Тієї ночі йому приснилася Юлія. Вона плакала. Він намагався заспокоїти, але вона відсторонялася. Коли він запитав, що сталося, вона відповіла: “Навіщо ти ображаєш Маринку? Вона два дні голодна.” Він зовсім забув про дівчинку.
На кухні щось гучно гримнуло. Марина виглянула з кімнати. Звісно. Вітчим не просто був напідпитку, він ледь тримався де сидів, а отже впав зі стільця. Він підвівся і глянув на неї.
— Злякалася? Та я просто не влучив. Все добре.
Хитаючись, він перейшов кухню, зайшов до кімнати й упав на диван. Марина зітхнула. Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє бачила його тверезим. Здавалося, що це було ще до того дня, як поховали маму.
Валерій пив щодня. Марина розуміла, що йому важко, але й їй було нелегко. Вона взяла плед, накрила вітчима й повернулася у свою кімнату. Знову доведеться лягати спати голодною. У холодильнику — порожньо, а Марина ще не вміла готувати. Валерій, як завжди, нічого не приготував.
Дівчинка знала — у нього немає грошей. Його звільнили, і він винен сусідам. Можна було б попросити щось у бабусі Люсі, але вона вже ходила до неї кілька днів тому. Старенька нагодувала її, дала трохи їжі з собою і весь час сварила Валерія. А Марина не хотіла це слухати. Валерій добрий, просто не справляється.
Дівчинка сіла за стіл. Збиралася написати листа мамі. Багато листів. Можливо, хоч один потрапить до неї, і мама щось зробить, щоб Валерій знову став нормальним. З великими зусиллям Марина виводила великі літери. Вони виходили криві, але це не мало значення. Вона писала: “Мамо, Валерій щодня п’є. Йому дуже погано без тебе. Він п’є і забуває про мене. Забуває готувати. Його ще й з роботи вигнали. Мамо, допоможи йому, зроби щось”.
Марина склала папірці й нишком вийшла з квартири. Валерій не похвалить, якщо дізнається. Тому вона вирішила розкидати листи по поштових скриньках, поки він спить. Дівчинка пішла до сусідніх будинків. До скриньок не діставала. Довелося підтягнути дошку й сперти її на стіну. Нарешті лист провалився всередину. Вона не помітила, що за нею спостерігала молода жінка з поштарською сумкою. Щойно дівчинка зникла у дворі, Анастасія — так звали жінку — відкрила скриньку.
Вона знайшла зім’ятий папірець і одразу здогадалася, що це лист дівчинки. Обережно розгорнула, прочитала і ледь не розплакалася. Ці тремтливі літери були повні болю. Їй страшенно захотілося негайно відлупцювати того Валерія. Втім, із листа навіть не було зрозуміло, ким він доводиться дівчинці. Якби був батьком, вона б так і написала.
Настя побігла у двір, куди пішла дівчинка. Побачила, як та заходить у будинок. Побачила й кількох літніх жінок на лавці. Вони точно все знають. Підійшла й привіталась:
— Можна трохи посидіти? Ноги гудуть.
Бабусі задоволено посміхнулися — ввічлива молодь їм подобалася.
— Маринка ж яка худенька… — зітхнула одна. — Приходила оце днями: “Бабо Люсю, тато не зміг приготувати. У вас нічого немає?” Як же немає! Але той тато… його б віником гнати!
— Люсю, не говори так. Вони ж так щасливо жили… Валерій, Юлія, Марина… Він усе для них робив. Та не витримав. Ніхто ж не допоміг. А ще та чужа дитина на руках…
— Й справді. Але як вони Маринку з ним залишили? Він же не батько…
— Як тільки одружилися, він одразу її удочерив. Усього два роки тому було.
Старенькі згадували, перебиваючи одна одну, а Настя тільки слухала.
— Як вони любили одне одного… А Валерій до Марини як до рідної — постійно разом.
— І хто б подумав, що та хвороба так швидко забере Юлю? Він носив її на руках до самого кінця, по лікарнях. Думав, урятує. Аж поки зовсім не зломився.
