Віка стояла біля дзеркала й примірювала чорну сукню. Четверту за годину. Жодна не підходила. Жодна не робила її такою, як Соню.
Соня. Старша сестра. Успішна, красива, впевнена. Завтра у неї день народження — великий корпоратив у ресторані, сто гостей, фотограф, ведучий. Соня любила розмах.
Віка подивилася на себе в дзеркало. Сіре волосся зібране в хвіст, без макіяжу, втомлене обличчя. Тридцять п’ять років, а виглядає на всі сорок.
Телефон задзвонив — Соня.
— Вікусь, ти не забула про завтра?
— Ні, пам’ятаю.
— Прийдеш вчасно? Просто там фуршет о сьомій, а потім офіційна частина. Я хочу, щоб ти була з самого початку.
— Буду.
— І одягни щось гарне, добре? Там буде багато людей із мого бізнесу. Знаєш, імідж.
Віка подивилася на купу суконь на ліжку.
— Добре.
— Ти найкраща! До завтра!
Віка поклала трубку. “Одягни щось гарне”. Соня завжди так говорила. Наче у Віки не було смаку. Наче вона не вміла виглядати пристойно.
Можливо, не вміла. Поруч із Сонею всі виглядали блідо.
Соня була старшою на п’ять років. Завжди була яскравішою, розумнішою, успішнішою. Віка звикла. У дитинстві батьки говорили: “Соня знову отримала відмінні оцінки”, “Соня виграла олімпіаду”, “Соня отримала червоний диплом”.
А Віка? Віка була “теж молодець”, “теж старалася”, “теж непогано”.
Вона закінчила університет без відзнак. Працювала бухгалтером у невеликій фірмі. Зарплата нормальна, робота стабільна, нічого особливого.
Соня відкрила власну маркетингову агенцію. У неї офіс у центрі, команда з двадцяти людей, великі клієнти. Вона з’являлася в бізнес-виданнях, давала інтерв’ю, виступала на конференціях.
Віка вела бухгалтерію для трьох маленьких магазинів.
На сімейних зустрічах батьки завжди запитували:
— Соню, як бізнес? Розширюєшся?
— Вікусь, у тебе як? Все нормально на роботі?
“Нормально”. Це слово описувало все її життя.
Наступного дня Віка прийшла на день народження о пів на сьому. Ресторан був прикрашений, усюди квіти, фотозона з великими літерами “SONYA 40”.
Соня виглядала приголомшливо. Червона сукня, зачіска, макіяж як з журналу. Вона сяяла.
— Вікусь! — вона обійняла сестру. — Ти прийшла! Ой, але ж ти в цій сукні вже була на минулому святі…
— Так, але вона мені подобається.
— Розумію. Ну нічого, головне — ти тут!
Віка пройшла до залу. Усі були одягнені дорого, розмовляли голосно, сміялися. Вона сіла за столик у куточку, замовила вино.
— Вікторіє? — хтось покликав.
Вона обернулася. Настя, стара знайома Соні.
— Привіт, Насть.
— Давно не бачилися! Як життя?
— Нормально. Працюю, живу.
— А Соня розповідала, ти досі в бухгалтерії?
— Так.
— Цікаво, напевно. Я от не змогла б з цифрами весь день. У мене голова б заболіла.
Настя засміялася й пішла до іншого столика. Віка допила вино. “Не змогла б з цифрами”. Наче бухгалтерія — це для тих, хто ні на що інше не здатний.
Увесь вечір вона сиділа тихо. Соня виголошувала промови, всі аплодували, фотографувалися. Віку ніхто не запитав навіть “як справи”.
Вона пішла рано, не прощаючись. Соня не помітила.
Вдома Віка сиділа на кухні з чашкою чаю. Телефон завібрував — повідомлення від подруги Ліди: “Як свято?”
— “Нормально. Соня як завжди в центрі уваги”.
— “А ти?”
— “Я як завжди в тіні”.
Ліда зателефонувала.
— Віко, що трапилося?
— Нічого. Просто… чому в неї все виходить, а в мене ні?
— Що в тебе не виходить?
— Все. Робота нудна, житття сіре, я сіра. Поруч із нею я взагалі нікчема.
— Віко, годі. Ти не нікчема.
— Тоді хто я? Бухгалтер-невдаха, яка живе в тіні успішної сестри?
Ліда помовчала.
— Слухай, а ти знаєш, в чому твоя сила? Твоя справжня сила?
— У чому?
— Не знаю. Але я впевнена, що вона є. Просто ти не бачиш її, бо постійно порівнюєш себе з Соною. А ви різні. У кожного своя суперсила.
— Яка в мене суперсила, Лідо? Вміння рахувати чужі гроші?
— Можливо. Або щось інше. Віко, ти коли-небудь думала про це? Не про те, чого в тебе немає, а про те, що в тебе є?
Віка мовчала. Вона ніколи не думала про це. Завжди думала про те, чого не вистачає. Чого досягла Соня, а вона — ні.
— Знаєш, — сказала Ліда, — мені колись одна тренерка сказала: зроби паузу. Подумай не про те, ким ти не є, а про те, ким ти є. Я навіть той нумерологічний розрахунок робила — «Числа» називається. Там можна дізнатися про свої сильні сторони, про те, в чому твоя унікальність. Не тому що я вірю в містику, просто це був привід присвятити час собі. Подумати про себе не через призму порівнянь.
— І допомогло?
— Допомогло зупинитися. Присвятити годину собі, а не думкам про інших. Спробуй. Просто як вправу.
