Захар стояв у кухні їхньої маленької квартири, стискаючи кулаки так сильно, що кісточки побіліли. За вікном лив дощ, наче небо плакало за всіма сімейними таємницями, що накопичилися в цих стінах.
Тетяна, його дружина, сиділа за столом, ріжучи овочі для вечері, але завмерла, коли почула його слова.
— Тетяно, твоя мати ображає моїх батьків, — ледь стримуючись, вимовив Захар. Голос його тремтів від гніву, але він намагався не кричати, бо діти спали в сусідній кімнаті.
— Вона сказала або з’їжджають мої батьки, або тоді і ми всі виїжаємо. Поговори, будь ласка, з нею. Ти ж не хочеш з’їжджати звідси?
Тетяна підвела очі, її обличчя сполотніло. Вона знала, що цей момент рано чи пізно настане. Їхня сім’я жила в будинку матері Тетяни, старій двоповерховій хаті на околиці міста, де колись вирувало життя, а тепер панували постійні сварки.
Батьки Захара переїхали до них після того, як втратили свою квартиру через пожежу. Спочатку все було добре — свекруха допомагала з дітьми, свекор лагодив усе в домі. Але мати Тетяни, пані Ольга, не витримувала. Вона вважала, що це її дім, її правила.
— Захаре, — тихо сказала Тетяна, — Мама… вона не така. Вона просто втомлена. Батьки твої… ну, вони ж теж не мовчать.
— Не така? — Захар підійшов ближче, сів навпроти неї. — Вона вчора кричала на мою маму, що та “розводить бруд у кухні, як у свинарнику”! А мій батько? Він же тільки попросив не чіпати його інструменти, а вона йому:
“Це мій дім, забирайся геть зі своїм мотлохом!” Тетяно, це вже не витримати.
Вона сказала мені сьогодні вранці: “Або твої батьки з’їжджають, або ви всі збираєте речі й шукаєте інше місце”. Ти чуєш? Вона нас виганяє!
Тетяна зітхнула, потерла скроні. Вона любила чоловіка, любила дітей — п’ятирічного Сашка і трирічну Мар’янку. Але мати…
Ольга була вдовою вже десять років, після того як не стало батька Тетяни. Вона виростила доньку одна, працювала на двох роботах, і тепер цей дім був її фортецею.
А батьки Захара, пані Галина і пан Іван, були людьми з села — прості, але вперті.
— Добре, — сказала Тетяна нарешті. — Я поговорю з нею. Але ти теж не починай. Не хочу, щоб це переросло щось гірше.
Захар кивнув, але в очах його блиснув сумнів.
Почалося все два роки тому, коли Захар і Тетяна одружилися. Вони познайомилися в університеті — він студент-механік, вона — майбутня вчителька. Любов спалахнула швидко, як вогонь у сухій траві. Весілля було скромне, але щасливе. Ольга, мати Тетяни, спочатку прийняла Захара добре.
— Ну, доню, — казала вона, обіймаючи Тетяну після церемонії. — Хлопець гарний, роботящий. Хай живе з нами, дім великий.
— Дякую, мамо, — відповідала Тетяна, сяючи від щастя.
Але потім народився Сашко, і все змінилося. Ольга почала втручатися — як годувати, як одягати. Захар терпів, бо любив дружину.
— Мамо, — казав він Ользі, — дякую за поради, але ми самі впораємося.
— Самі? — фиркала Ольга. — Ти ще зелений, як огірок. Я ж знаю, як дітей ростити.
Потім пожежа. Батьки Захара залишилися без даху над головою. Захар прийшов до Ольги з проханням.
— Тьотю Ольго, — сказав він, стоячи на порозі. — Батьки мої… вони ж старі. Дозвольте пожити тимчасово. Я знайду роботу кращу, квартиру орендуємо.
Ольга мовчала довго, потім кивнула.
— Добре, Захаре. Але тимчасово. І нехай не лізуть у мої справи.
— Обіцяю, — відповів він.
Але обіцянки розтанули, як сніг навесні. Пані Галина, мати Захара, любила готувати по-своєму — борщі з часником, вареники з картоплею. Ольга ж була міською — салати, дієти.
— Галино, — казала Ольга одного разу, морщачи носа. — Чому ти стільки часнику кладеш? Уся хата смердить!
— Олю, — відповідала Галина спокійно. — То ж корисно. Для здоров’я.
— Корисно? — вибухала Ольга. — Для свиней твоїх сільських корисно! А тут люди живуть!
Захар чув це, але мовчав. Не хотів сваритися. Але напруга росла.
Одного вечора, коли Тетяна була на роботі, а діти спали, Ольга сіла з Галину за стіл.
— Галино, — сказала вона суворо. — Ви тут уже півроку. Коли з’їжджаєте?
— Олю, — здивувалася Галина. — Захар шукає квартиру. Але гроші… важко.
— Важко? — Ольга стукнула кулаком по столу. — А мені легко? Я одна цей дім тягну! Ваш Іван увесь час у гаражі, інструменти розкидав, як у смітнику!
Іван, батько Захара, увійшов саме в той момент.
— Олю, — сказав він тихо. — Я лагоджу твою машину. Безкоштовно.
— Лагодиш? — крикнула Ольга. — Ти її ламаєш! Ідіть геть, обоє!
Захар почув крик, прибіг.
— Тьотю Ольго, — сказав він. — Заспокойтеся.
