— Тетянко, ну як же так, — голос Валентини Петрівни, колишньої свекрухи, в трубці звучав м’яко, зі звичною ноткою докору, яку Таня пам’ятала ще з часів сімейного життя. — Ти ж знаєш, я сама, здоров’я підводить, а Діма… Він зараз так зайнятий новою роботою, з Лєрою своєю. Кому як не тобі мені допомогти?
Таня стояла на кухні своєї невеликої квартири, притискуючи телефон плечем до вуха, і повітно помішувала чай у кружці. За вікном моросив осінній дощ, краплі тихо стукали по підвіконню, а в кімнаті пахло свіжозавареною кавою — тією самою, яку вона тепер могла купувати тільки для себе, без огляду на чиїсь смаки.
— Валентино Петрівно, — відповіла вона спокійно, намагаючись не піддаватися звичному почуттю провини, яке завжди прокидалося при цих дзвінках, — ми з Дмитром розлучилися два роки тому. Я більше не частина вашої сім’ї. У нього тепер своє життя, своя дружина. Зверніться до неї.
У трубці повисла пауза — виразна, як завжди, коли колишня свекруха намагалася зібратися з думками для наступного аргументу.
— Але ти ж стільки років була поруч, — нарешті промовила Валентина Петрівна, і в її голосі прозвучала нота образи. — Пам’ятаєш, як ти мені продукти носила, коли я ногу зламала? Як у лікарні сиділа? Я ж на тебе розраховувала завжди, як на доньку.
Таня глибоко зітхнула. Звичайно, вона пам’ятала. Ті роки, коли вона, молода і закохана, намагалася догодити всім — і чоловікові, і його матері. Коли бігала по магазинах, готувала передачі в лікарню, сиділа ночами біля ліжка, тому що «Діма втомився на роботі». Тоді це здавалося природним — допомагати родині. Але тепер… тепер все змінилося.
— Я пам’ятаю, — тихо сказала Таня. — І я допомагала від душі. Але зараз ситуація інша. Ми не родина більше. І я не зобов’язана продовжувати так жити.
— Тетянко, — Валентина Петрівна перейшла майже на шепіт, той самий, який завжди змушував Таню пом’якшуватися. — Мені просто потрібно в аптеку сходити, ліки купити. І продукти деякі. Ноги болять, тиск скаче. Сама я не дійду. А Діма… він обіцяв у вихідні, але ти ж знаєш, як у нього все відкладається.
Таня подивилася на годинник. У неї був вільний вечір — рідкісний, коли не треба було працювати допізна або зустрічатися з подругами. Вона могла б… Ні. Вона не повинна.
— Валентино Петрівно, — вона постаралася говорити твердо, — я розумію, що вам важко. Але будь ласка, подзвоніть Дмитру. Або Лєрі. Вони тепер ваша родина.
— Лєра? — у голосі колишньої свекрухи прозвучала легка зневага. — Вона молода, зайнята. Їй не до мене. А ти… ти завжди була такою турботливою.
Таня відчула, як усередині щось стислося. Знайоме почуття — суміш жалю та роздратування. Скільки разів вона вже чула ці слова? Скільки разів бігала, допомагала, жертвувала своїм часом, тому що «Діма зайнятий», тому що «ти ж ближче живеш»?
— Я більше не можу, — сказала вона нарешті. — Вибачте. До побачення.
Вона поклала трубку, не чекаючи відповіді. Руки трохи тремтіли. Вперше за два роки вона сказала тверде «ні». Не пояснила, не вибачилася зайвий раз, не пообіцяла «потім». Просто відмовила.
Таня сіла за стіл, обхопивши кружку теплими долонями. Згадала, як все починалося.
Вони з Дмитром познайомилися десять років тому — на роботі, у великому офісі, де він був перспективним менеджером, а вона тільки починала кар’єру бухгалтера. Він залицявся красиво: квіти, ресторани, поїздки за місто. А потім познайомив з матір’ю — Валентиною Петрівною, вдовою, що жила в тому ж районі, в старій двокімнатній квартирі.
З перших днів свекруха прийняла її тепло — або так здавалося. Хвалила за страву, просила поради щодо ремонту, дзвонила просто побалакати. Таня раділа — нарешті справжня родина, адже своїх батьків вона втратила рано. Коли вони одружилися, Валентина Петрівна навіть подарувала їм частину грошей на машину — «щоб молодим було легше».
