У маленькому містечку на Західній Україні, де вулиці ще пам’ятають звуки старих трамваїв, а будинки ховають таємниці кількох поколінь, жив Тарас.
Йому було тридцять п’ять, і він працював інженером на місцевому заводі, де дні тягнулися, як сироп у спекотний день. Тарас був тихим чоловіком, з глибокими сірими очима, що завжди ховали біль, про який ніхто не здогадувався.
Його мати, Марія, жила в старому будинку на околиці, оточена садом, де цвіли яблуні, посаджені ще її батьком. А тітка Галя, сестра Марії, була тією, хто завжди втручалася в чужі справи, ніби її життя було надто нудним без чужих драм.
Того вечора, коли задзвонив телефон, Тарас саме сидів за кухонним столом, переглядаючи старі фотографії. На екрані мобільного висвітилося “Тітка Галя”. Він зітхнув і підняв трубку.
“Тітко Галю, ви здається у справі зателефонували, я вам уже все відповів,” – сказав Тарас спокійно, намагаючись не дати голосу тремтіти.
“Ні Тарасе, ти скажи ще чому ти рідну матір з днем народження не привітав, хоча б з квіточкою якоюсь прийшов би,” – відрізала Галя, її голос був гострий, як голка.
“А це вже точно не ваша справа, а мама знає чому,” – відповів Тарас, і в його тоні прозвучала сталь.
Галя не вгамовувалася. “Як це не моя справа? Марія – моя сестра! Вона цілий день чекала на тебе, а ти навіть не подзвонив. Що з тобою, Тарасе? Ти завжди був таким хорошим сином, а тепер… Ніби чужий!”
Тарас стиснув телефон сильніше. “Тітко, я не хочу про це говорити. Мама знає правду, і цього достатньо. До побачення.”
Він кинув трубку, але слова Галі залишилися в повітрі. Тарас встав і підійшов до вікна, дивлячись на нічне небо.
Чому він не привітав матір? Бо правда була болісною. Але щоб зрозуміти це, треба повернутися в минуле, туди, де все почалося.
Двадцять років тому, коли Тарасу було п’ятнадцять, родина жила в тому ж будинку. Батько, Василь, був шофером, їздив у далекі рейси, а мати працювала в школі вчителькою.
Тітка Галя часто приходила в гості, приносила пироги і плітки з усього містечка.
Одного осіннього вечора Василь повернувся з поїздки раніше, ніж очікували. Він увійшов у дім, несучи валізу, і застав Марію за столом з якимось чоловіком. То був сусід, Петро, вдівець, що допомагав по господарству.
“Що це таке?” – загримів Василь, його обличчя почервоніло від гніву.
Марія зблідла. “Василю, це не те, що ти думаєш. Петро просто допомагав з ремонтом крана.”
Але Василь не слухав. “Я їжджу днями й ночами, щоб годувати сім’ю, а ти тут з іншим! Геть з мого дому!”
Тарас, що сидів у своїй кімнаті, почув крики і вибіг. “Тату, зачекай! Мама нічого не робила!”
Василь повернувся до сина, очі горіли. “Ти ще малий, Тарасе, не втручайся. Твоя мати – зрадниця!”
Тітка Галя приїхала наступного дня, почувши про скандал. “Маріє, як ти могла? Василь – хороший чоловік, а ти…”
“Галю, ти нічого не знаєш,” – заплакала Марія. “Петро просто друг. Василь завжди підозрює, бо сам не чистий на руку.”
“Що ти верзеш?” – обурилася Галя. “Василь – мій зять, він би ніколи!”
Але правда вилізла назовні через тиждень. Василь пішов, забравши речі, і поїхав до іншої жінки в сусіднє місто. Марія залишилася з Тарасом, намагаючись триматися.
“Мамо, чому тато пішов?” – спитав Тарас, сидячи з нею на кухні.
Марія обняла його. “Він знайшов іншу, синку. Але ми впораємося. Я люблю тебе.”
Тарас кивнув, але в серці оселилася образа. Він бачив, як мати плаче ночами, як тітка Галя приходить і дорікає: “Ти мала бути кращою дружиною, Маріє. Чоловіки не йдуть просто так.”
З часом Тарас виріс, але образа залишився. Він дізнався від сусідів, що батько мав ще іншу ще до скандалу. “Тату, чому ти звинуватив маму, коли сам був винен?” – подумав він, але ніколи не сказав уголос.
Минали роки. Тарас закінчив школу, пішов до університету в Львові. Там він зустрів Оксану, студентку філологічного факультету. Вона була яскравою, з рудим волоссям і сміхом, що заповнював кімнату.
“Тарасе, ти такий загадковий,” – сказала Оксана на першому побаченні в кав’ярні. “Розкажи про свою родину.”
