Тетяна сиділа на старій дерев’яній лавці біля хати, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм. Їй було тридцять вісім, але зморшки на обличчі додавали їй років.
Життя не балувало її: перший чоловік, Василь, покинув її з двома дітьми, а другий, Микола, здавалося, приніс нові надії, але разом із ними – нову свекруху.
Її рідне село на Черкащині дихало спокоєм, але в душі Тетяни вирувала буря. Вона згадувала, як усе почалося, як вона вважала першу свекруху, пані Марію, найгіршою, і як друга, пані Катерина, перевершила всі її страхи.
Тетяна вийшла за Василя в двадцять два. Він був гарний, з гучним сміхом і обіцянками золотих гір. “Тетянко, ми житимемо, як королі!” – казав він, тримаючи її за руку на весіллі.
Але королівське життя закінчилося швидко: Василь пив, гуляв, а гроші, які Тетяна заробляла швачкою, пропадав у сільському генделику.
Пані Марія, його мати, жила через дорогу. “Тетяно, ти погано за сином доглядаєш!” – дорікала вона щоранку, стоячи на порозі в хустці. “Чому Василь голодний? Чому сорочка м’ята?”
“Маріє, я стараюся!” – відповідала Тетяна, тримаючи Андрійка на руках. “Василь сам не хоче працювати!”
“Не бреши! Мій син – золото, а ти ледаща!” – кричала Марія.
Тетяна терпіла. Вона готувала борщ, прала, шила одяг для дітей. Але одного дня Василь зібрав валізу. “Я йду, Тетяно. Ти не для мене,” – кинув він, хитаючись.
“А діти?” – крикнула вона.
“Твоя справа,” – відмахнувся він.
Тетяна залишилася з Андрійком, якому було три роки, і вагітною Мар’янкою. Пані Марія не допомагала. “Ти винна, що син пішов!” – казала вона. “Я тебе ніколи не любила.”
“Маріє, я ж старалася!” – плакала Тетяна.
“Геть з мого двору!” – вигнала свекруха.
Тетяна вважала Марію найгіршою. “Як можна бути такою жорстокою?” – думала вона, забираючи дітей до своєї матері, пані
Ганни. Мати прийняла її. “Доню, ти сильна. Ми впораємося,” – казала Ганна, гладячи її по голові.Через п’ять років Тетяна зустріла Миколу. Він працював водієм автобуса, був спокійним, приносив квіти. “Тетяно, я не Василь. Я піклуватимуся про тебе і дітей,” – обіцяв він на першому побаченні.
“Миколо, у мене двоє дітей. Ти впораєшся?” – запитала вона.
“Так. Я їх любитиму, як своїх,” – відповів він, цілуючи її руку.
Тетяна повірила. Вони одружилися через рік. Пані Катерина, мати Миколи, здавалася доброю на весіллі. “Тетянко, ти гарна невістка. Дітки такі милі!” – усміхалася вона.
“Дякую, Катерино,” – відповіла Тетяна, сподіваючись на краще.
Але медовий місяць закінчився швидко. Микола працював довго, а Катерина почала приходити щодня. “Тетяно, чому в хаті пил? Ти що, не прибираєш?” – питала вона, проводячи пальцем по столу.
“Катерино, я прибираю! Але діти маленькі, весь час за ними,” – виправдовувалася Тетяна.
“Діти? А мій Микола що, не заслуговує чистої хати? Я його так не виховувала!” – обурювалася свекруха.
Тетяна згадувала Марію. “Може, я була несправедлива до неї,” – думала. “Марія хоч кричала, але не лізла в усе. А Катерина – всюди.”
Катерина була іншою. Вона не просто дорікала – вона контролювала. “Тетяно, що ти готуєш?” – питала, заходячи до кухні.
“Картоплю з м’ясом,” – відповідала Тетяна.
“Фу, важка їжа! Мій Микола любить легкі салати. Ти що, не знаєш?” – зітхала Катерина.
“Він їсть усе, що я готую,” – заперечувала Тетяна.
“Він просто боїться тебе образити!” – відрізала свекруха.
Вона перевіряла все: шафи, холодильник, навіть дитячий одяг. “Тетяно, чому в Андрійка шкарпетки різні?” – кричала.
“Він сам одягнувся!” – виправдовувалася Тетяна.
“Ти погана мати!” – заявляла Катерина.
Микола мовчав. “Тетяно, не зважай. Мама хоче як краще,” – казав він.
“Миколо, вона мене не любить!” – скаржилася Тетяна.
“Терпи. Вона ж мати,” – відповідав він.
Тетяна згадувала Марію. “Та хоч не лізла в холодильник,” – думала. Вона подзвонила подрузі, Оксані. “Оксано, що робити?
Перша свекруха була поганою, а ця – нестерпна!”
“Тетянко, поговори з Миколою,” – радила Оксана. “Він має її зупинити.”
Тетяна спробувала. “Миколо, твоя мама занадто втручається,” – сказала ввечері.
“Вона просто піклується,” – відмахнувся він.
“Вона мене ненавидить!” – крикнула Тетяна.
“Не перебільшуй,” – буркнув він.
