Вона сиділа на касі. Саме така, яка Леонідові підходила — тиха, невпевнена у собі, не надто вродлива. Він зовсім нещодавно приїхав у це містечко — перевели по службі в їхню охоронну організацію. Він і не заперечував проти цього переведення. Дружини у нього давно не було, а жити з сестрою та матір’ю йому було важко.
Тут, у цьому містечку, йому виділили гуртожиток, але такий, хоч бульдозером зрівняй. Колись він розійшовся з дружиною, навіть дітей не наживши. І одразу ж повісив у кабінеті свідоцтво про розлучення у саморобній дерев’яній рамці. Пишався. Так “нажився” з вимогливою тещею й дружиною, яка їй у всьому підтакувала, що тікав з того шлюбу, як тільки міг.
А коли друзі казали, зачекай, ще життя сімейне затягне, відмахувався, що більше — за жодних обставин. А от жінку знайти… так, тимчасово…
Заговорив з касиркою відразу, коли розраховувався у магазині. Швидко з’ясував, що не заміжня, що живе з дев’ятирічним сином. Зустрів після роботи. А згодом і переїхав до неї у невелику квартиру у двоповерховому багатоквартирному будинку.
Жилося йому з нею добре, без клопоту. Була Тетяна невибаглива, легко прощала образливі слова. Була щаслива від того, що знайшла собі чоловіка видного й умілих рук. А він і справді любив увечері засісти за лагодження техніки в домі. А дім Тетянин буквально чекав такого майстра.
Після вечері чоловік сідав у залі на диван, вмикав телевізор і крутив у руках стару праску, або лагодив розетку, або розбирався з давно зламаним феном. Він весь занурювався в роботу, приводив техніку до ладу, а Тетяні це додавало спокою й родинного затишку.
Пощастило ж їй з Леонідом! Хоча розмов про спільне майбутнє він не вів, у РАЦС не кликав, і, видно, Тетяна розуміла, що «чоловік» у неї тимчасовий. Часто Леонід повторював, що його можуть перевести кудись іще, а куди саме — він не знає.
Та лише Сашко, син Тетяни, Леоніда дратував. Жінка це помічала. Щойно Леонід бачив її рудуватого, у ластовинні хлопчика й, одразу бурмотів зауваження:
— Знов у тебе шкарпетки злізли з ніг! Як можна так ходити? Підтягни!
Або:
— Дивись! Не чіпай, Таню, хай сам ганчірку візьме та витре. Чого ти за ним ходиш? Дорослий він…
І завжди у Сашка щось було не так: або бруд на шиї, або волосся скуйовджене. Тетяна завжди ставала на бік Леоніда, дорікала синові, змушувала виправляти те, на що вказував Леонід. А чоловік і на Тетяну сердився, вважаючи, що вона погано виховала сина, не навчила того, чого мала б давно навчити.
Тетяна відчувала свою провину, терпляче зносила все й погоджувалася, що так воно і є — недовиховала. А в душі Леоніда від цього тільки міцніла впевненість: розійтися з Тетяною буде легко, бо й зараз вона розуміє, що не дуже вже й достойна такого, як він. Та й син у неї так собі…
Таке собі співіснування. Ніхто нікого не ображає, всі начебто допомагають одне одному, лагодять незручності, але скоро поїзд зупиниться, й роз’їдуться вони у різні сторони, попрощаються на пероні.
Сашко, з одного боку, тримався з Леонідом на відстані, а з іншого — його тягнуло до чоловіка. Хлопчику було цікаво спостерігати, як той майструє, як ремонтує речі в домі. Навіть як голиться чи плюскається у ванні з фирканням — теж цікаво. Практично, це був перший чоловік у його житті. Він ніяк його не називав — ні на ім’я, ні по батькові, ані дядею. Будував якісь невизначені звернення:
— Там дядько Гена додзвонитися не може. Що йому сказати?
або:
— Мамка веліла ключ їй залишити, свій вона мені віддала.
Невдовзі Леонід навіть звик до того, що Сашко завжди десь поруч, завжди спостерігає. Він озивався, кидав якесь зауваження на кшталт:
— Іди-но штани поміняй.
А Сашко слухався і знову з цікавістю стежив за його чоловічими справами.
Якось отак спостерігав, як Леонід перебирає рибальські снасті, готується на риболовлю.
— А що, Таню, давай і малого візьму. І вудка для нього є.
Тетяна з радістю погодилася. А Леонідові якраз цього разу риболовля дуже сподобалася. Сашко із захватом зустрічав кожну рибу, рахував їх, дивившись допитливими оченятами, слухав байки Леоніда, готував прикорм, бігав по снасті.