Але поступово все змінилося. Дзвінки стали частішими. Прохання — настирливішими. «Танюшко, привези мені хліба, я погано себе почуваю». «Тетянко, сходи до ЖЕКу, я не розберуся з цими квитанціями». «Танечко, посиди з Дімою, він захворів, а мені потрібно до лікаря». І Таня бігла. Бо любила чоловіка. Бо хотіла, щоб у родині був мир.
Дмитро ж завжди відмахувався: «Мамі самотньо, ти ж розумієш. Вона нас любить». І Таня розуміла. Терпіла. Поки не зрозуміла, що терпить уже занадто багато.
Розлучення було тихим, без сварок. Дмитро зустрів Лєру — молоду, яскраву колегу. Спочатку приховував, потім зізнався. Таня не влаштовувала сцен — просто чоловік пішов на орендовану квартиру, а та квартира, де вони разом жили у шлюбі, залишилася Тетяні від батьків.
А Валентина Петрівна… вона продовжувала дзвонити. Спочатку зі співчуттями: «Танечко, як же так, ви ж така хороша пара були». Потім із проханнями: «Таню, мені важко самій, Діма тепер з Лєрою, а ти ближче». І Таня продовжувала допомагати — з жалю, зі звички, з почуття, що так правильно.
Але за ці два роки багато чого змінилося. Таня зробила сучасний ремонт у квартирі. Знайшла нову роботу — спокійну, з нормальним графіком. Зустріла друзів, почала ходити на йогу, навіть поїхала у відпустку сама, до моря. Життя поступово налагоджувалося. І тільки дзвінки Валентини Петрівни нагадували про минуле.
Сьогоднішня розмова була вже п’ятою за місяць. Спочатку — продукти. Потім — у поліклініку записатися. Потім — лампочку вкрутити, тому що «Діма обіцяв, але не приїхав». Потім — просто «побалакати», тому що «самотньо».
І кожного разу Таня знаходила в собі сили погодитися. До сьогоднішнього дня.
Телефон задзвонив знову — той же номер. Таня подивилася на екран і скинула виклик. Потім ще раз. І ще. Нарешті прийшло повідомлення:
«Танечко, ну не сердься. Я просто хотіла попросити… Мені правда погано. Тиск високий. Може, все-таки приїдеш?»
Таня втупилася в текст. Знайомі слова. Знайомий прийом. Скільки разів вона вже чула про цей тиск? Скільки разів бігала, купувала тонометр, викликала швидку — а потім виявлялося, що все не так страшно?
Вона набрала відповідь: «Валентино Петрівно, викликайте швидку, якщо погано. Або дзвоніть Дмитру. Я більше не можу». І відправила. Серце калатало. Але в той же час відчувалася легкість — ніби скинула вантаж, який носила два роки.
Вечір минув спокійно. Таня приготувала собі вечерю — пасту з овочами, відкрила пляшку, яку приберегала для особливої нагоди. Включила улюблений серіал. І вперше за довгий час не чекала чергового дзвінка.
Наступного дня Валентина Петрівна подзвонила знову — рано вранці, коли Таня збиралася на роботу.
— Танечко, доброго ранку, — голос звучав бадьоро, ніби вчорашньої розмови не було. — Я тут подумала… Мені потрібно у банк сходити, пенсію зняти. Ноги болять, одна не дійду. Ти ж поруч живеш, буквально через квартал.
Таня завмерла в дверях, надіваючи пальто.
— Валентино Петрівно, — сказала вона тихо, але твердо, — я вже все сказала вчора. Будь ласка, більше не дзвоніть мені з проханнями.
— Але як же… — почала колишня свекруха.
— До побачення.
Таня відключила дзвінок і на всякий випадок поставила номер у чорний список. Руки тремтіли, але всередині було спокійно. Рішення прийнято. На роботі день минув як завжди — звіти, дзвінки, кава з колегами. Подруга Світлана, що дізналася історію ще на початку, запитала за обідом:
— Ну як, тримаєшся?
— Тримаюся, — усміхнулася Таня. — Вчора відмовила остаточно. Навіть у чорний список додала.