Він усміхнувся. “Мама – вчителька, батько… пішов, коли я був малий. Тітка Галя – наша сімейна порадниця, хоч її поради не завжди потрібні.”
Оксана засміялася. “Звучить як типова українська сім’я. Моя тітка теж така – завжди знає, як жити краще за всіх.”
Вони почали зустрічатися, і Тарас відчув, що життя налагоджується. Але коли він привіз Оксану додому на знайомство, тітка Галя не втрималася.
“Оксанко, ти така гарна! Але Тарас – складний хлопець. Його мати, Марія, виховала його самотужки, бо, знаєш, був скандал…”
“Галю, не треба,” – перебила Марія.
Але Галя продовжила: “Василь пішов через… ну, ти розумієш. Марія не змогла втримати сім’ю.”
Оксана подивилася на Тараса, той стиснув кулаки. “Тітко, це минуле. Не треба копирсатися.”
Після того вечора Оксана сказала: “Твоя тітка – щось. Але я люблю тебе, Тарасе.”
Вони одружилися через рік. Весілля було скромним, в місцевій церкві. Батько Василь не прийшов, хоч Тарас надіслав запрошення.
“Чому ти його запросив?” – спитала Марія.
“Бо він мій батько, мамо. Хоч і поганий.”
На весіллі тітка Галя підняла тост: “За молодих! Тарасе, не повторюй помилок батьків. Будь вірним чоловіком.”
Гості засміялися, але Тарас відчув докір. “Дякую, тітко. Я постараюся.”
Життя з Оксаною було щасливим спочатку. Вони купили маленьку квартиру, планували дітей. Але через п’ять років Оксана почала скаржитися:
“Тарасе, ти завжди на роботі. Ми майже не говоримо.”
“Я намагаюся, Оксано. Треба гроші заробляти,” – відповідав він.
Одного дня вона сказала: “Я зустріла іншого. Він слухає мене.”
Тарас був приголомшений. “Як? Після всього?”
“Ти холодний, Тарасе. Ніби стіна між нами,” – заплакала Оксана.
Вони розлучилися. Тарас повернувся до матері, але не розповів усе. “Мамо, ми не зійшлися характерами.”
Марія кивнула. “Я розумію, синку. Життя таке.”
Але тітка Галя дізналася. “Тарасе, чому ти не втримав дружину? Може, ти як батько?”
“Галю, заспокойся,” – сказала Марія.
“Ні, Маріє, він повинен знати правду! Ти ж сама винна в тому, що Василь пішов. А тепер син повторює!”
Тарас не витримав. “Тітко, досить! Ви завжди звинувачуєте маму, але батько мав коханку! Я знаю від сусідів!”
Галя зблідла. “Що ти верзеш? Василь був святим!”
“Ні, не був. І мама знає. Чому ви захищаєте його?”
Марія втрутилася: “Тарасе, заспокойся. Галя, йди додому.”
Після того випадку Тарас рідше відвідував матір. Він відчував, що родина – це пастка, де минуле не відпускає.
І ось день народження Марії. Їй виповнилося шістдесят. Тарас сидів удома, тримаючи букет квітів, який купив напередодні. Але не пішов. Чому? Бо напередодні подзвонив батько.
“Сину, привіт. Чув, у матері день народження. Може, заїду?”
Тарас здивувався. “Тату, після стількох років?”
“Я постарів, Тарасе. Хочу помиритися.”
“З мамою чи зі мною?”
“З обома. Я був наївним.”
Тарас подумав. “Добре, приїжджай. Але не кажи, що від мене.”
Василь приїхав з квітами і тортом. Марія відчинила двері, і її очі розширилися.
“Василю? Що ти тут робиш?”
“Маріє, з днем народження. Пробач мені,” – сказав він, опустивши очі.
Вона впустила його. Вони сіли за стіл, і Василь розповів: “Я був винен у всьому. Та жінка… то було помилкою. А я звинуватив тебе, бо соромився.”
Марія заплакала. “Чому так довго мовчав?”
“Боявся. Але син подзвонив, сказав приїхати.”
“Тарас? Він знає?”
“Так. Він хороший хлопець.”
Марія усміхнулася крізь сльози. “Він не прийшов, бо… мабуть, ображається.”
Василь кивнув. “Я поговорю з ним.”
Але Тарас не знав про цю розмову. Він думав, що мати не хоче бачити батька, і не пішов, щоб не нагадувати про біль.
Тітка Галя подзвонила Марії ввечері. “Сестро, як день народження? Тарас прийшов?”
“Ні, але Василь був,” – відповіла Марія.
“Василь? О Боже! А Тарас знає?”
“Так, це він запросив.”
Галя обурилася. “Чому Тарас не прийшов сам? Я подзвоню йому!”
І ось той дзвінок, з якого все почалося.