Тетяна зрозуміла: треба щось змінювати. Грошей бракувало, Катерина дорікала, що вона “не заробляє”. “Тетяно, мій Микола тягає тебе і твоїх дітей. А ти що? Шити не вмієш?” – казала свекруха.
“Я шию! Але цього мало,” – відповідала Тетяна.
Вона вирішила поїхати на заробітки. “Миколо, я поїду до Польщі. Зароблю на хату,” – сказала.
“Добре, але дітей залиши з мамою,” – відповів він.
“З Катериною? Ні!” – заперечила Тетяна. “З моєю мамою.”
“Як хочеш,” – знизав плечима Микола.
Пані Ганна погодилася. “Доню, їдь. Я догляну Андрійка і Мар’янку,” – сказала.
“Дякую, мамо,” – обійняла Тетяна.
Катерина обурилася. “Що? До Польщі? А мій син? Ти його кидаєш?” – кричала.
“Я зароблю для нас!” – відповіла Тетяна.
“Ти гуляти поїдеш!” – звинуватила свекруха.
Тетяна зібрала валізу: одяг, фото дітей, іконку. У Польщі влаштувалася на завод, пакувала фрукти. “Працюй швидко!” – кричав бригадир.
“Стараюся!” – відповідала Тетяна.
Перший місяць надіслала 300 злотих. “Мамо, на одяг дітям,” – написала.
“Дякую, доню!” – відповіла Ганна.
Катерина дзвонила Миколі. “Твоя Тетяна гуляє в Польщі, а ти сидиш!” – скаржилася.
“Мамо, вона працює,” – захищав Микола.
“Вона тебе обдурить!” – наполягала Катерина.
Тетяна працювала по 12 годин. Знайшла подругу, Марію, збіг із іменем першої свекрухи. “Тетяно, тримайся,” – казала Марія.
“Я тут п’ять років. Заробила на квартиру.”
“Сподіваюся, я теж,” – зітхала Тетяна.
Гроші танули. Тетяна надсилала по 200-300 злотих. Катерина дзвонила: “Тетяно, це все? Мій син усе тягне, а ти копійки шлеш!”
“Я хворію!” – виправдовувалася Тетяна.
“Брешеш!” – кричала свекруха.
Через два роки Тетяна повернулася з 4000 злотих. “Мамо, ось гроші,” – сказала Ганні, обіймаючи дітей.
“Молодець, доню!” – похвалила Ганна. “А що з Миколою?”
“Не знаю. Його мама ненавидить мене,” – зітхнула Тетяна.
Вона пішла до Миколи. Катерина зустріла на порозі. “О, повернулася? Де твої мільйони?” – глузувала.
“Я привезла 4000 злотих,” – відповіла Тетяна.
“Що? Копійки! Ти гуляла, а мій син працював!” – кричала Катерина.
“Мамо, досить!” – втрутився Микола.
“Миколо, вона тебе обдурила!” – наполягала Катерина.
Тетяна не витримала. “Катерино, я працювала, хворіла, старалася! Ви гірша за Марію, першу свекруху!”
“Марію? Та вона ангел проти тебе!” – сміялася Катерина.
“Миколо, скажи щось!” – благала Тетяна.
“Тетяно, мама права. Ти мало заробила,” – сказав він.
Тетяна заплакала. “Я думала, Марія – погана. Але ти, Катерино, гірша. І ти, Миколо, не кращий за Василя.”
Вона забрала дітей і пішла до Ганни. “Мамо, я розлучаюся,” – сказала.
“Доню, ти заслуговуєш кращого,” – обійняла Ганна.
Тетяна згадала пані Марію. “Може, вона змінилася?” – подумала. Поїхала до неї.
“Маріє, це Тетяна,” – постукала.
“Тетянко! Заходь!” – зраділа Марія. “Онучки мої!”
“Маріє, вибачте, що пішла тоді,” – сказала Тетяна.
“Ні, це я винна,” – зітхнула Марія. “Я була зла, що Василь гультяй. А ти – золото. Залишайся в мене.”
“Дякую,” – плакала Тетяна.
Катерина дзвонила. “Тетяно, повернися! Мій син сумує!” – казала.
“Ні. Ви мене не злюбили,” – відрізала Тетяна.
Марія підтримувала. “Тетянко, Катерина – зла. Я хоч кричала, але серцем любила. А вона – ненавидить.”
Тетяна влаштувалася в селі, шила, виховувала дітей. “Мамо, ти краща за всіх,” – казав Андрійко.
“Бабусю Маріє, розкажи казку!” – просила Мар’янка.
“Добре, онучко,” – усміхалася Марія.
Катерина приходила раз. “Тетяно, прости,” – сказала.
“Ні. Ви гірша за Марію,” – відповіла Тетяна.
Тетяна знайшла спокій. Зустріла Івана, сусіда. “Тетяно, ти сильна,” – сказав він.
“Дякую, Іване,” – усміхнулася.
Марія благословила. “Тетянко, будь щаслива. А Катерина хай гризе себе.”
Тетяна зрозуміла: перша свекруха не була найгіршою. Друга показала, що буває гірше.
Галина Червона
