Кришталева люстра у вітальні дрижала від крику. Аліна стояла посеред кімнати, стискаючи в руках телефон, де ще світилися фотографії її чоловіка Максима з довгоногою білявкою біля готелю.
— Мамо, ти взагалі мене чуєш? — голос Аліни зривався на хрип. — Він зраджує мені! Це не просто чутки, я бачила їх на власні очі. Як я можу з ним жити під одним дахом, ділити ліжко, посміхатися за сніданком?
Тамара Петрівна навіть не поворухнулася. Вона повільно помішувала чай у порцеляновій чашці, і цей спокійний звук металу об кераміку діяв Аліні на нерви гірше за сирену.
— Чоловіки — істоти слабкі, Аліно, — холодно промовила мати. — Максим — успішний бізнесмен, він забезпечує тобі рівень життя, про який інші мріють. А те, що він «сходив ліворуч»… Ну, це прикро, але не найстрашніше. Розумна жінка заплющує очі на дрібниці заради великої мети.
— Дрібниці? Ти називаєш приниження моєї гідності дрібницею? — Аліна підійшла ближче, її трусило. — Я подаю на розлучення завтра ж.
Раптом Тамара Петрівна поставила чашку так різко, що чай вихлюпнувся на скатертину. Вона під звелася, і в її очах спалахнув крижаний вогонь.
— Тільки спробуй. Зробиш цей крок — і можеш забути, що ти моя донька. Ти знаєш, на кого оформлений цей будинок, заміська вілла і всі рахунки в банку. Все, що твій покійний батько збирав роками, перейде моєму племіннику Артему. Ти залишишся на вулиці в одній сукні. Це твоя ціна за «гідність»?
— Ти мене шантажуєш власним спадком? — Аліна не вірила своїм вухам. — Мамо, я твоя єдина дитина!
— Саме тому я вчу тебе жити! — вигукнула Тамара Петрівна. — Розлучення — це пляма на репутації нашої родини. Я не дозволю тобі зруйнувати наш ідеальний фасад через твої емоції. Терпи. Всі жінки терплять. Сходи в салон, купи нову сумку, поїдь на море — Максим усе оплатить. Але розлучення не буде.
Вечеря того вечора була схожа на театр абсурду. Максим повернувся пізно, пахнучи дорогим парфумом і чужим спокоєм.
— О, Аліно, чому такий настрій? — він намагався поцілувати її в щоку, але вона відсахнулася. — Знову твої вигадки?
— Я бачила фото, Максиме. Не треба брехати, — тихо сказала вона.
— І що? — він розслаблено розв’язав краватку. — Твоя мати вже, мабуть, пояснила тобі правила гри? Ти живеш у розкоші, а я маю трохи свободи. Всі задоволені.
— Я не задоволена! — крикнула Аліна, кидаючи серветку на стіл.
— Тоді йди, — він знизав плечима. — Але ти ж знаєш, що твоя мама перекриє кисень швидше, ніж ти доїдеш до готелю. Куди ти підеш? На касу в супермаркет? Ти ж нічого не вмієш, крім як бути красивою дружиною.
Мати, що сиділа на чолі столу, схвально кивнула:
— Ось бачиш, Аліно. Максим каже правду. Будь розсудливою. Сідай і їж свій страву.
Аліна дивилася на них обох — на зрадливого чоловіка, який навіть не відчував провини, і на матір, для якої гроші та статус були дорожчими за щастя власної дитини.
В цю хвилину щось усередині неї, що плекалося роками — страх, залежність, вихованість — просто розсипалося на порох.
Вона повільно встала.
— Знаєте, що найсмішніше? — її голос став дивно спокійним. — Ви думаєте, що тримаєте мене на золотому ланцюгу. Але ланцюг — це все одно ланцюг.
— Аліно, сядь негайно! — владно наказала мати.
— Ні, мамо. Забирай свій спадок. Забирай ці стіни, цей посуд, ці фальшиві посмішки. Артему сподобається вілла, він завжди був підлабузником. А ти, Максиме… ти не чоловік. Ти просто додаток до банківського рахунку, такий же холодний і порожній.
— Ти повернешся через тиждень, коли закінчаться гроші на картці! — кинув їй услід Максим.