— Молодець, — Світлана обійняла її. — Давно час. Ти ж не вічний рятівник.
Ввечері Таня повернулася додому, прийняла ванну, заварила трав’яний чай. Телефон мовчав — вперше за довгий час. Ні дзвінків, ні повідомлень від Валентини Петрівни. Вона лягла спати з відчуттям, що починається нове життя. Без минулого, без зобов’язань, без почуття провини.
Але наступного дня все змінилося. Таня сиділа в кафе з подругами, коли телефон задзвонив незнайомим номером. Вона відповіла — раптом щось важливе з роботи.
— Тетяно? — голос Дмитра, колишнього чоловіка, звучав напружено. — Мама сказала, що ти її у біді залишила. Що відмовляєшся допомагати. Це правда?
Таня завмерла з чашкою в руці.
— Правда, — відповіла вона спокійно. — Ми два роки як розлученні, Дімо. У тебе нова дружина. Чому це досі моя обов’язок?
У трубці повисла пауза.
— Вона каже, що тобі все одно, що ти її не сприймаєш, — продовжив Дмитро. — Що не хочеш навіть ліки купити.
Таня відчула, як всередині піднімається роздратування.
— А ти питав у неї, скільки разів я допомагала за ці два роки? Скільки разів бігала, коли ти був «зайнятий»? Скільки разів сиділа з нею в лікарні, поки ти з Лєрою відпочивав?
Дмитро замовк.
— Я не знав, що вона так часто дзвонить, — нарешті сказав він тихо. — Думав, пару разів на рік.
— Пару разів на тиждень, Дімо. Мінімум.
— Я поговорю з нею, — пообіцяв він. — Вибач. Правда.
Таня поклала телефон. Подруги дивилися вичікувально.
— Колишній, — пояснила вона. — За маму заступається.
— Ну хоч хтось заступився, — усміхнулася Світлана. — А то вона звикла, що ти вічна помічниця.
Таня кивнула. Але всередині відчувала — це ще не кінець. Валентина Петрівна не з тих, хто легко здається. І справді, через тиждень прийшов лист — звичайний, паперовий, у поштову скриньку. Акуратний конверт, знайомий почерк. Таня відкрила його вдома, за кухонним столом.
«Танечко, дорога, — писала Валентина Петрівна. — Я розумію, що ти сердишся. Може, я й правда занадто багато просила. Але ти ж знаєш, як мені важко самій. Діма з Лєрою живуть своїм життям — у них ремонт, поїздки, друзі. Вони молоді, їм не до мене. А ти… ти завжди була такою доброю. Прости мене, якщо образила. Просто приїдь хоч раз, поговоримо. Я пиріг спечу, як ти любиш — з вишнею».
Таня перечитала лист двічі. Знайомі слова. Знайомий прийом — спочатку провина, потім жалість, потім обіцянка пирога. Вона хотіла порвати лист, але замість цього поклала в ящик столу. На всякий випадок.
Минув ще місяць. Дзвінків не було — номер заблоковано. Листів теж. Таня почала звикати до тиші. Життя текло спокійно — робота, зустрічі з друзями, плани на Новий рік. А потім сталося те, чого вона не очікувала. В один із грудневих вечорів пролунав дзвінок у двері. Таня відкрила — і на порозі стояла Валентина Петрівна. З сумкою в руках, у старому пальті, зі стомленим обличчям.
— Танечко, — сказала вона тихо. — Можна увійти? Мені поговорити треба. Важливе.
Таня завмерла в дверях, не знаючи, що робити. Відмовити? Вигнати? Чи все-таки впустити?
— Заходьте, — нарешті сказала вона, відступаючи вбік.
Валентина Петрівна увійшла, зняла пальто, пройшла на кухню — ніби нічого не змінилося. Сіла за стіл, поставила сумку на підлогу.
— Я ненадовго, — почала вона. — Просто… Діма з Лєрою поїхали на Новий рік у гори. А я сама. І подумала… може, ти не проти, якщо я в тебе пару днів поживу? У мене опалення відключили, ремонт у під’їзді…
Таня дивилася на неї, не вірячи своїм вухам. Після всього — після відмови, після чорного списку, після листа — вона прийшла ось так, з сумкою?
