— Тетяно Миколаївно, ви що? — у гіркому непорозумінні схопилася Наталка. — Та я до тієї камери навіть не торкалася. Вітька-електрик за вашим же наказом щось там підкручував. У мене ніяких скарг не було.
Тетяна Миколаївна, сувора господиня продуктового відділу в критому павільйоні, не вдостоїла дівчину відповіддю. З вимкненої морозильної камери вона двома пальцями піднімала пакети, що підтікали, з незрозумілим вмістом, розглядала їх і знову кидала назад.
— Ні, люба моя, ти з себе ображену не роби. Товар тобі вчора здали — ти прийняла. Ніхто не винен, що ти морозильну камеру помилково на ніч вимкнула. Сама бачиш, яка спека стоїть. Це твої проблеми, що не догледіла. Товар зіпсувався, збитки на обличчя, — господиня ретельно витерла липкі руки одноразовою ароматною серветкою.
— Ну, Тетяночко Миколаївно! Не міг свіжий товар за одну ніч зіпсуватися. Подивіться, багато пакетів іще з льодом. Морозилка холод тримає добре, — голосок Наталки тремтів, а сама вона ледь стримувалася, щоб не заплакати.
Водій Тетяни Миколаївни, Валерка, стояв осторонь, притулившись до бетонної колони, що підтримувала складний каркас критого навісу. Наталка продовжувала гаряче переконувати начальницю:
— Подивіться, пельмені ще заморожені, а дух від них уже, як від протухлих. А курячі ніжки в упаковці, подивіться, вони ж і на вигляд зелені якісь.
Обличчя Тетяни Миколаївни пішло плямами:
— Ти мене в чому звинувачуєш, га? Що я тобі тухлий товар учора з бази привезла? Так, чи що, виходить?
— Ну, я не знаю. Нічого не стверджую, Тетяно Миколаївно, але ви ж самі бачите… — Наталка боялася витерти сльози, що накипіли.
— Що я бачу? Нічого не бачу! А ти бачити не хочеш! — господиня потрясла перед продавчинею купою папірців. — У мене ось сертифікати на весь товар, на кожне найменування є. Дивись, усі вчорашнім числом видані.
Дівчина безпорадно замовкла.
— Не знаю, що й сказати. Мені тебе шкода, звичайно, але й збитки через твою безвідповідальність я терпіти не буду. Можеш товар перебрати, все, що ще придатне, взяти собі. Сьогодні все порахую й скажу, скільки в тебе із зарплати відніму. — Тетяна Миколаївна відвернулася й пішла через торгову залу в адміністративне крило ринку.
Наталка гепнулася на табуретку, що хиталася, і дала волю гірким сльозам. Ото тобі й попрацювала на канікулах, ото тобі й накопичила на навчання! Наталка приїхала з села в місто минулого літа. Здала документи в політехнічний інститут. На екзаменах не добрала два бали. Порадившись із батьками, погодилася на платне навчання. Факультет вибрала архітектурний. І не пошкодувала. Учитися їй подобалось. Усе в Наталки виходило. Батько з мамою, як могли, допомагали доньці. У них у селі своя ферма й тепличне господарство. Але навесні батько захворів. Мама сама з господарством не справляється. Ферму із сестрою та племінницею як-не-як обслуговують. А теплиці цього року розкритими й незахищеними лишилися.
Якось увечері, коли Наталка приїхала додому після сесії, мама зайшла до неї в кімнату.
— Наталочко, доню, мабуть, тобі академічну відпустку взяти треба, — мати винувато скривилася. — Я вже і так прикидаю, і так. Не потягнемо ми цього року твоє навчання. Нема де взяти гроші. Кредит у нас уже є — сама знаєш. А нам іще батька лікувати треба.