Аліна зупинилася в дверях вітальні й озирнулася.
— Гроші на картці закінчаться сьогодні. А совість у мене не закінчиться ніколи. Я краще буду працювати на трьох роботах і жити в орендованій кімнатці, ніж ще раз дозволю вам витирати об мене ноги. Прощавайте. Обоє.
Вона вийшла, не взявши нічого, крім сумочки з паспортом і ключами від старенького авто, яке колись подарував їй дідусь.
Коли двигун завівся, вона вперше за довгі роки відчула, що може дихати. За спиною залишилися мільйони, але попереду була вона сама. І це виявилося набагато дорожчим.
Минув рівно місяць. Аліна сиділа на підвіконні своєї крихітної орендованої квартири на околиці міста. Замість кришталевих люстр — одна лампочка без абажура, замість шовкових простирадл — проста бавовна, а замість вишуканих страв — вівсянка та кава з паперового стаканчика.
Але вперше в житті вона не відчувала того задушливого клубка в горлі, який став її постійним супутником у шлюбі.
Телефон на підвіконні завібрував. На екрані висвітилося: «Мати».
Аліна вагалася кілька секунд, а потім натиснула «прийняти».
— Слухаю, мамо.
— Ну що, награлася в бідну попелюшку? — голос Тамари Петрівни звучав так само владно, але в ньому відчувалися нотки роздратування.
— Максим каже, що ти змінила номер, але я знайшла тебе через твою колишню однокласницю. Сподіваюся, ти вже зрозуміла, що мити підлоги в кав’ярні — це не твоє покликання?
— Я не мию підлоги, мамо. Я працюю адміністратором у фотостудії. Це не мільйони, але мені вистачає на життя.
— Вистачає на що? На дешеву ковбасу? — мати перейшла на крик. — Аліно, не будь дурною! Максим учора привів додому якусь вульгарну дівку. Вона вже приміряє твої халати! Якщо ти зараз не повернешся і не виставиш її, він подасть на розлучення сам, і ти справді не отримаєш ні копійки згідно з контрактом!
Аліна гірко всміхнулася.
— Мамо, ти переживаєш за мої халати чи за те, що твоя «ідеальна картинка» з зятем-бізнесменом остаточно розвалилася?
— Ти егоїстка! — заверещала мати. — Я все життя поклала на те, щоб у тебе було майбутнє! Я терпіла твого батька, який тижнями не бував удома, я будувала цей статок! А ти… ти просто кинула мене одну в цьому величезному будинку з твоїм нікчемним чоловіком, який тепер навіть зі мною не вітається!
— Ось воно що… — Аліна випрямилася. — Тобі просто страшно залишитися з ним сам на сам. Тобі потрібен був буфер, хтось, на кого можна було б скидати весь цей бруд. Ти продала мене Максиму, щоб тобі було комфортно жити у своєму золотому замку.
— Як ти смієш так говорити з матір’ю? Я позбавила тебе спадку! Артем уже підписав документи на довічне утримання! Ти ніколи не побачиш цих грошей!
— Дякую, мамо, — спокійно відповіла Аліна.
— За що? — Тамара Петрівна замовкла від несподіванки.
— За те, що зробила мене вільною. Раніше я боялася тебе розчарувати, боялася втратити твою любов, яку ти оцінила в грошовий еквівалент. А тепер мені нема чого втрачати. І знаєш… мені зовсім не хочеться повертатися. Навіть заради мільярда.
— Ти приповзеш на колінах, коли прийдуть перші рахунки за опалення! — вигукнула мати й кинула слухавку.
Аліна відклала телефон. Вона відчувала не біль, а дивну порожнечу, яка швидко заповнювалася спокоєм. У двері постукали. Це був її колега зі студії, який заніс їй декілька відретушованих фотографій для її першого власного портфоліо.
— Готова до завтрашньої зйомки? — запитав він.
— Готова, — впевнено відповіла Аліна.
Вона знала, що шлях попереду важкий. Можливо, їй доведеться економити на всьому, працювати до ночі й забути про салони краси. Але кожного ранку, прокидаючись, вона більше не бачила зрадливих очей Максима і не чула крижаного голосу матері. І це була найкраща інвестиція в її житті.
