— Тітонько Люсю, я знайшла для вас не просто роботу, а справжнє покликання. Там і житло надають, і колектив ваш улюблений — люди, яким потрібна ваша енергія. Ось ваш квиток, потяг через три години. Не дякуйте, це мій подарунок вашій новій долі!
Марина належала до того типу людей, для яких поняття «мій дім» було майже сакральним. Її квартира на дванадцятому поверсі була не просто нерухомістю — це була зовнішня оболонка її особистості. Кожна деталь — від бетонної текстури стін до ідеально вирівняних корінців книг з мистецтва — відображала її потребу в контролі та естетичній чистоті. Марина працювала копірайтером та редактором, що вимагало абсолютної тиші. Її мозок був налаштований на тонкі вібрації слів, які легко розсипалися від будь-якого стороннього шуму.
Телефонний дзвінок пролунав у вівторок, о 21:15. Це був час, коли Марина зазвичай запалювала свічку з ароматом сандалу і читала.
— Маринко, сонечко, ти тільки не лякайся! — голос тітки Люсі, троюрідної сестри її покійної матері, звучав так, ніби вона телефонувала з епіцентру катастрофи. — У нас у селищі не повіриш що робиться! Магістраль розірвало, опалення нуль, стіни інеєм взялися. Я вже третю ніч у валянках сплю. Можна я у тебе пересиджу буквально тиждень? Тільки поки ремонтники латку поставлять. Я ж тиха, мене як мишку не чути буде. Постелиш мені на підлозі, я й слова не скажу…
Марина відчула, як десь у районі сонячного сплетіння з’явився холодний вузол. Вона бачила тітку Люсю тричі в житті: на весіллях та похоронах. Люся була жінкою стихійною, галасливою і переконаною в тому, що її життєвий досвід дає їй право на управління всесвітом.
— Тітко Люсю, я працюю вдома, мені потрібна тиша…
— Та я ж розумію! — перебила Люся. — Я ж буду як тінь! Буду тобі допомагати, супчики варити, щоб ти на своїй роботі не змарніла. Маринко, ну не дай родичці замерзнути!
Через три години таксі вивантажило біля під’їзду Люсю та її багаж. Три картаті сумки, перев’язані мотузками, відро солоних огірків, яке протікало, і величезний пакунок зі старою ковдрою
Вже через п’ятнадцять хвилин після приїзду Люсі Марина зрозуміла: «тиждень» буде довгим. Тітка Люся не просто зайшла у квартиру — вона її заповнила.
— Ой, Маринко, а чого це у тебе так пахне… церквою? — Люся підозріло понюхала сандалову свічку і дмухнула на неї, гасячи полум’я. — Треба кватирку відкрити, бо голова розболиться. І лампи ці твої… що це вони світять як у морзі? Давай я зараз світло скрізь увімкну, щоб видно було, де що лежить.
Марина спостерігала, як на її лаконічному журнальному столику з’являється мереживна серветка (яку Люся дістала з сумки), а на ній — ваза з штучними квітами, що пахли пилом та пластмасою. — Так затишніше, — констатувала Люся.
Перша ніч була лише прелюдією. Люся хропла так, ніби в її носоглотці працював невеликий каменедробильний завод. Стіни квартири-студії не захищали від цього звуку. Марина лежала з відкритими очима, слухаючи, як її «дзен» розлітається на друзки.
Зранку все стало ще гірше. Марина звикла пити каву в тиші, дивлячись у вікно. Люся ж увімкнула телевізор на повну потужність.
— Ой, подивися, що робиться! — кричала вона з кухні. — У новинах кажуть, знову тарифи піднімуть! Маринко, ти чуєш? А ти чого такий малий шматочок сиру ріжеш? Тобі треба їсти добре, а то бліда як поганка.
Марина відкрила ноутбук, намагаючись зосередитися на тексті про швейцарські годинники.
— А що це ти пишеш? — Люся зазирнула через плече. — Ого, скільки букв! І тобі за це гроші платять? Краще б пішла в ЖЕК працювати, там хоч пенсія йде і люди живі навколо. А так — сидиш як засуджена. Давай я тобі яєчню з салом зроблю, воно мозок змащує!
Запах смаженого сала в’ївся в штори Марини за тридцять хвилин. Це був запах капітуляції.
Минув місяць. «Ремонтники в селищі» перетворилися на міфічних істот, які то зникали, то з’являлися, але ніколи не лагодили опалення. Люся встигла переставити весь посуд на кухні за своєю логікою («Склянки мають стояти біля солі, бо так зручніше!»). Марина більше не могла знайти свій штопор, зате всюди знаходила крихти печива та волосся з люсиного гребінця.
Психологічний тиск був філігранним. Люся використовувала зброю «активного жалю».
— Ой, Маринко, щось у мене сьогодні серце коле… Напевно, це через ту погоду. Ти не могла б сходити в аптеку? І по дорозі візьми кілограм цукру, я вирішила варення зварити.
— Тітко Люсю, у мене дедлайн через дві години!
— Та я ж розумію… робота — це святе. Ну, полежу, може, минеться. Якщо не прокинуся — знатимеш, що серце не витримало.
Марина зітхала, закривала ноутбук і йшла в аптеку. Вона відчувала себе заручницею. Її квартира більше не була притулком. Це було поле битви, де вона програвала кожен бій, бо її зброєю була ввічливість, а зброєю Люсі — емоційний шантаж.
Люся почала втручатися в особисте життя.
