У маленькому селі на Полтавщині, де поля золотіють пшеницею, а річка тихо шепоче свої таємниці, жила дівчина на ім’я Тетяна
. Їй було двадцять два роки, і вона була як той соняшник – висока, струнка, з волоссям кольору стиглого колосу.
Тетяна працювала в місцевій школі помічницею вчителя, навчала дітей читати й писати, а ввечері мріяла про велике місто, про любов, яка б забрала її звідси подалі від цих одноманітних днів.
Але село тримало її міцно, як коріння старого дуба.
Одного сонячного ранку Тетяна зайшла до сільського магазину, де за прилавком стояла тітка Марія – жінка років п’ятдесяти, з гострим поглядом і язиком, гострішим за серп.
Магазин був центром усіх пліток: тут обговорювали, хто з ким посварився, хто одружився, а хто втік до міста.
Тетяна прийшла по хліб і молоко, але, як завжди, затрималася на розмову.
– Доброго ранку, тітко Маріє! – усміхнулася Тетяна, кладучи кошик на прилавок. – Дайте мені буханку свіжого хліба і літр молока. А ще, може, цукерок для дітей у школі.
Тітка Марія подивилася на неї з-під брів, ніби оцінюючи.
– Доброго, Тетянко. Ти сьогодні така сяюча, аж дивно. Чи не закохалася часом? Чула я, що ти з тим міським хлопцем переписуєшся. Як його… Андрій, чи що?
Тетяна почервоніла. Вона дійсно познайомилася з Андрієм через інтернет – він був з Києва, програміст, мріяв про подорожі.
Вони писали одне одному вечорами, і Тетяна уявляла, як поїде до нього, побачить високі будинки, театри, кав’ярні.
– Ну, тітко, то ж просто знайомий. Нічого серйозного, – пробурмотіла вона, уникаючи погляду.
Але тітка Марія не була з тих, хто легко відступає.
– Тетянко, ти вибач мене, але я тобі так скажу, не в твоєму випадку обирати на жаль того, кого хочеш, – сказала як відрізала. – Тут, у нас, доля сама обирає. Подивися на свою матір: вона теж мріяла про місто, а вийшла за твого батька, бо так склалося. І нічого, живуть. А ти – дочка тракториста, що ти там у тому Києві робитимеш? Залишайся тут, он Петро з сусіднього хутора на тебе заглядається.
Тетяна відчула, як серце стискається. Петро був місцевим хлопцем, сильним, як ведмідь, працював на фермі. Він дійсно залицявся до неї – приносив квіти, запрошував на танці.
Але Тетяна не відчувала до нього нічого, крім дружби. Він був частиною цього села, а вона хотіла більшого.
– Тітко Маріє, але ж чому не в моєму випадку? Я ж не кріпачка якась. Часи змінилися! – заперечила Тетяна, голос її тремтів.
– Часи-то змінилися, а люди – ні. Твій батько вже хворіє, мати одна не впорається з господарством. Хто догляне? А Петро – надійний, свій. Не те що твій міський, який приїде, пограється і поїде. Я бачила таких, – тітка Марія склала руки, ніби виносячи вирок.
Тетяна забрала покупки і вийшла, не сказавши ні слова. Вдома вона сіла за стіл, дивлячись у вікно на поля.
“Не в моєму випадку обирати…” – ці слова крутилися в голові. Вона вирішила: треба поїхати до Андрія, побачити його наживо.
Написала йому повідомлення: “Приїду на вихідні. Хочу побачити тебе”.
Андрій відповів миттєво: “Чекаю! Зустріну на вокзалі. Це буде найкращий вікенд!”
Тим часом у селі плітки розліталися, як пух з тополі. Петро дізнався про плани Тетяни від своєї сестри, яка працювала з нею в школі.
– Слухай, Петре, Тетяна збирається до Києва. Каже, до подруги, але я чула, що до хлопця, – шепнула йому сестра ввечері за вечерею.
Петро стиснув кулаки. Він любив Тетяну з дитинства – пам’ятав, як вони гралися в річці, як вона сміялася з його жартів.
“Не віддам її якомусь міському”, – подумав він.
Наступного дня Петро прийшов до Тетяниного дому. Вона саме годувала курей у дворі.
– Тетяно, привіт. Можна поговорити? – спитав він, знімаючи шапку.
– Привіт, Петре. Звичайно, заходь, – відповіла вона, хоч серце калатало.
