Тетяна стояла біля вікна своєї маленької квартири в центрі Києва, дивлячись на осіннє листя, що кружляло в повітрі. Вона ніколи не думала, що її життя перетвориться на таку руїну.
Андрій, її коханий чоловік, з яким вона провела десять щасливих років, пішов. І не просто пішов – пішов до її молодшої сестри Оксани. Ця думка боліла, як відкрита рана, і Тетяна не могла повірити, що це реальність.
Все почалося п’ять років тому, коли вони з Андрієм одружилися. Тетяна була тоді 28-річною вчителькою української літератури в школі, а Андрій – 30-річним інженером на заводі.
Вони познайомилися на весіллі спільних друзів. “Ти така гарна, як осінній листок, що падає з дерева, – сказав він їй тоді, посміхаючись. – Можна запросити тебе на танець?” Тетяна засміялася, бо його слова здалися їй кумедними, але щирими. З того вечора вони не розлучалися.
Життя було ідеальним. Вони купили квартиру в кредит, облаштували її з любов’ю. Тетяна любила готувати для нього борщ і вареники, а Андрій завжди приносив квіти по п’ятницях.
“Кохана, ти – мій світ, – шепотів він їй на вухо щоранку. – Без тебе я ніхто.”
Оксана, молодша сестра Тетяни на п’ять років, жила з батьками в передмісті. Вона була студенткою, веселою і безтурботною.
“Сестричко, ти така щаслива з Андрієм! – казала Оксана, обіймаючи Тетяну. – Я теж хочу такого чоловіка, як він.”
Але з часом щось змінилося. Андрій почав затримуватися на роботі.
“Проект важливий, Таню, – пояснював він. – Треба допрацювати, щоб отримати премію. Ми ж мріємо про дитину, правда? Потрібні гроші.”
Тетяна вірила йому, бо любила. Вона сама працювала допізна, готуючи уроки для учнів. “Добре, любий, я розумію, – відповідала вона. – Тільки не перепрацьовуйся.”
Оксана часто приходила в гості. “Таню, можна я у вас переночую? – просила вона. – У мене іспит завтра, а вдома шумно.”
Тетяна завжди погоджувалася, бо любила сестру. Андрій теж був радий.
“Оксана – як молодша сестра для мене теж, – жартував він. – Давай, дівчата, влаштуємо вечір кіно.”
Одного разу, коли Тетяна повернулася з роботи раніше, вона почула сміх з кухні. Андрій і Оксана сиділи за столом, пили чай.
“Ой, Таню, ти рано! – вигукнула Оксана, червоніючи. – Ми тут про університет розмовляли.” Андрій посміхнувся: “Так, Оксана розповідала смішні історії про своїх однокурсників. Приєднуйся, кохана.”
Тетяна не запідозрила нічого, бо довіряла обом.
Але сумніви з’явилися пізніше. Андрій став відстороненим. “Що з тобою, любий? – запитувала Тетяна. – Ти ніби не зі мною.”
Він зітхав: “Втома, Таню. Робота виснажує.”
Оксана теж змінилася – рідше дзвонила, уникала зустрічей. “Я зайнята навчанням, сестричко, – казала вона по телефону. – Побачимося пізніше.”
Правда відкрилася випадково. Тетяна знайшла в кишені Андрієвої куртки квитки на кіно – два квитки на фільм, який вони планували подивитися разом, але Андрій сказав, що не встиг.
Дата була вчорашня. “Андрію, що це? – запитала вона, тримаючи квитки. – Ти казав, що був на роботі.” Він зблід: “Таню, це… з колегами пішов. Не хотів тебе турбувати.”
Але Тетяна не повірила. Вона вирішила перевірити. Наступного вечора, коли Андрій сказав, що затримається, вона пішла за ним.
Він поїхав не на завод, а до кафе в центрі міста. Там сиділа Оксана. Вони трималися за руки. Тетяна стояла за вікном, серце розривалося.
“Як ти міг? – прошепотіла вона собі. – З моєю сестрою?”
Вона увірвалася в кафе. “Андрію! Оксано! Що це таке?” – крикнула вона. Андрій підскочив: “Таню, заспокойся! Це не те, що ти думаєш.” Оксана заплакала: “Сестричко, пробач… Ми не хотіли.”
Вони поїхали додому втрьох. В квартирі почалася сварка. “Скільки це триває? – запитувала Тетяна, сльози котилися по щоках.
– Як ви могли мене зрадити?” Андрій сів на диван, опустив голову: “Таню, я люблю тебе, але… Оксана – вона така жива, така молода. Ми почали розмовляти, і воно сталося само собою. Три місяці вже.”
Оксана схлипувала: “Я не хотіла, Таню. Але Андрій… Він такий добрий, такий уважний. Ти завжди була зайнята роботою, а він самотній.”
Тетяна відчула, ніби світ обвалився. “Самотній? – вигукнула вона. – Ми ж разом! Ми планували дитину! А ти, Оксано, ти моя сестра! Як ти могла?”
Андрій встав: “Таню, я йду. Я люблю Оксану. Ми хочемо бути разом. Пробач, якщо можеш.” Він зібрав речі і пішов, Оксана слідом. Двері зачинилися, і Тетяна залишилася одна.