Леонід і потім став брати його із собою.
Минув час. Так і жили. Тетяна полегшено зітхала, коли Леонід не чіплявся до Сашка, а чоловік й звик, сварився менше. Та от сталася неприємність — Тетяна занедужала. Кілька днів вона терпіла, не хотіла йти в лікарню, продовжувала ходити на роботу, хоча нічого й не їла, змінилася на обличчі.
— Іди вже у лікарню, чого терпиш, — казав Леонід, — мало що…
— А ви тут як же? А Сашко?
— Його прилаштовуй, думай куди. Може, до Валентини, — сухо сказав чоловік.
— Залишився б ти з ним, Льоню! — запропонувала жінка.
— Ну, вже ні. Немає чого на мене чужих дітей вішати!
Валентина була близькою подругою Тетяни. Вона й забрала хлопчика до себе, до своїх дітей приблизно того ж віку. Леонід залишився сам. Тетяну лікували тиждень. Чоловік прийшов її провідати. Соромився своєї сентиментальності, швидко йшов коридором, увесь час думав, що прийшов дарма. Хто вона йому — так, тимчасова співмешканка.
Жінка лежала, відвернувши голову до вікна.
— Ну, чого ти тут? — Леонід відчував, як жінки у палаті прислухаються, йому було ніяково.
— Все добре? — голову не повернула жінка.
— Додому скоро? А то там уже й холодильник порожній, — запитав чоловік.
Таня завжди приносила продукти сама, з магазину, Леонід лише давав гроші.
— Льоню, — вона обернулася, — йди, будь ласка. Збирай речі й іди. Досить уже, пожили.
Він аж відсахнувся від таких слів.
— Це як, йди?
— Отак. Не треба нам з тобою жити. Все одно добра не буде. Мені з Сашком удвох добре буде. Чуєш? Йди.
Він не знав, що й відповісти. Тому підвівся з ліжка, обтрусив ноги, ніби там міг бути якийсь пил, і сказав недоречно:
— Ну гаразд, одужуй тут.
У дверях пробурмотів «До побачення» всім і вийшов.
Спершу Леонід обурився. Він же з роботи зірвався раніше, ледь домовився з колегою, щоб встигнути сьогодні в години відвідин приїхати до Тетяни, а вона… І скільки ж зробив для них! Для неї, для Сашка, а у відповідь почув — іди геть. Але чим більше він крокував вулицями містечка, тим швидше заспокоювався.
І повели його ноги не до Тетяни додому, а до Валентини, де ці дні жив Сашко. Увійшов під арку, і раптом виразно почув голос хлопчика з подвір’я. Той із кимось голосно розмовляв, навіть сперечався.
— Як це немає? Є у мене татко! Знаєш, який він?! Він ось таке здоровенне рибисько впіймав одного разу, — і Леонід згадав свою розповідь на рибалці, живо уявив розмах його рук, — Він такий! У нас праска зовсім не працювала, а він її розкрутив по гвинтиках і все там поміняв з іншої праски, і тепер вона, знаєш, найкраще прасує! А знаєш, як м’ясорубку він полагодив? Ні в кого такої немає! Вона так легко м’ясо крутить… А знаєш, який він добрий… Він мамі квіти дарує…
Леонід застиг. Ох і вигадує хлопчисько! Наплів такого, що у голові не вкладається!
Хоча… і справді — і праску, і м’ясорубку, і квіти Тетяні дарував одного разу — все правда. Різне траплялося з Леонідом у житті, але в таке він уперше потрапив. Стояв за рогом і думав — що ж тепер робити? І здавалося Леонідові, що говорить він не з самим собою, а з кимось іншим, знайомим із дитинства, наче з самим собою, але зовсім іншим, не схожим на теперішнього.
Стояв Льоня за рогом, слухав далекі голоси дітей і вагався — ступити у двір, піти за хлопчиком чи розвернутися й податися збирати речі. Все ж, Леонід ступив на подвір’я:
— Сашко, збирайся, додому підемо.
Наступного ранку вони прийшли в лікарню до мами удвох. Леонід поправляв халат на хлопчикові, показував каструлю жінці, казав, що наварили вони супу й принесли їй.
Тетяна усміхалася, гладила синову руку, давала настанови, просила потерпіти без неї й обіцяла — скоро буде вдома.
Вони вийшли на вулицю. Леонід насунув шапку на Сашка.
— Сашко, а що, якщо я на твоїй матері одружуся?
Хлопчик швидко звів на нього свої світлі очі, а потім знизав плечима.
— Та гаразд… Я не проти. А вона погодиться?
— От і не знаю. Напевно, треба мені дуже постаратися. Допоможеш?
Сашко кивнув.