— Валентино Петрівно, — сказала Таня тихо, але твердо, — ні. Ви не можете тут жити. Навіть пару днів.
— Але чому? — свекруха колишня подивилася на неї з подивом. — Я ж не назавжди. Просто поки ремонт…
— Тому що ми більше не родина, — відповіла Таня. — І я не зобов’язана вас прихистити. Будь ласка, дзвоніть Дмитру. Нехай він вирішує.
Валентина Петрівна мовчала довго. Потім встала, взяла сумку.
— Я зрозуміла, — сказала вона тихо. — Прости, що потурбувала.
Вона вийшла, не озираючись. Двері зачинилися м’яко, без хлопка.
Таня залишилася сама. Серце калатало. Але цього разу — не від провини. Від полегшення. Вона знала — це ще не кінець. Але початок кінця точно. А через тиждень сталося те, що все змінило остаточно…
— Танечко, прости, що так вийшло, — Валентина Петрівна стояла в під’їзді, міцніше притискуючи до себе сумку, і дивилася на зачинені двері з якимось розгубленим виразом.
Таня не відкрила одразу. Вона стояла в коридорі, притулившись спиною до стіни, і слухала, як кроки колишньої свекрухи повільно віддаляються сходами. Всередині все кипіло — від обурення, від жалю, від втоми. Як же так? Прийти ось просто так, з сумкою, ніби нічого не змінилося, ніби два роки розлучення та десятки відмов нічого не значили.
Вона повернулася на кухню, налила собі склянку води і сіла за стіл. Руки все ще трохи тремтіли. Ні, вона вчинила правильно. Не можна було впускати. Один раз пустиш — і все почнеться наново: прохання, докори, нескінченні «ненадовго».
Телефон задзвонив майже одразу. Номер Дмитра.
— Таню, — його голос звучав схвильовано, — мама тільки що дзвонила. В сльозах. Каже, ти її на порозі не пустила. Що у неї опалення відключили, а вона з сумкою до тебе прийшла…
Таня глибоко зітхнула.
— Так, прийшла, — відповіла вона спокійно. — І я не пустила. Тому що це моя квартира, Дімо. Моє життя. І я не зобов’язана її прихищати.
— Але вона ж сказала, що ремонт у під’їзді, батареї холодні… — він запнувся. — Я не знав. Чесно. Думав, вона вдома сидить.
— А ти перевіряв? — тихо запитала Таня. — Дзвонив їй сьогодні? Питав, як справи?
Мовчання в трубці було красномовніше слів.
— Я зараз зайнятий, Лєра чекає дитину, у нас свої клопоти… — почав він виправдовуватися.
— Ось саме так, — перебила Таня. — У вас свої клопоти. А в неї — свої. І вирішувати їх тепер ваша родина, не моя.
— Таню, ну не будь такою жорсткою, — у голосі Дмитра з’явилася знайома нота роздратування. — Вона ж літня людина. Сама. Ти могла б хоч на ніч пустити.
— Ні, Дімо, — твердо сказала вона. — Не могла б. І не хочу. Прощавай.
Вона відключила дзвінок і цього разу заблокувала і його номер теж. Годі. Півтора роки після розлучення вона ще іноді відповідала — на день народження, на Новий рік. Але тепер усе.
Вечір минув у непривичній тиші. Таня ввімкнула музику, приготувала собі легку вечерю, потім довго сиділа на балконі, дивлячись на вогні міста. Згадувала, як колись мріяла про велику родину, про теплі стосунки зі свекрухою. Як раділа, коли Валентина Петрівна називала її донькою. А потім… потім все перетворилося на обов’язок. На нескінченну допомогу, на яку ніхто інший не підписувався.
Наступного дня на роботі Таня розповіла все Світлані — за кавою в перерві.
— І правильно зробила, — кивнула подруга. — А то вона б у тебе назавжди оселилася. Вони такі — поки даєш, беруть. А як перестанеш — ображаються.
— Так я знаю, — зітхнула Таня. — Просто шкода її іноді. Самотня все-таки.
— Самотня, але не безпорадна, — заперечила Світлана. — У неї син є. Онук скоро буде. Нехай до них звертається.
Таня кивнула. Логічно. Але всередині все одно ворушилося щось тривожне.
