. “Як ти посміла? Це брехня!”
Тетяна посміхнулася. “Хитрість, Іринко. Ти б зробила те саме.”
Так Тетяна поїхала додому, а Ірина залишилася, плануючи реванш.
Ірина стояла на кухні, миючи посуд після новорічної вечері. Господарі святкували з родичами до пізньої ночі, а тепер спали міцним сном. Будинок пахнув панеттоне, але для Ірини це був лише чужий аромат.
Уже тиждень минув з того дня, коли Тетяна сіла в літак до Києва, махаючи рукою з усмішкою переможниці. Ірина тоді мовчки дивилася, як валізу Тетяни заносять у таксі, і всередині стискалося щось гостре, ніби лід.
Вона не плакала. Не в її характері було розпускати сльози перед кимось, навіть перед самою собою. Але ввечері, коли вимкнула світло в їхній спільній кімнатці на горищі, лежала й дивилась у стелю, повторюючи подумки: «Нічого. Великдень мій. Я поїду на Великдень».
Сіньйора Марія, хоч і м’яка жінкою, правила в домі чітко ставила. «Дві відпустки на рік — забагато, — казала вона. — Одна на Різдво, одна на Пасху. Іншого не буде».
Ірина кивала, посміхалася, а в голові вже вибудовувала план. Тетяна перемогла хитрістю й маленькою брехнею. То чому б Ірині не відповісти тим самим, тільки акуратніше, без слідів?
Перші тижні після від’їзду Тетяни Ірина працювала мовчки, але старанніше, ніж будь-коли. Прибирала кути, куди раніше не заглядала, пекла тірамісу за рецептом синьйориної мами, допомагала дітям з уроками італійської.
Марія помітила.
«Ірина, ти золото, — сказала якось господиня, наливаючи їй кави. — Без тебе я б не впоралася зі святами. Тетяна добре працює, але ти… ти ніби частина родини».
Ірина опустила очі, щоб не видати блиск у них.
«Дякую, синьйоро. Я просто хочу, щоб у вас усе було добре».
А сама думала: «Ось і перша цеглинка».
Тетяна дзвонила раз на тиждень. Голос у слухавці був веселий, трохи винуватий.
«Іринко, ти не сердишся? Свята вдома — казка! Вареники, кутя, колядники під вікнами… Донька не відпускає мене. А бабусі вже краще, дякувати Богу».
Ірина відповідала спокійно:
«Рада за тебе. Передавай всім привіт».
І клала трубку, відчуваючи, як розгорається тиха лють. Не на Тетяну навіть — на себе, що тоді прогавила, повірила в «випадкову» чашку й фальшиве фото.
У лютому Тетяна написала, що затримиться ще на тиждень — донька захворіла на грип, треба доглянути. Сіньйора Марія зітхнула, але дозволила. Ірина лише кивнула. Кожного додаткового дня без Тетяни додавалося до її плану.
Вона почала збирати дрібниці. Спочатку — невеличкі похибки Тетяни, які раніше пропускала повз вуха. То сорочка погано випрасувана, то пил під ліжком у гостьовій, то забула купити пармезан, який синьйор особливо любив. Ірина не скаржилася — просто «випадково» згадувала за кавою:
«Ой, синьйоро, вчора гості хвалили кімнату, але я помітила трохи пилу під шафою. Напевно, Тетяна поспішала».
Марія хмикала, але запам’ятовувала.
Потім Ірина знайшла сильніший хід. У Тетяни був слабкий бік — вона любила поговорити по телефону з подругами з України пізно ввечері. Голосний сміх, довгі розмови, інколи до півночі. Діти господаря скаржилися, що чують крізь стелю.
Ірина «випадково» почула одну таку скаргу від середньої доньки, десятирічної Софії.
Наступного дня за сніданком вона м’яко сказала:
«Сіньйоро, Софія вчора скаржилася, що не могла заснути — хтось голосно розмовляв на горищі. Напевно, Тетяна сумує за домом, дзвонить рідним».
Марія насупилася.
«Знову? Я ж просила тихо після десятої».
Ірина лише знизала плечима, ніби співчуваючи Тетяні.
Коли в середині березня Тетяна нарешті повернулася — засмагла, з валізою подарунків і коробкою цукерок «Київський торт» для господині, — атмосфера в домі вже змінилася.
Марія привіталася стримано, одразу нагадала про графік прибирання й попросила не розмовляти голосно ввечері.
Тетяна здивувалася, але списала на втому господині.
Увечері, у їхній кімнатці, вона розклала подарунки: Ірині — хустку з вишивкою й банку меду від мами.
«Тримай, Іринко. Вибач, що так довго. Але ти ж розумієш — сім’я».
Ірина взяла подарунки, посміхнулася.
«Розумію. Дякую».
І додала тихо:
«Тільки тепер моя черга на Великдень. Ти ж не проти?»
Тетяна засміялася.
«Та звісно. Я ж не звір якийсь».
Але в очах її промайнуло щось знайоме — той самий хитрий вогник, що був перед Різдвом.
Минуло ще два тижні. Великдень наближався. Ірина вже купила квиток — потай, на свій страх і ризик. Залишалося лише отримати дозвіл.
За день до того, як вони мали поговорити з синьйорою, Тетяна підійшла до Ірини на кухні.
«Іринко, слухай. Я подумала… Може, мені теж поїхати? Донька просить на Великдень, бабуся ще слабка. А ти сильна, почекаєш до літа?»
Ірина завмерла з губкою в руці.
«Ти що, Тетянко? Ми ж домовились».
Тетяна знизала плечима.
«Домовились, але життя міняється. Я поговорю з синьйорою. Вона мене зрозуміє».
Ірина відчула, як кров прилила до обличчя. Усе починалося заново.
Але цього разу вона була готова.
Того ж вечора, коли Тетяна пішла в душ, Ірина дістала телефон і відкрила листування з донькою. Там лежало фото — справжнє. Її молодший син, п’ятирічний Сашко, у лікарні.
Ірина не розповідала нікому, бо не хотіла жалітися. Але тепер…
На ранок, коли синьйора Марія сіла за каву, Ірина тихо поклала перед нею телефон.
«Сіньйоро, подивіться, будь ласка. Мій син у лікарні. Лікар каже — потрібен спокій і мама поруч. Я дуже прошу дозволу поїхати на Великдень».
Марія подивилася фото, поблідла.
«Боже, Ірина… Чому ти раніше не сказала?»
«Не хотіла турбувати. Думала, обійдеться».
Тетяна, що саме заходила на кухню, почула останні слова й зупинилася в дверях.
Марія повернулася до неї.
«Тетяна, вибач. Цього разу поїде Ірина. Сім’я — це святе».
Тетяна відкрила рота, але нічого не сказала. Лише подивилася на Ірину довгим, важким поглядом.
Ірина опустила очі. Вона не посміхнулася. Не тріумфувала.
Просто тихо сказала:
«Дякую, синьйоро».
А в думках додала: «Вибач, Тетянко. Але цього разу — правда перемогла».
Валентина Довга