— До тебе вчора той хлопець заходив, кур’єр… Ти бачила, як він на тебе подивився? Треба було його на чай запросити. Ти ж так і засохнеш над своїми кнопками. Хочеш, я з сусідського під’їзду Івана приведу? Він вдівець, господарний, у нього гараж є!
Марина зачинилася у ванній і плакала під звук води. Вона зрозуміла, що починає ненавидіти запах чужого мила і звук тапочок, що човгають по паркету. Їй треба було або вигнати Люсю зі скандалом (що означало стати «монстром» в очах усієї рідні), або зникнути самій. Але був і третій шлях.
Марина зрозуміла: Люся не піде, бо їй немає куди докладати свою енергію. У селищі вона була «одна з багатьох», а тут вона була «рятівницею непутящої племінниці». Щоб Люся пішла, їй потрібно було дати нову сцену, нове глядацьке поле, де вона могла б домінувати.
Марина почала діяти як професійний хедхантер. Вечорами, коли Люся дивилася чергове ток-шоу, Марина імітувала роботу, а насправді шукала вакансії в інших регіонах. Їй потрібна була ідеальна комбінація: робота з проживанням, де вимагалася жінка «старої закалки», владна і хазяйновита.
Через два тижні пошуків вона знайшла оголошення: приватний геріатричний пансіонат «Золота Осінь» під Полтавою шукав завідувачку господарською частиною. Умови: окрема кімната, повне забезпечення, висока зарплата і — головне — колектив із 40 літніх людей, якими треба керувати.
— Тітко Люсю, — почала Марина здалеку, підливаючи їй чай. — Ви бачили, що в Полтаві коїться? Там відкрили такий заклад… Кажуть, там справжня біда. Люди живуть у розкоші, а ладу дати нікому. Повари крадуть, пил лежить, старі люди плачуть — немає господині.
— Справді? — Люся навострила вуха. — Оце ж так завжди! Гроші є, а розуму немає. Я б там швидко порядок навела!
Марина «підігрівала» інтерес Люсі щодня. Вона розповідала вигадані історії про те, як у тому пансіонаті шукають саме таку людину, як вона — чесну, сувору, але з «великим серцем» (Люся дуже любила цей епітет).
Марина зателефонувала директору пансіонату.
— Доброго дня. У мене є ідеальний кандидат. Вона тримала в страху школу сорок років, вона може виварити білизну до стану хмар і змусити будь-якого постачальника плакати від знижок. Але їй потрібен особливий підхід. Запитайте її про консервацію.
Співбесіда проходила через Zoom. Марина встановила камеру так, щоб Люся виглядала максимально авторитетно. Тітка вдягла свою «парадну» сукню і три години розповідала директору, чому алюмінієві каструлі — це зло, а як правильно зберігати постільну білизну, щоб вона пахла лавандою десятиліттями.
Директор, вражений напором, сказав лише:
— Ви нам потрібні. Виїзд у понеділок.
— Ой, не знаю, — закокетувала Люся після дзвінка. — Як же я Маринку кину? Вона ж тут без мене пропаде, знову почне свої палички палити і сухарі гризти.
Марина зрозуміла — це критичний момент.
— Тітонько, це ваш обов’язок! — патетично вигукнула вона. — Хто, як не ви, врятує тих бідних людей? Я вже доросла, я перетерплю. А вони там гинуть без ваших порад! Ви ж героїня! Ви ж як Мати Тереза, тільки з ополоником!
Слово «героїня» поставило крапку.
Марина сама купувала квитки (клас «Люкс», щоб підкреслити статус нової посади), сама пакувала сумки, потайки викидаючи зогнилі огірки та залишаючи лише найнеобхідніше.
У неділю ввечері вони влаштували «прощальну вечерю». Марина вперше за пів року не дратувалася на шум телевізора. Вона дивилася на Люсю і відчувала щось схоже на ніжність — так дивляться на ураган, який нарешті відходить у море.
— Маринко, ти ж дивися мені, — повчала Люся на пероні вокзалу. — Суп їж тричі на тиждень. Вікна не відчиняй, коли протяг. І того кур’єра все-таки приклей до себе, хлопець ніби нічого.
— Обов’язково, тітонько. Все зроблю.
Коли потяг рушив, Марина стояла, поки червоні вогні останнього вагона не розчинилися в темряві. Вона вдихнула повітря перону — воно пахло димом і свободою.
Повернувшись додому, Марина не лягла спати. Вона почала «екзорцизм». Вона винесла на смітник мереживні серветки, пластикові квіти та старі шкарпетки. Вона вимила кожен міліметр підлоги з дезінфектором, вимиваючи саму пам’ять про присутність іншої людини.
О другій годині ночі вона нарешті запалила свічку. Запах сандалу повільно наповнював простір. Марина сіла на диван і просто дивилася в стіну. У квартирі була така тиша, що вона чула власне серцебиття. Це було прекрасно.
Через тиждень прийшло повідомлення у Viber. Це було селфі: Люся в синьому халаті стоїть на фоні величезної комори, де банки з варенням вишикувані як солдати на параді. Поруч стоять два перелякані кухарі. Підпис: «Маринко, тут роботи — кінь не валявся! Повари вже по струнці ходять. Директор каже, що я його ангел-охоронець. Завтра будемо міняти штори у всіх палатах, бо ті, що є — просто сором. Тримайся там без мене, хоча знаю — тобі важко!».
Марина посміхнулася і відклала телефон. Вона знала: Люся щаслива. Вона знайшла свою «імперію». А Марина знайшла свій «дзен». І для цього не знадобилося жодного крику — лише трохи стратегічного мислення та квиток у Полтаву.