Вони сіли на лавці під яблунею.
– Чув, ти до Києва їдеш. До хлопця? – прямо спитав Петро, дивлячись їй у вічі.
Тетяна зітхнула.
– Так, Петре. Він – Андрій. Ми переписуємося давно. Хочу побачити, чи це серйозно.
– А я? Я ж тебе люблю, Тетяно. З дитинства. Я б для тебе все зробив. Залишся, вийди за мене. Ми побудуємо дім, матимемо дітей. Тут наше життя.
– Петре, ти добрий, але… я не люблю тебе так. Я хочу побачити світ, не сидіти в селі все життя.
Петро встав, обличчя його почервоніло.
– Ти помиляєшся. Тітка Марія права – не в твоєму випадку обирати. Доля тебе тут тримає. Поїдеш – пошкодуєш.
Він пішов, не озирнувшись. Тетяна заплакала, але рішення не змінила.
На вокзалі в Києві Андрій чекав з букетом троянд. Він був високий, стрункий, з модною зачіскою.
– Тетяно! Ти ще краща, ніж на фото! – вигукнув він, обіймаючи її.
– Андрію, я так рада! Показуй мені своє місто!
Вони гуляли Хрещатиком, їли в кав’ярні, дивилися на Дніпро. Андрій розповідав про свою роботу, про мрії поїхати до Європи.
– Уяви, Тетяно, ми разом у Парижі! Ти залишишся в мене? – спитав він увечері в його квартирі.
– Залишуся на вихідні, а там побачимо, – усміхнулася вона.
Але вночі Тетяні подзвонила мати.
– Доню, батькові гірше. Приїжджай швидше!
Тетяна заплакала.
– Андрію, я мушу повернутися. Батько хворий.
– Зрозуміло. Але ти повернешся? – спитав він.
– Обіцяю.
Вдома батько лежав у ліжку, блідий.
– Тетянко, не їдь більше. Нам тебе треба, – прошепотів він.
Мати додала:
– Петро приходив, допоміг з господарством. Добрий хлопець.
Тетяна кивнула, але серце рвалося до Андрія.
Минали дні. Андрій писав, кликав назад. Петро залицявся наполегливіше – приносив подарунки, допомагав по дому.
Одного вечора в магазині тітка Марія знову заговорила.
– Бачиш, Тетянко? Доля сама все вирішує. Твій міський не приїхав, а Петро тут.
– Але я люблю Андрія! – вигукнула Тетяна.
– Любов – то минуче. А життя – вічне. Обирай розумом.
Тетяна вирішила: запросить Андрія до села. Нехай побачить її життя.
Андрій приїхав на вихідні. Село зустріло його здивованими поглядами.
– Оце твій міський? – шептали сусіди.
Петро побачив їх разом і розлютився. Ввечері він прийшов до Тетяни.
– Тетяно, цей хлопець не для тебе. Він не витримає тут.
– Петре, йди геть! – крикнула вона.
Але Андрій, побачивши село, почав сумніватися.
– Тетяно, це не моє. Я звик до міста. Може, ти переїдеш до мене?
– А батьки? Я не можу їх кинути.
Вони посварилися. Андрій поїхав, сказавши:
– Якщо любиш, приїдь. Інакше – кінець.
Тетяна залишилася в розпачі. Батько одужував, але село тиснуло.
Минув місяць. Петро не відступав.
– Тетяно, вийди за мене. Я зроблю тебе щасливою, – благав він.
Вона погодилася, втомлена боротьбою.
Весілля було гучним. Тітка Марія посміхалася: “Я ж казала”.
Але вночі Тетяна думала про Андрія. “Чи справді не в моєму випадку обирати?”
Роки минали. У них появилися діти. Петро був хорошим чоловіком, але Тетяна мріяла про місто.
Одного дня вона отримала повідомлення від Андрія: “Я одружуюся. Бажаю щастя”.
Вона заплакала, але зрозуміла: доля села – її доля.
Та одного разу, коли діти виросли, Тетяна сказала Петрові:
– Я поїду до Києва. На тиждень. Побачити, що там.
Він кивнув: “Їдь. Але повернися”.
В Києві вона зустріла Андрія. Він був з дружиною, щасливий.
– Тетяно, ти щаслива? – спитав він.
– Так. У своєму випадку, – відповіла вона.
Повернувшись, вона обійняла Петра.
– Дякую, що чекав.
І зрозуміла: іноді доля обирає правильно.
Галина Червона