Увечері Віка сиділа з ноутбуком. Знайшла той сайт, про який говорила Ліда. Відкрила сторінку “Дізнайся свою суперсилу“. Ввела дату народження, натиснула кнопку.
На екрані почали з’являтися тексти. Віка пробігла очима — щось про аналітичний склад розуму, про надійність, про…
Вона закрила ноутбук. Сіла, дивлячись у вікно.
Ліда була права. Питання не в тому, що показує розрахунок. Питання в тому, що вона сама про себе думає. Коли востаннє вона думала про себе добре? Коли востаннє бачила в собі щось цінне?
Віка взяла блокнот. Написала зверху: “Що я вмію?”
Довго дивилася на порожню сторінку. Потім почала писати. Повільно, несміливо.
“Я вмію рахувати. Не просто цифри — я бачу закономірності, помічаю помилки, можу передбачити проблеми. За десять років жодна з моїх фірм не мала проблем з податковою. Жодна”.
Вона зупинилася. Продовжила.
“Я надійна. Коли хтось просить допомогти — я допомагаю. Коли треба щось зробити терміново — я роблю. На мене можна покластися”.
“Я вмію слухати. Коли Ліді було важко — я була поруч. Коли колега Марина розлучалася — я підтримувала. Соня ніколи цього не робила. Вона вміє говорити, а я — слухати”.
Віка дивилася на список. Три пункти. Це мало? Чи достатньо?
Вона продовжувала писати. Заповнила сторінку. Потім ще одну.
“Я вмію бачити деталі. Соня бачить загальну картину, я — нюанси. Вона будує стратегії, я помічаю, де можуть бути помилки”.
“Я спокійна. Навіть коли всі панікують — я тримаю холодну голову. Це теж сила”.
До ранку список мав п’ятнадцять пунктів. Віка дивилася на нього й раптом зрозуміла — вона не нікчема. Вона інша. Не гірша, не краща — інша.
У Соні одні таланти. У неї — інші.
Ранком подзвонила Соня.
— Вікусь, дякую, що прийшла вчора! Правда, ти рано пішла. Все гаразд?
— Так, просто втомилася.
— Розумію. Слухай, у мене до тебе прохання. Моя бухгалтерка йде в декрет. Не могла б ти взяти мою фірму? Хоча б на рік? Я заплачу добре.
Віка завжди відмовляла. Боялася не впоратися, підвести, виглядати некомпетентною в очах успішної сестри.
Зараз вона сказала:
— Добре. Надішли документи, я подивлюся.
— Серйозно? Віко, ти мене рятуєш! Я тільки тобі довіряю з цим. Ти така надійна, така уважна до деталей. У мене голова не для цифр, а в тебе — талант.
Талант. Соня сказала “талант”.
Віка подивилася на свій список у блокноті. Може, це справді талант? Не яскравий, не помітний — але цінний.
Вона почала вести бухгалтерію для Соні. Перші два тижні були важкими — багато документів, складна звітність. Але Віка впоралася. Знайшла помилки, які копилися місяцями. Оптимізувала витрати. Зекономила фірмі чималі гроші.
Соня була в захваті.
— Вікусь, ти диво! Моя попередня бухгалтерка половини цього не бачила! Ти справжній професіонал!
Професіонал. Віка звикла до “нормально”, до “непогано”, до “теж старалася”. А тут — професіонал.
Через місяць до неї звернулася подруга Соні — власниця іншої компанії.
— Віко, Соня так тебе хвалить. Не візьмеш мою фірму теж? Заплачу вище ринку.
Віка узяла. Потім ще одну фірму. Потім ще.
За півроку вона вела бухгалтерію для семи компаній. Працювала з дому, сама собі графік, дохід утричі більший, ніж раніше.
Вона відкрила ФОП. Найняла помічницю. Почала будувати свій маленький бізнес.
Не такий яскравий, як у Соні. Без офісу в центрі, без команди з двадцяти людей. Але свій. Успішний. Прибутковий.
Через рік на сімейній вечері батько запитав:
— Вікусь, розкажи, як твій бізнес? Соня казала, ти вже десять клієнтів маєш?
Віка здивовано подивилася на батька. Він запитав не “все нормально?”, а “як бізнес?”. Як у Соні.
— Дванадцять, тату. І плануємо розширюватися.
Мама усміхнулася:
— Я завжди знала, що в тебе золоті руки до цифр. Ти ще в школі всім з математикою допомагала.
Соня підняла келих:
— За Віку! За найкращого бухгалтера в місті!
Всі випили. Віка сиділа й відчувала — щось змінилося. Не навколо. Всередині.
Вона перестала порівнювати себе з Сонею. Перестала вважати себе гіршою. Просто зрозуміла — вони різні. У Соні один талант, у неї — інший.
Увечері вона написала Ліді:
— “Дякую за ту розмову. Ти була права. В мене є суперсила”.
— “Яка?”
— “Я вмію бачити те, чого не бачать інші. Деталі, цифри, закономірності. Це не менш важливо, ніж будувати стратегії”.
— “Вітаю! Нарешті побачила!”
Віка усміхнулася. Так. Нарешті побачила. Іноді просто треба зупинитися й подумати не про те, чого немає, а про те, що є. Не про те, ким ти не є, а про те, ким ти є насправді.
Її життя не стало яскравішим від цього. Вона не почала виступати на конференціях, не з’явилася в журналах. Але стала щасливішою.
Бо зрозуміла просту річ: не треба бути як хтось інший. Треба бути собою. Знайти свою силу. І використовувати її.
У кожного своя суперсила. У Соні — одна. У Віки — інша. Не краща, не гірша. Просто інша. І це нормально.
Ні, не нормально. Це чудово.