Минув тиждень. Дзвінків не було — номери заблоковані. Таня навіть почала розслаблятися. Ходила на йогу, зустрічалася з новим знайомим — колегою з іншого відділу, який давно запрошував на каву. Життя здавалося легким, вільним.
А потім в один із січневих днів, коли на вулиці стояв мороз, а в квартирі було тепло й затишно, пролунав стук у двері. Таня визирнула у вічок — і побачила сусідку знизу, Людмилу Іванівну, літню жінку, з якою вони іноді віталися в ліфті.
— Танечко, здоровенькі були, — сказала сусідка, коли двері відчинилися. — Вибач, що турбую. До мене тут Валентина Петрівна прийшла. Каже, ви посварилися, і вона тепер не знає, кути дітися. Просила передати… ось.
Вона простягнула пакет із продуктами — явно з тих, що Валентина Петрівна любила: банка солоних огірків домашнього засолу, пачка печива, пляшка кефіру.
— Сказала, щоб я тобі віддала. І ще… просила вибачення передати. Мовляв, не хотіла образити.
Таня взяла пакет автоматично.
— Дякую, Людмило Іванівно. А… як вона там?
— Та наче нормально, — знизала плечима сусідка. — Посиділа в мене, чаю попила. Розповідала, що син з невісткою у відпустку поїхали, а її саму залишили. Шкода її, звичайно. Але я сказала — у тебе, мовляв, колишня невістка добра, помиритеся.
Таня усміхнулася крізь силу.
— Ми не посварилися. Просто… у кожного своє життя тепер.
Сусідка кивнула і пішла. Таня зачинила двері і поставила пакет на стіл. Розібрала — все те, що вона колись регулярно носила Валентині Петрівні. Знайомі баночки, знайомі марки.
Вона сіла і довго дивилася на це все. Жалість знову піднялася хвилею. Може, і справді занадто жорстко? Може, хоч раз допомогти? Ні. Вона похитала головою. Ні. Пакет вона віднесла назад Людмилі Іванівні наступного дня.
— Передайте, будь ласка, що дякую. Але я не можу приймати.
Сусідка подивилася з розумінням.
— Розумію, дитинко. Сама б так зробила.
Минув ще місяць. Зима вступила в свої права — сніг, морози, короткі дні. Таня жила своїм життям: робота, зустрічі, плани на весну. Іноді думала про Валентину Петрівну — особливо коли бачила літніх жінок у магазині чи в транспорті. Але все рідше. А потім сталося те, що все перевернуло.
На початку лютого Таня поверталася з роботи пізно — затрималася на корпоративі. Під’їзд був темним, лампочка на поверсі перегоріла. Вона відчинила двері квартири — і завмерла. Усередині горіло світло. На кухні чулися звуки — хтось рухав посуд. Серце закалатало. Вона тихо зачинила двері, взяла телефон, готова викликати поліцію.
— Хто тут? — крикнула вона тремтячим голосом.
З кухні вийшла… Валентина Петрівна. У знайомому халаті — тому самому, який Таня колись подарувала їй на день народження.
— Танечко, не лякайся, — сказала вона м’яко. — Це я. Ключі в мене залишилися старі, від тієї квартири. Підійшли, виявляється.
Таня стояла в дверях, не в силі поворухнутися.
— Як… як ви сюди потрапили? — нарешті видавила вона.
— Та двері відчинила, — Валентина Петрівна знизнула плечима. — Думала, ти вдома будеш. Чайник поставила. Пиріг принесла, з капустою. Помиритися хотіла.
Таня відчула, як кров приливає до обличчя.
— Валентино Петрівно, — сказала вона тихо, але в голосі дзвеніла сталь, — вийдіть, будь ласка. Зараз же.
— Але Таня…
— Ні. Ви порушили межі. Ви увійшли до моєї квартири без дозволу. Це вже не прохання — це вторгнення.
Валентина Петрівна подивилася на неї з подивом.
— Та я ж просто… хотіла як краще. У мене вдома холодно, Діма з Лєрою знову у відрядженні…
— Це не моя проблема, — відрізала Таня. — Ідіть. І ключі залиште.
Свекруха колишня мовчала довго. Потім повільно зняла з пальця в’язку ключів, поклала на тумбочку в передпокої.