— Заспокойся сам! — відрізала Ольга. — Або вони з’їжджають, або ви всі!
Ось так і дійшло до тієї розмови з Тетяною.
Наступного дня Тетяна вирішила поговорити з матір’ю. Ольга сиділа в вітальні, в’язала шкарпетки для онуків.
— Мамо, — почала Тетяна, сідаючи поруч. — Треба поговорити.
— Про що? — Ольга не підвела очей.
— Про батьків Захара. Ти їх ображаєш.
Ольга кинула спиці.
— Ображаю? Вони мене ображають! Твоя свекруха кухню займає, свекор — гараж. Це мій дім!
— Мамо, але вони допомагають. Галина з дітьми сидить, Іван усе лагодить.
— Допомагають? — Ольга встала. — Вони паразити! Живуть на моїй шиї!
— Мамо, не кричи, — попросила Тетяна. — Захар каже, ти сказала, щоб ми виїжджали.
— Так і сказала! — підтвердила Ольга. — Якщо не хочете жити за моїми правилами, шукайте своє!
Тетяна заплакала.
— Мамо, ти ж не хочеш, щоб ми з’їхали? Діти тебе люблять.
Ольга пом’якшилася, але не надовго.
— Доню, я тебе люблю. Але вони… хай їдуть.
Тетяна пішла, не знаючи, що робити.
Тим часом Захар поговорив з батьками.
— Тату, мамо, — сказав він, сидячи в їхній кімнаті. — Ольга знову…
— Сину, — перебила Галина. — Ми чуємо. Вона нас не хоче.
— Але куди ви підете? — запитав Захар.
Іван зітхнув.
— Знайдемо. У селі хата є, стара.
— Тату, там же холодно, без газу.
— Нічого, переживемо, — сказав Іван. — Не хочемо сварити вас.
Захар похитав головою.
— Ні. Я не дозволю.
Він пішов до Ольги сам.
— Тьотю Ольго, — сказав, стукаючи в двері. — Можна?
— Заходь, — буркнула вона.
Він увійшов, сів.
— Ви ображаєте моїх батьків.
— А вони мене! — відрізала Ольга.
— Вони допомагають.
— Допомагають? Твоя мати кухню перетворила на свинарник!
— Вона готує для всіх!
— Для всіх? Я не їм те село!
Захар стиснув зуби.
— Добре. Якщо так, ми з’їдемо.
Ольга здивувалася.
— З Тетяною?
— З усіма.
Вона мовчала.
Ти серйозно?
— Так.
Він вийшов.
Ольга сиділа, думаючи. Вона не хотіла втратити доньку, онуків. Але гордість…
Тетяна дізналася ввечері.
— Захаре, ти що наробив? — крикнула вона. — Ти з мамою посварився?
— Вона не дає вибору!
— Але ми не можемо з’їхати! Де жити?
— Знайдемо квартиру. Орендуємо.
— На які гроші? Ти ж на заводі, я в школі. Діти…
Вони сварилися до ночі.
Наступного дня Ольга покликала Тетяну.
— Доню, — сказала вона. — Я подумала. Хай залишаються. Але хай не лізуть.
— Мамо, дякую! — Тетяна обняла її.
Але мир тривав недовго.
Через тиждень Галина спекла пиріг.
— Олю, — сказала, простягаючи. — Спробуй.
льга взяла, вкусила, скривилася.
— Солоний! Ти сіль замість цукру поклала?
— Ні, — здивувалася Галина.
— Ти мене отруїти хочеш! — крикнула Ольга.
Галина заплакала.
Іван почув, прибіг.
— Олю, заспокойся!
— Заспокойся сам! Забирайтеся!
Захар увійшов.
— Досить! Ми з’їжджаємо.
Тетяна стояла осторонь.
— Захаре, ні…
— Так, — сказав він. — Завтра шукаємо квартиру.
Ольга мовчала, але в очах — сльози.
Вони знайшли квартиру — маленьку, на околиці. Переїхали за тиждень.
— Мамо, — сказала Тетяна Ользі на прощання. — Приходь до онуків.
— Прийду, — буркнула Ольга.
Але не прийшла.
Минуло два місяці. Ольга сиділа одна в порожньому домі. Тихо. Сумно.
Одного вечора подзвонила Тетяні.
— Доню, — сказала. — Приходьте в гості.
— Мамо, ми прийдемо. З батьками Захара.
Ольга мовчала.
— Добре.
Вони прийшли всі.
— Олю, — сказала Галина, простягаючи квіти. — Пробач.
— І ти пробач, — відповіла Ольга.
Вони сіли за стіл.
— Діти, — сказала Ольга. — Я була не права. Живіть тут. Усі.
— Мамо… — здивувалася Тетяна.
— Так. Дім великий. Хай буде сім’я.
Захар усміхнувся.
— Дякую, тьотю Ольго.
З того дня все змінилося. Ольга навчилася готувати сільські страви, Галина — міські салати. Іван лагодив, Ольга дякувала.
— Бабусю Олю, — казав Сашко. — Розкажи казку.
— Розкажу, — сміялася Ольга.
А Мар’янка сиділа в неї на колінах.
Сім’я стала єдиною.
Але якось, через рік, Ольга сказала Тетяні:
— Доню, я рада, що все так. Але спочатку… я боялася втратити тебе.
— Мамо, ти не втратиш.
Вони обнялися.
Історія скінчилася щасливо. Бо сім’я — це не стіни, а серця.
Світлана Малосвітна