Дні потягнулися в агонії. Тетяна не їла, не спала. Дзвонила мати: “Доню, що сталося? Оксана не приходить додому, Андрій не відповідає.” Тетяна розповіла все. Мати заплакала: “Боже, як так? Я поговорю з Оксаною.”
Але Оксана не слухала. “Мамо, я люблю Андрія, – казала вона. – Тетяна не цінувала його. Він був нещасний з нею.”
Тетяна пішла на роботу, але не могла зосередитися. Учні помітили: “Пані Тетяно, ви сумні сьогодні?” Вона посміхалася крізь сльози: “Нічого, діти. Життя таке.”
Подруга Ірина підтримувала її. “Таню, ти сильна, – казала Ірина. – Він не вартий тебе. Знайдеш кращого.” Вони сиділи в кав’ярні. “Але як? – запитувала Тетяна. – Я любила його всім серцем. І сестра… Це подвійна зрада.”
Минуло два місяці. Андрій подав на розлучення. У суді він сказав: “Ми не підходимо одне одному. Я знайшов щастя з іншою.”
Тетяна мовчала, тільки підписала папери. Оксана стояла осторонь, не дивлячись на сестру.
Після розлучення Тетяна вирішила змінити життя. Вона записалася на курси йоги. “Може, це допоможе, – подумала вона.” Там познайомилася з Марком, викладачем. Він був 35-річним, розлученим, з теплими очима. “Тетяно, ви маєте гарну поставу, – сказав він після заняття. – Але в очах сум. Хочете поговорити?”
Вони пішли на каву. Тетяна розповіла все. “Це жахливо, – сказав Марко. – Але ви переживете. Я теж пройшов через розлучення.
Дружина пішла до друга.” Вони розмовляли годинами. “Ви сильна жінка, Тетяно, – казав він. – Не дозволяйте їм зламати вас.”
З часом Тетяна почала посміхатися. Марко запрошував її на прогулянки.
“Давай підемо в парк, – пропонував він. – Осінь така красива.” Вони гуляли, тримаючись за руки. “Марку, я боюся знову довіряти, – зізналася Тетяна. – Після Андрія…” Він обійняв її: “Я не Андрій. Я ціную вірність.”
Але минуле не відпускало. Одного разу Оксана подзвонила: “Таню, можна зустрітися? Я шкодую.” Тетяна погодилася. Вони зустрілися в парку.
Оксана виглядала втомленою. “Сестричко, пробач мене, – сказала вона. – Андрій… Він не такий, як я думала. Він контролює все, ревнує.”
Тетяна зітхнула: “Оксано, ти зруйнувала мою сім’ю. Як я можу пробачити?” Оксана заплакала: “Я була дурною. Думала, це кохання. Але тепер бачу – це інфантильність. Мамі погано, вона не розмовляє зі мною.”
Тетяна подумала: “Може, час пробачити? Для себе.” Вона сказала: “Добре, Оксано. Я пробачу, але не забуду. Не наближайся до мене поки що.”
Андрій теж подзвонив: “Таню, я помилився. Оксана – не ти. Можемо повернутися?” Тетяна засміялася гірко: “Ні, Андрію. Ти вибрав. Живи з цим.”
З Марком стосунки розвивалися. Він запропонував поїхати на море. “Таню, давай відпочинемо, – сказав він. – Ти заслуговуєш на щастя.”
Вони поїхали до Одеси. На пляжі Марко сказав: “Я кохаю тебе, Тетяно. Будь моєю.” Вона поцілувала його: “І я тебе, Марку.”
Повернувшись, Тетяна дізналася, що Оксана розлучилася з Андрієм. “Він пішов до іншої, – розповіла мати. – Оксана в депресії.”
Тетяна поїхала до сестри. “Оксано, тримайся, – сказала вона. – Життя продовжується.” Оксана обійняла її: “Дякую, сестричко. Ти найкраща.”
Тетяна знайшла нову роботу – стала викладачем в університеті. “Це мрія, – казала вона Марку. – Дякую, що підтримав.” Вони одружилися через рік.
На весіллі була Оксана. “Щаслива за тебе, Таню, – сказала вона. – Я вчуся на помилках.”
Життя Тетяни стало повним. Вона народила доньку, назвала її Софією. “Моя принцесо, – шепотіла вона. – Ти – моє щастя.”
Андрій іноді дзвонив, але вона не відповідала. “Минуле – в минулому,” – казала вона собі.
Тепер, дивлячись на осіннє листя, Тетяна посміхалася. “Життя непередбачуване, – думала вона. – Але з болю народжується сила.”
Оксана знайшла нового хлопця. “Він добрий, Таню, – розповіла вона. – Не як Андрій.” Тетяна порадила: “Будь обережна. Кохання – не гра.”
Батьки були щасливі. “Доню, ти перемогла, – казала мати. – Ми пишаємося.”
Тетяна дивилася на свою сім’ю і думала: “Ніколи не думала, що так буде. Але тепер я сильніша.”
Віра Лісова
