— Тітко Олю, ви не бійтеся, я тільки хлібчика попросити… Мама на роботі, а двері заклинило, — тоненький голос п’ятирічного Артема крізь щілину у двері став для одинокої Олени Миколаївни початком нової глави життя.
Олена Миколаївна любила свій порядок. У 57 років вона досягла того стану, який називають «прозорим життям». Після смерті батьків і невдалого шлюбу, що закінчився ще в молодості, вона залишилася одна у великій двокімнатній квартирі. Її життя нагадувало механізм годинника: підйом о сьомій, кава з молоком, прогулянка в парку, бібліотека.
Єдине, що порушувало цей спокій — звуки за стіною. Там, у квартирі №42, жила Катерина — худа, зацьована життям жінка років двадцяти п’яти з малим сином. Катерина працювала касиром у супермаркеті в дві зміни, а вечорами підробляла прибиранням. Хлопчик, Артем, часто залишався вдома один. Олена Миколаївна чула, як він плаче, або як годинами працює телевізор із мультфільмами.
— Боже, — зітхала Олена, поправляючи окуляри. — Сучасна молодь зовсім не вміє виховувати дітей. Хіба ж це мати?
Одного вечора, коли на вулиці лютувала злива, Олена почула шкрябання у свої двері. На порозі стояв Артем. Він був у розтягнутій майці та завеликих капцях.
— Тітко Олю… а у вас хліб є? Мама казала, що прийде в сім, але вже темно, а я… я зголоднів.
Олена Миколаївна хотіла прочитати лекцію про те, що не можна заходити до чужих людей, але побачила його очі — величезні, як у пташеняти, що випало з гнізда. — Заходь, — коротко кинула вона.
Вона нагодувала його гречкою з м’ясом і напоїла чаєм. Хлопчик їв так, ніби це був святковий бенкет. Виявилося, що він знає напам’ять усі рекламні ролики, але не вміє зав’язувати шнурки. Коли Катерина повернулася о десятій вечора і з переляком забігла до сусідки, Олена Миколаївна зустріла її суворим поглядом.
— Дитина має їсти гаряче, Катерино. І йому потрібні книги, а не телевізор.
— Вибачте… — Катерина ледь не плакала. — Мені нема з ким його лишити. Садочок до шостої, а зміна до дев’ятої. Грошей на няню немає.
З того дня почався «секретний контракт». Катерина залишала ключ Олені Миколаївні, і та забирала Артема після садочка до себе. Колишня вчителька літератури взялася за справу з усією серйозністю. Вони вивчили абетку, почали читати «Котигорошка», малювали сонце, яке не заходило за стіну.
Олена Миколаївна раптом помітила, що в неї перестала боліти голова. Вона почала купувати не «практичні» продукти, а фрукти, кольоровий папір і яскраві наклейки. Її квартира ожила. Самотність, яка раніше здавалася спокоєм, тепер виглядала просто пилом на меблях, який вона нарешті витерла.
Але в будинку знайшлися «доброзичливці». Сусідка з першого поверху, пані Люба, яка завжди все про всіх знала, викликала службу опіки.
— Дитина постійно у чужої жінки! Мати десь вештається! Хлопчик занедбаний! — доповідала вона інспектору.
Коли до Олени Миколаївни прийшла перевірка, Артем якраз малював фарбами на великому ватмані.
— Ви родичка? — запитала сувора жінка з папкою.
— Ні, я сусідка. — Це порушення. Мати не виконує своїх обов’язків. Ми змушені скласти акт про неналежне виховання.
Для Катерини це стало катастрофою. На роботі почалися проблеми, опіка погрожувала забрати дитину в притулок, якщо вона не змінить графік. Катерина в розпачі звинуватила Олену:
— Це все через вас! Ви влізли в наше життя, ви забагато собі дозволили! Тепер у мене заберуть сина, бо я «погана мати», а ви — «ідеальна бабуся»!
Олена Миколаївна вперше за багато років заплакала. Вона хотіла як краще, а вийшло, що зруйнувала хиткий світ цієї маленької родини.
Олена Миколаївна не здалася. Вона одягла свій найкращий костюм, взяла всі грамоти та рекомендації зі школи, де працювала раніше, і пішла в службу опіки. Вона доводила, просила, гарантувала.
А потім вона зробила крок, на який ніхто не очікував. Олена запропонувала Катерині оформити офіційну опіку над хлопчиком «за згодою матері», без позбавлення Катерини прав.
— Ти будеш працювати спокійно, Катю. Я буду його законним доглядачам, поки ти на зміні. Я не хочу його відібрати. Я хочу, щоб у нього була і молода мати, і стара бабуся. У мене нікого немає, Катю. Дозволь мені бути вашою сім’єю.
Катерина, яка звикла чекати від світу лише ударів, довго мовчала. А потім просто притиснулася до плеча Олени Миколаївни.
Минуло два роки. У квартирі Олени Миколаївни на стіні висить дитячий малюнок: три людини тримаються за руки — велика Олена, Катя і маленький Артем. Катерина тепер працює на кращій посаді, бо мала можливість вивчити мову, поки Олена сиділа з Артемом. Тепер вони часто обідають разом, і Олена Миколаївна більше не слухає стіну. Вона просто відчиняє двері, бо за ними завжди хтось чекає.
Самотність — це не відсутність людей. Це відсутність турботи. І виявилося, що «сусідська дитина» може стати ріднішою за всіх на світі, якщо ти готовий віддати шматочок свого серця тому, кому воно зараз найпотрібніше.