— Прости, — сказала вона тихо. — Я не думала, що ти так…
Вона вийшла, не озираючись. Двері зачинилися.
Таня стояла посеред коридору, намагаючись заспокоїтися. Потім викликала поліцію — для протоколу. Приїхали швидко, вислухали, склали заяву про незаконне проникнення.
— Ключі обов’язково змініть, — порадив дільничний. — І замок, на всяк випадок.
Таня так і зробила — наступного дня. Новий замок, нові ключі. Почуття безпеки повернулося не відразу.
А потім вона наважилася на те, про що думала давно. Подзвонила Дмитру — з іншого номера, через подругу.
— Дімо, — сказала вона спокійно, коли він відповів, — твоя мама вчора вночі проникла до моєї квартири зі старими ключами. Я написала заяву до поліції.
— Що?! — він явно був обурений. — Ти серйозно?
— Абсолютно. І я хочу, щоб ти знав: якщо це повториться — я піду до кінця.
— Таню, я… я не знав. Чесно. Вона говорила, що ви помирилися…
— Ми не мирилися. І не будемо.
Він довго мовчав.
— Я поговорю з нею. Серйозно. І… вибач. Правда.
Цього разу Таня повірила — у його голосі було щось нове. Втома. Розуміння.
Минув ще місяць. Валентина Петрівна більше не з’являлася. Не дзвонила — мабуть, син заборонив. Таня чула від сусідки, що Дмитро з Лєрою забрали її до себе — поки ремонт у її квартирі не закінчать. А потім прийшов лист — від Дмитра. Звичайний, поштою.
«Таню, мама зізналася у всьому. Що опалення у неї працювало завжди. Що вона просто… звикла до твоєї допомоги. Що Лєра відмовилася бігати по її проханнях, і вона вирішила, що ти простіше. Ми з Лєрою поговорили з нею серйозно. Вона тепер живе з нами. В окремій кімнаті. І вчиться не командувати. Дякую, що відкрила нам очі. Прости за все».
Таня прочитала лист і усміхнулася. Вперше за довгий час — спокійно, без гіркоти. Вона знала: це кінець. Остаточний.
Весна прийшла рано того року. Сніг танув, на балконі Тані розцвіли перші квіти — ті, що вона посадила сама. Життя тривало — вільне, своє. І коли подруги запитували: «Не шкодуєш іноді?» — вона чесно відповідала:
— Ні. Ані краплі.
Тому що нарешті зрозуміла: доброта — це не безкінечна жертва. Це вміння сказати «ні», коли потрібно. І в цьому «ні» було все її нове життя.
Весна того року прийшла рано, ніби хотіла пошвидше змити всі сліди зими — і тієї, що була на вулицях, і тієї, що ще іноді ворушилася в душі у Тані. Сніг танув швидко, вночі капало з дахів, а вдень уже пахло талою землею та першими бруньками на деревах. Таня відчиняла балкон, ставила туди горщики з розсадою квітів — і довго стояла, дивлячись, як у парку навпроти прокидається життя.
Після того лютневого вечора, коли Валентина Петрівна пішла з її квартири востаннє, залишивши ключі на тумбочці, минуло майже три місяці. Три місяці тиші. Ні дзвінків, ні листів, ні випадкових зустрічей у магазині. Таня навіть почала забувати, як це — здригатися від незнайомого номера на екрані.
Вона змінила замок, як і радив дільничний, і вперше за довгий час відчула, що її дім — дійсно її. Ніхто не увійде без прохання. Ніхто не подзвонить з черговим проханням. Ніхто не нагадає про минуле.
Робота йшла своєю чергою. Таня отримала підвищення — тепер вела цілий відділ, і колеги поважно зверталися до неї на «ви». Увечері вона зустрічалася з Андрієм — тим самим колегою з іншого відділу, який давно запрошував на каву. Спочатку просто кава, потім вечеря, потім прогулянки весняним містом. Він не поспішав, не тиснув, просто був поруч — спокійний, уважний, з теплою усмішкою. І Таня раптом зрозуміла, як давно не відчувала себе такою легкою.
Одного травневого дня, у сонячну суботу, вона йшла ринком — купувала саджанці для балкона. Десь грала музика, люди посміхалися один одному. Таня навантажила сумку квітами і прямувала до виходу, коли раптом побачила їх.