Після розмови з Галею Тарас не міг заснути. Він вирішив поїхати до матері наступного дня. Рано вранці він постукав у двері.
“Мамо, можна?” – спитав він.
Марія відчинила, очі червоні від сліз. “Тарасе, чому ти не прийшов учора?”
Він увійшов, сів за стіл. “Бо запросив батька. Думав, ти зрадієш, але не хотів бути там, якщо буде скандал.”
Марія обняла його. “Він був. Ми поговорили. Дякую тобі, синку.”
Тарас здивувався. “Ви помирилися?”
“Не зовсім, але… минуле відпустили. А ти чому не привітав?”
“Боявся, що нагадаю про біль. І тітка Галя завжди все псує своїми плітками.”
Марія засміялася. “Галя – така. Але вона любить нас.”
У цей момент задзвонив телефон. То була Галя.
“Маріє, я вчора говорила з Тарасом. Він грубіян!”
Марія поставила на гучний зв’язок. “Галю, він тут. Скажи йому сама.”
Галя зітхнула. “Тарасе, вибач. Я не знала про Василя. Чому ти не сказав?”
“Бо це не ваша справа, тітко,” – відповів Тарас, але м’якше.
“Може, і не моя, але я турбуюся. Приходь на вечерю сьогодні. З квітами!”
Тарас усміхнувся. “Добре, тітко. Прийду.”
Вони сіли за стіл утрьох – Марія, Тарас і Галя. Василь подзвонив пізніше.
“Сину, дякую. Може, зустрінемося всі?”
“Може, тату. Але поволі.”
Розмови лилися, як ріка. “Пам’ятаєш, Тарасе, як ми їздили на море?” – спитала Марія.
“Так, мамо. Тато ловив рибу, а ти смажила шашлик.”
Галя додала: “А я привозила вам пироги! Хороші були часи.”
Василь по телефону: “Я шкодую, що все зіпсував.”
“Ми всі помиляємося,” – сказав Тарас. “Головне – вчитися.”
Вечеря тривала довго. Вони говорили про минуле, про помилки, про кохання. Тарас розповів про Оксану.
“Вона пішла, бо я був закритий. Як ти, тату.”
Василь зітхнув. “Я навчив тебе погано. Пробач.”
Марія сказала: “Тарасе, знайди нове кохання. Ти заслуговуєш на щастя.”
Галя втрутилася: “Я знаю одну дівчину, сусідку…”
Всі засміялися. “Тітко, не треба сватати!”
Але в серці Тарас відчув тепло. Родина, попри все, трималася разом.
Минув місяць. Тарас зустрівся з батьком у кав’ярні.
“Тату, чому ти пішов тоді?”
Василь опустив очі. “Бо боявся відповідальності. Коханка була втечею. А звинуватив матір, щоб виправдати себе.”
“Але ти зруйнував нас.”
“Знаю. Хочу надолужити.”
Вони потиснули руки. “Добре, тату. Почнемо з нуля.”
Марія і Василь почали зустрічатися, як у молодості. “Маріє, ти все та ж красуня,” – сказав Василь на прогулянці.
Вона усміхнулася. “А ти все той же брехун. Але люблю тебе.”
Галя, звісно, коментувала: “Сестро, не поспішай. Чоловіки не змінюються.”
Але Марія відповіла: “Змінюються, якщо хочуть.”
Тарас знайшов нову дівчину, Анну, на роботі. “Анно, ти не така, як Оксана,” – сказав він на першому побаченні.
Вона засміялася. “Добре чи погано?”
“Добре. Ти слухаєш.”
Вони гуляли парком. “Розкажи про родину,” – спитала Анна.
“Складна історія. Батько пішов, мати самотня, тітка – пліткарка. Але тепер все налагоджується.”
Анна взяла його за руку. “Я рада.”
На сімейній вечері Тарас представив Анну.
“Анно, ласкаво просимо!” – сказала Марія.
Василь додав: “Не лякайся нас.”
Галя оглянула Анну. “Гарна дівчина. Але Тарасе, не зіпсуй!”
“Тітко, обіцяю.”
Вони сміялися, говорили годинами. “Пам’ятаєте, як Тарас у школі бився?” – спитав Василь.
“Так, за честь матері!” – відповів Тарас.
Марія заплакала від щастя. “Я люблю вас усіх.”
Історія родини Тараса – це не казка з щасливим кінцем, а реальне життя, де помилки переплітаються з прощенням. Тарас зрозумів, що минуле не визначає майбутнє, а прямі слова можуть зцілити рани. А тітка Галя? Вона все ще втручалася, але тепер з любов’ю.
Коли Тарас лягав спати того вечора, він подумав: “Мама знає чому. Але тепер ми всі знаємо – і це робить нас сильнішими.”
Юлія Хмара