Наталка все розуміла. Хоч і гірко їй було й не хотілося навчання кидати, але батьки праві. Так би й закінчилася Наталчина епопея з навчанням, якби не дачники Іваницькі. Вони щодня приїжджали на ферму по свіже молоко, сир та масло. Знали, що в них продукти завжди свіжі й відмінної якості. Знайома дачниця порадила матері Наталку на літо в місто на заробітки відпустити. У дачниці родичка — підприємиця. У неї кілька торгових точок на ринках. Хороші, чесні продавці їй, ой, як потрібні. Заробить Наталка за літо гарні гроші.
Порадилися батьки між собою й вирішили: відпустити. Усе спекотне літо простояла Наталка за прилавком. Працювала на совість — не покладаючи рук. У господині до продавця ніяких претензій не було: вітрина завжди гарна, асортимент на виду, торгівля жвава.
Жінки місцеві тільки до Наталки в чергу шикуються. Вона покупців не обважує, чемна, вибрати допоможе, пакет, що підтік, замінить. За все літо тільки три вихідних і було в дівчини. Навіть додому з’їздити, батьків провідати, не могла. З нетерпінням чекала Наталка кінця серпня. За тиждень до занять мала отримати розрахунок, поїхати додому, речі зібрати й повернутися в місто на заняття. А тут ця незрозуміла пригода. Вона чудово пам’ятала, як наприкінці робочого дня, коли Наталка розбирала вітрину, навідався Вітька-електрик, як завжди трохи напідпитку. Пожартував із Наталкою, руки розкинув, наче обійняти хотів. Наталка ухилилася.
— Вітю, навіщо прийшов?
— Та Тетяна Миколаївна прислала, каже: камера морозильна гудіти стала. Подивитися хочу.
— Нічого не гуде, я не чула, — здивувалася Наталка. — Ну, дивись.
Дівчина заглибилася в розрахунки. Вітька покрутився, навіщось відсунув морозилку. Наталка й не помітила, коли він пішов. Невдовзі вона закінчила роботу, закрила точку і пішла додому. Прийшовши вранці на роботу й відкривши відділ, жахнулася: морозильна камера вимкнулася й розморозилася. У приміщенні стояв важкий запах зіпсованих продуктів. Невдовзі під’їхала господиня, жодних пояснень слухати не побажала. Шофер Валерій відійшов від колони:
— Наталко, хто останній учора в тебе у відділі був?
— Вітька-електрик приходив, — підняла Наталка розпухле від сліз обличчя. — Він морозилку відсунув, щось там подивився й на місце повернув.
Валерка попрямував шукати Вітьку. Знайшов його, що розказував анекдоти, у відділі в м’ясників. Вітька мав віддати Валері тисячу гривень. Але третій місяць ніяк не міг віддати. Тому всіляко уникав шофера й ховався при його появі. Зараз сховатися не встиг.
— Вітьку, йди-но сюди.
Вітька винувато всміхнувся:
— А-а-а, Валеро… Здоров!
— Вітьку, а ти навіщо вчора в Наталки морозилку вимкнув? — не став Валерка тягти резину.
— Яку морозилку? — миршавий Вітька осікся під грізним поглядом Валерки й перелякано витріщився на його стиснуті руки.
— Хочеш, щоб я тобі пробачив борг? — похмуро глянув на електрика Валерка.
Той кивнув і голосно ковтнув слину, сіпнувши кадиком.
— Ану, давай, розказуй! Хто наказав дівчині підлість учинити?
— Та хто наказав? Начальниця твоя й наказала. Учора. Це в неї хід відомий, — Вітька зрадів від думки, що йому прощають борг. — Вона не одну Наталку так надурила. Щоліта цей фокус повторює з молодими продавчинями. Платить їм копійчані аванси. А як приходить час розрахунку, вона їм вимкнену камеру й тухлий товар пред’являє. Ті поплачуть, поплачуть, а зробити нічого не можуть. Таких дівчат багато, а Тетяна Миколаївна одна така продумана, — Вітька усміхнувся.