Минув рівень рік. Життя Аліни змінилося до невпізнаваності, але не так, як пророкувала її мати. Вона не «приповзла на колінах».
Навпаки, її постава стала рівнішою, а погляд — спокійним і впевненим. Вона відкрила невелику агенцію з візуального контенту, і замовлення сипалися одне за одним.
Того дня Аліна закінчувала роботу над великим проектом у своїй новій світлій студії. Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася постать, яку вона не бачила місяцями. Це була Тамара Петрівна.
Але замість звичної гордовитої пані в дорогому хутрі, перед Аліною стояла втомлена жінка з помітно сивим волоссям. Слідом за нею, мнучи в руках кепку, зайшов Максим. Він виглядав жахливо: під очима темні кола, дорогий костюм висів на ньому, як на вішалці.
— Аліно… — голос матері здригнувся. — Ми ледь тебе знайшли. Ти… ти добре влаштувалася.
Аліна повільно поклала камеру на стіл.
— Доброго дня. Чому завдячую такому візиту? Ви прийшли ще раз нагадати мені про спадок, якого в мене немає?
— Аліно, не треба сарказму, — втрутився Максим, але в його голосі не було колишньої пихи. — У нас біда. Велика біда.
— Що сталося? — вона схрестила руки на грудях.
— Артем… — матір закрила обличчя хустинкою. — Твій двоюрідний брат, якому я відписала все… Він виявився ігроманом. Він заклав віллу, продав акції батькового підприємства і… він виставив мене з будинку, Аліно! Він знайшов юридичну лазівку в договорі довічного утримання. Я тепер живу в однокімнатній квартирі своєї сестри!
Аліна мовчала. Вона чекала, що відчує зловтіху, але відчула лише легку втому.
— А ти, Максиме? — запитала вона. — Твій бізнес теж «пішов за Артемом»?
— Майже, — хрипко відповів колишній чоловік. — Я вклався в один проект Артема, думав швидко заробити. Тепер у мене борги, податкова заблокувала рахунки, а та дівчина… ну, ти розумієш… вона пішла, як тільки зникли гроші. Аліно, допомоги нам. Твоя агенція зараз на підйомі, ми чули.
Дай нам грошей на адвокатів, щоб відсудити майно назад. Ми все повернемо! Я знову зроблю тебе своєю дружиною, ми заживемо як раніше!
Аліна раптом засміялася. Це був щирий, чистий сміх людини, яка нарешті скинула останній тягар.
— «Як раніше»? Максиме, ти справді думаєш, що я хочу повернутися в те пекло зрад і брехні? А ти, мамо? Ти вигнала мене без копійки, коли я благала про підтримку. Ти вибрала Артема, бо він був «зручним». Тепер він показав тобі своє справжнє обличчя.
— Але я твоя мати! — вигукнула Тамара Петрівна. — Ти не можеш кинути мене напризволяще! Це твій обов’язок!
— Мій обов’язок був — бути щасливою, і я його виконала, — Аліна підійшла до столу і взяла два конверти. Вона поклала в кожен по кілька купюр. — Ось. Це на їжу та перший внесок за оренду житла для тебе, мамо. Більшого я не дам. Я не збираюся фінансувати ваші суди за золоті унітази, які ви так бездарно втратили.
— Це все? — Максим жадібно подивився на гроші. — Це ж копійки порівняно з тим, що ми мали!
— Це рівно стільки, скільки ви вартуєте в моєму новому житті, — спокійно відповіла Аліна. — А тепер ідіть. У мене зйомка через десять хвилин.
Мати хотіла щось крикнути, звинуватити її в невдячності, але натрапила на крижаний, непохитний погляд доньки. Вона зрозуміла — та Аліна, якою можна було маніпулювати, померла рік тому.
Коли за ними зачинилися двері, Аліна підійшла до вікна. Над містом сідало сонце, фарбуючи небо в теплі кольори. Вона знала, що ввечері піде в кіно з друзями, а потім повернеться у свою квартиру, де пахне квітами і свободою
. Вона втратила спадок, але знайшла набагато більше — саму себе. І цей капітал не зміг би відібрати жоден Артем у світі.
Галина Червона