Дмитро з Лєрою йшли під руку, а поруч — Валентина Петрівна. Вона котила візочок з немовлям — крихітним, у рожевому конверті. Лєра сміялася з того, що розповідав Дмитро. Валентина Петрівна нахилялася до онучки, поправляла шапочку, і на її обличчі у неї була усмішка.
Вони не помітили її одразу. Таня могла б звернути в інший ряд, піти тихо. Але чомусь зупинилася.
— Таню? — Дмитро побачив її першим. Посмішка на його обличчі трохи зникла — то від здивування, то від незручності.
— Привіт, — сказала вона спокійно, підходячи ближче.
Лєра кивнула — ввічливо, але без тепла. Валентина Петрівна підвела очі і на мить завмерла. Потім повільно випрямилася.
— Привіт, Танечко, — промовила вона тихо. Голос був іншим — не той, із звичною докором чи скаргою. Просто втомлений, але спокійний.
— Вітаю, — Таня подивилася на візочок. Дитина спала, посапуючи уві сні. — Дівчинка?
— Так, — Лєра посміхнулася вперше. — Софія.
— Гарне ім’я, — щиро сказала Таня. — Нехай росте здоровою.
Повисла пауза — не важка, але відчутна. Дмитро переступав з ноги на ногу, Валентина Петрівна дивилася на онучку.
— Ми тепер разом живемо, — раптом сказала колишня свекруха. — У нашій квартирі. Я їм допомагаю з маленкою. Вночі встаю, суміш готую, гуляю… Вони молоді, їм відпочити треба.
Таня кивнула. Вона бачила — Валентина Петрівна змінилася. Не тільки зовні — схудла, сивішала сильніше, — але й всередині. В очах не було тієї звичної вимогливості. Тільки втома і щось схоже на прийняття.
— Я рада за вас, — тихо відповіла Таня. — Правда рада.
Валентина Петрівна подивилася на неї довгим поглядом.
— А ти… як ти, Таню?
— Добре, — усміхнулася Таня. — Дуже добре.
Вона не стала розповідати подробиці — про роботу, про Андрія, про плани на літо. Просто посміхнулася — відкрито, без гіркоти.
— Ну, ми підемо, — Дмитро взяв дружину під руку. — Удачі тобі.
— І вам, — відповіла Таня.
Вони розійшлися в різні боки. Таня йшла додому, відчуваючи, як сонце гріє обличчя, як у сумці шелестять саджанці. На серці було легко — не від злості, не від жалю. Просто спокійно.
Дома вона розставила квіти на балконі, полила їх, сіла у крісло з чашкою чаю. І раптом зрозуміла: все закінчилося. Не голосно, не зі сваркою. Просто тихо пішло — як та зима.
Ввечері подзвонив Андрій.
— Завтра вихідний, — сказав він. — Поїдемо за місто? Там уже все зелене.
— Поїдемо, — відповіла Таня і усміхнулася своєму відображенню у вікні.
Вона знала: тепер її життя — тільки її. З тими, кого вона сама обрала. З тими, хто не вимагає, а просто буває поруч.
І в цьому була вся її перемога — тиха, але справжня.
Літо прийшло спекотним, з грозами та веселками. Таня з Андрієм знімали дачу за містом — маленьку, з садом, де росли яблуні. У вихідні вони смажили шашлики, просто лежали в гамаку й дивилися на зорі. Іноді жінка згадувала минуле — не з болем, а з легкою посмішкою. Як урок, який довелося вивчити. Як етап, що минув.
А одного серпневого вечора, коли вони з Андрієм сиділи на веранді, він раптом узяв її за руку.
— Таню, — сказав тихо, — а ти б хотіла колись… свою родину? Справжню?
Вона подивилася на нього — на його теплі очі, на посмішку, яка завжди заспокоювала.
— Хотіла б, — відповіла чесно. — Але тільки свою. Без чужих зобов’язань. Без минулого.
Він кивнув, поцілував її долоню.
— Тоді давай почнемо. Повільно. Без поспіху.
І Таня відчула: так, це початок. Новий. Чистий.
Минулого більше не було. Було тільки теперішнє — і майбутнє, яке вона будувала сама. І в цьому була її свобода. Повна. Остаточна.