Настя попрощалась і пішла. Дізналася достатньо — навіть більше. Їй боліло за дівчинку, за Юлю і навіть за Валерія, цього загубленого чоловіка. Треба було щось робити. Вона добре знала, як хвороба може з’їдати людину — її власна мама згасла за рік. “Агресивна форма. Дуже швидко. Нічого не вдієш”, казали лікарі. Сама вона навчилася дихати знову зовсім нещодавно. А завтра починалася відпустка, тож був час діяти.
Наступного ранку Настя наготувала їжі, розклала в контейнери і пішла до Марини. Головне — не зустріти бабусь, бо ті щось запідозрять. Але в той час лавка була порожня.
Марина була вдома. Валерій прокинувся, але нікуди не пішов, грюкав на кухні. Незабаром з’явився, похиливши голову.
— Марино, з’їмо макарончики? А потім я подумаю, що робити далі.
Дівчинка зайшла мовчки.
— Можна з цукром їсти. Цукор хоч є.
Йому було погано. Він знав, що дівчинка страждає не менше за нього. Вона втратила маму. А він просто топив біль, день за днем. Коли прокидався й бачив порожню подушку… усе поверталося.
Тієї ночі йому приснилася Юлія. Вона плакала. Він намагався заспокоїти, але вона відсторонялася. Коли він запитав, що сталося, вона відповіла: “Навіщо ти ображаєш Маринку? Вона два дні голодна.” Він зовсім забув про дівчинку. Прокинувся з мокрою від сліз подушкою — плакав уві сні. Він ніколи не плакав. Але того ранку плакав і уві сні, і наяву.
— Я більше не доторкнуся до міцних напоїв. Ніколи.
Минув майже рік відтоді, як не стало Марини. Час давно було повернутися до нормального життя. Проте Маринка їла макарони, а Валерій дивився, як вона схудла. А светр? Наче чужий — рукави ледь до ліктів.
— Марино…
Вона глянула на нього, але він не встиг договорити. У двері подзвонили. Хто б це міг бути? Їх ніхто не навідував, окрім бабусі Люсі.
Валерій відкрив. На порозі стояла молода жінка.
— Доброго дня.
Вона сказала це так, наче давала команду. Валерій розгубився.
— Д-доброго дня…
— Можна ввійти?
Він відступив убік. Хотів спитати навіщо, але зрозумів, що краще не сперечатися.
— Де кухня?
Чоловік показав, крадькома зазираючи в коридор — може, там ховається команда з камерою, щоб потім вигукнути «пранк!». Але нікого не було. Він зачинив двері й пішов за гостею.
Жінка зайшла на кухню й усміхнулась:
— А, Марино, ось ти де! Привіт.
Дівчинка здивовано глянула.
— Привіт…
— І що це ти їси? Господи, як можна це їсти? Ходімо, дам тобі нормальну їжу.
Настя почала діставати контейнери з сумки. Маринині очі загорілись.
— Стільки всього смачного!
Настя тремтіла всередині. «Що в голові в цього бороданя? Наче тверезий, але хто його зна…»
Дівчинка з апетитом їла пюре з тефтелями, запиваючи узваром. Настя поклала їй ще порцію й подивилася на Валерія:
— А ви? Стоятимете? Сідайте, їжте.
Вона боялася, що він відмовиться, почне сперечатися, але Марина врятувала ситуацію:
— Ви були маминим другом?
Настя всміхнулася.
— Можна сказати й так. Їж.
Валерій сів, насторожено. «То вона якась знайома Юлії… Хоча не близька, я всіх знав. Ну гаразд, хоч трохи логічно.» Він спробував їжу і заплющив очі від задоволення. Як давно він не відчував такого смаку?
Марина подякувала, помила тарілку й пішла в кімнату. Настя збирала решту й поставила у холодильник. Валерій спостерігав.
— То хто ви? Я знав усіх подруг дружини. Але ви знаєте ім’я моєї доньки…
— Знаю. І ваше — теж.
Настя глибоко вдихнула.
— Ви сьогодні не пили?
— Ні. Але не розумію, хто вас прислав.
— Ніхто. Я сама прийшла. Краще я все розповім. Тільки пообіцяйте, що не сваритимете Марину.
— Тепер я ще більш зацікавлений.
— Ось, дивіться.
Вона подала записку з поштової скриньки. Валерій перечитав кілька разів. Ковтнув слину.
— Як це опинилося у вас?
— Марина поклала її в скриньку. Я бачила. Я… не хотіла образити, але мені стало так шкода її… і вас теж. Тож я вирішила прийти.