Валерка вже не чув. Майже бігом рвонув в адміністративне крило. Перед дверима офісу зупинився, зітхнув глибоко, ніби зібрався пірнути, і рішуче смикнув ручку на себе. Тетяна Миколаївна весело теревенила телефоном. Приклала палець до губ і кивнула Валері на диван. Парубок, уперто хитнувши головою, лишився стояти.
— Ти обідав, Валеріку? Не забув, що нам до третьої в Сан Епідем? — начальниця діловито перебирала якісь папірці.
— Тетяно Миколаївно, — Валерка ступив до столу. — Віддайте Наталці зарплату. Не можна так. Нечесно, — від хвилювання у Валерки перехопило подих.
Тетяна Миколаївна завмерла, ошелешено дивлячись на парубка.
— Віддайте! Вона добре працювала. Чесна, сумлінна. Їй на навчання треба.
— А ти, значить, захисничок її? Адвокат безкоштовний! — начальниця всміхнулася. — І чим вона з тобою розплачуватиметься, цікаво знати? Половину зарплати віддасть?
Валерка раптом заспокоївся, наче щось для себе вирішив. Сів із розмаху на диван й відкинувся головою на спинку.
— Тетяно Миколаївно, знаєте, я думаю, що податковому інспектору з тридцять п’ятого кабінету буде вельми цікаво дізнатися про те, що працівники вашого підприємства отримують зарплату в конвертах. І я готовий дати докази, що особисто розвозив ці конверти по точках. У мене й відомості є. Ось вони. Хотів вам сьогодні повернути. Але зачекаю поки.
Тетяна Миколаївна підскочила:
— Ти кому погрожуєш? Та ти знаєш, що мені всім зобов’язаний? Хто тебе на роботу взяв? Зараз би разом із ровесниками на заводі пахав за копійки! А ти на машині роз’їжджаєш! Тобі набридло добре жити?
Валерка з веселим шалом продовжував:
— А ви збирайтеся, збирайтеся в Сан Епідем, Тетяно Миколаївно. Там теж, думаю, знайдуться люди, які з цікавістю послухають про те, які тарифи встановили на сертифікати тамошні товарознавці, коли залежаний товар вам сплавляють під виглядом свіжого.
За пів години продавчиня сусіднього відділу Зіна покликала Наталю в кабінет до начальниці, пообіцявши приглянути за відділом. У кабінеті червона й сердита начальниця виплатила ошелешеній Наталці всю належну їй зарплату й зажадала сьогодні ж здати відділ Зінці. А ще побажала забиратися в своє забуте село коровам хвости крутити. І щоб духу Наталчиного в місті не було.
Дощового листопадового дня після третьої пари Наталку біля інституту зустрічав Валерка на старенькій машині. Від Тетяни Миколаївни він звільнився. Влаштувався на завод токарем. Хоч і доводиться парубку працювати в зміну, але це нічого. Часу на побачення з Наталкою вистачає. А більше Валері нічого й не треба.
Навесні, коли тополі загорнулися в білосніжні пухові хустки, коли бузком просякли всі міські вулиці, розчинилися двері міського Палацу Шлюбів, випустивши веселий натовп гостей і винуватців свята. Валерка закохано дивився на свою юну новоспечену дружину Наталку. Простягнувши тещі свідоцтво про шлюб, стурбовано сказав:
— Мамо, а це ви сховайте надійніше. Та дивіться, не впустіть і не загубіть. Ми після весілля відразу ж заберемо.
— Не загублю, Валеро, не бійся. У мене будь-який папірець у надійності перебуває, — з усмішкою відповіла ошатна Наталчина мама.
— Це не папірець! — серйозно й урочисто промовив Валерка. — Це наш із Наталкою найвірніший сертифікат кохання! — і чоловік, підхопивши дружину-тростиночку, урочисто й обережно почав спускатися сходинками, боячись наступити на розкішну білосніжну сукню.