— Розумію. Вам не треба вибачатися. Це моя провина. Знаєте… сьогодні мені наснилася дружина. І я зрозумів, що більше не можу пити. Вірите?
Настя вірила. Не знала чому, але вірила цьому виснаженому чоловікові.
— Бабусі казали, що ви без роботи.
Він всміхнувся.
— Ага, старі знають усе. Так, я був поганим працівником. Але сьогодні ж піду до начальника. Думаю, ми зможемо домовитися.
— Сподіваюся. Слухайте… раз уже я тут, може, допоможу з домом, поперу, розберу Маринині речі?
Він уважно подивився на неї.
— Чому ви це робите?
— Не знаю. Просто хочу допомогти. Їй… і вам.
— Я піду в душ, а потім — на роботу.
Настя зайшла в кімнату. Марина сиділа тихенько. Озирнулась.
— Ви отримали мій лист?
— Отримала.
— То це мама так зробила? Мама тепер усе може.
— Авжеж може. А поки Валерій піде на роботу, ми зробимо тут усе гарним. Хочеш попрати зі мною?
— Хочу! А моя кімната стане красивою?
— Дуже красивою. Ми все зможемо разом.
Валерій вийшов із душу і застав у квартирі повний гармидер. Марина ввімкнула телевізор з музикою, і вони з Настею все перетрушували. Він засміявся:
— Ви впевнені, що прибираєте, а не навпаки?
Настя обернулася — і завмерла. «Він молодий! Лише трохи старший за мене. І красивий… просто втомлений.»
Марина підбігла й обійняла його:
— Мені ти так більше подобаєшся!
— І я завжди таким буду. І більше ніколи не питиму. Ти скоро підеш до школи, і нам треба купити багато всього, правда?
Настя притулилася до його плеча:
— Правда.
— Не сумуйте, дівчата. Я швидко.
За годину він повернувся з повними пакетами.
— Ось. Мийні засоби, порошок… і їжа. Давайте попросимо нашу Настю сьогодні нам приготувати?
Жінка знітилась, але кивнула.
Два місяці потому. Настя бігала, ніби за нею гналися. Треба було попрасувати вишиванку, підготувати взуття, купити квіти. Завтра Марина йшла до першого класу.
Настя й Валерій нервували більше за саму дівчинку. Бабусі сиділи на звичному місці.
— Добридень.
Вона спробувала пройти повз, але не встигла.
— Почекай, люба. Ти так часто тут буваєш… Розкажи, як там Валерій і Марина?
Настя зітхнула:
— У них усе добре.
— Видно! Дівчинка охайна, нагодована. До школи йде. Валерій кинув ту кляту випивку. А ти? Ти надовго тут чи так, мимохідь?
— Я? Та я просто допомагаю…
Вона ще більше розгубилася. Але Валерій саме повертався з роботи.
— Уже знайшли нову жертву, так?
Бабусі засміялись.
— Лише радість, Валерику.
Валерій взяв у Насті сумку.
— Якщо у нашій родині щось зміниться, ви дізнаєтеся першими.
Він підвівся й повів жінку до під’їзду. Біля дверей вона зупинилася.
— Почекай. Поки Марина не чує…
Валерій подивився на неї.
— Бабусі мають рацію. Я надто часто приходжу. Ви, мабуть, уже втомилися від мене. Завтра я відведу Марину до школи — обіцяла. А потім більше не приходитиму. Тепер ти й сам упораєшся.
Настя говорила все тихіше, опускаючи погляд. Валерій підняв її підборіддя кінчиками пальців.
— Так. Слухай уважно. Не хочу більше чути ці дурниці. А якщо тобі вже набридло приходити… тоді переїжджай до нас.
— До… вас?
— До нас. Я не вмію робити романтичні жести й на коліна не стану — ти вже помітила. Але таке відчуття, ніби ти завжди була з нами. Я ходив на кладовище розповісти Юлі про тебе. І… не знаю як… але вона схвалила наш вибір.
Настя всміхнулася, притулилася до нього і тихенько розридалася. Валерій обережно обійняв її.
— Якщо плакати — то зараз. Після цього — більше ніяких сліз. Я зроблю все, щоб у цьому домі ніхто більше ніколи не плакав.
