У невеличкому містечку на Черкащині, де час ніби зупинився серед старих будинків і квітучих садів, сім’я Коваленків жила в просторій трикімнатній квартирі в центрі.
Батько, Григорій, і мати, Лідія, відійшли у вічність кілька років тому, залишивши квартиру двом своїм дітям – старшому синові Андрієві та молодшій дочці Софії.
Андрій, тридцяти п’яти років, працював інженером у Києві, мав наречену Оксану і планував весілля. Софія, двадцять вісім, залишилася в містечку, виховуючи двох дітей – п’ятирічного Богдана і трирічну Марійку – після того, як її чоловік Тарас покинув їх заради нової коханої.
Квартира була не просто домом – це був спадок, сповнений спогадів. Там минали сімейні вечері, де Григорій розповідав історії, а Лідія пекла пироги.
Але після того як батьків не стало питання спадщини стало гострим. Григорій заповів квартиру Андрієві, вважаючи, що син, як старший, має взяти на себе відповідальність.
Проте Андрій, приїхавши до містечка через рік як не стало батьків, зібрав Софію за столом у старій кухні.
“Софіє, я вирішив,” – почав Андрій, тримаючи в руках чашку чаю. “Квартира буде твоя. Ти з дітьми, сама, тобі потрібніше.”
Софія, яка саме витирала руки після миття посуду, застигла. “Андрію, ти серйозно? Але ж тато заповів її тобі! Це твій спадок!”
“Я в Києві, у мене є де жити,” – відповів він, усміхаючись. “Моя фірма дає службову квартиру, а скоро з Оксаною візьмемо іпотеку. А ти… Богдану і Марійці потрібен дім. Тарас же залишив вас без нічого.”
Софія опустила очі, її голос тремтів. “Андрію, я не знаю, що сказати. Ти не мусиш… Це ж твоє право!”
“Софіє, ти моя сестра,” – твердо сказав Андрій. “Я не хочу, щоб мої племінники росли в орендованій халупі. Я поговорю з нотаріусом, перепишемо квартиру на тебе.”
Софія заплакала. “Дякую, брате. Ти не уявляєш, як це для нас важливо. Тарас… він навіть аліменти не платить. Я ледь зводжу кінці з кінцями.”
“Знаю,” – Андрій обійняв її. “Все буде добре. Ти сильна, а я завжди поруч.”
Богдан, який грався машинками в кутку, підбіг: “Дядьку, ми будемо тут жити?”
“Так, малий,” – засміявся Андрій, скуйовдивши йому волосся. “Це тепер ваш дім.”
Але коли Андрій повернувся до Києва і розповів Оксані, своїй нареченій, про своє рішення, її обличчя змінилося. Вони сиділи в кафе, де зазвичай планували весілля. Оксана відсунула тарілку з десертом і холодно глянула на нього.
“Ти віддав квартиру сестрі?” – запитала вона, її голос був різким, як осінній вітер. “Ту саму, яку твої батьки залишили тобі? Андрію, ти жартуєш?”
“Ні, не жартую,” – спокійно відповів він. “Софії вона потрібніша. Вона сама з двома дітьми, без чоловіка. А в нас усе гаразд.”
“Гаразд?” – Оксана підвищила голос. “Ти називаєш це гаразд? Ми плануємо весілля, іпотеку, а ти віддаєш квартиру за мільйон гривень своїй сестрі? Ти хоч подумав про наше майбутнє?”
Андрій зітхнув. “Оксано, я думав. У нас є моя зарплата, твоя. Ми візьмемо іпотеку, купимо своє. А Софія… вона в біді.”
“Вона в біді?” – Оксана скривилася. “А ми що, мільйонери? Ти знаєш, скільки коштує квартира в Києві? Ми будемо гасити іпотеку до пенсії! А ти просто так віддав спадок!”
“Це не просто спадок,” – твердо сказав Андрій. “Це дім моєї сім’ї. Софія – моя сім’я. Її діти – моя сім’я.”
Оксана встала, схопивши сумку. “Знаєш що, Андрію? Якщо ти так легко роздаєш усе, що маєш, я не впевнена, що хочу бути з тобою. Я думала, ми будуємо спільне майбутнє, а ти думаєш тільки про сестру!”
“Оксано, почекай!” – вигукнув Андрій, але вона вже йшла до виходу. “Це не так!”
Тієї ночі він не спав. “Невже я помилився?” – думав він, дивлячись у стелю своєї орендованої квартири. Він любив Оксану – її розум, її амбіції. Вони планували дітей, будинок, подорожі. Але Софія… Як він міг залишити її напризволяще?
Наступного дня Оксана зателефонувала. “Андрію, я все обдумала,” – сказала вона холодно. “Я не вийду за тебе. Якщо ти віддаєш квартиру сестрі, ти не думаєш про нас. Я хочу чоловіка, який ставить нашу сім’ю на перше місце.”
“Оксано, ти несправедлива,” – відповів Андрій, стискаючи телефон. “Софія – моя сім’я. Її діти не винні, що їхній батько їх покинув.”
“А я не винна, що ти такий добрий!” – вигукнула Оксана. “Шукай собі іншу, яка терпітиме твої жертви!” Вона кинула слухавку.
Андрій сидів у тиші. “Може, вона права?” – подумав він. Але в глибині душі знав: він не міг вчинити інакше.
Тим часом Софія з дітьми переїхала до квартири. Вона зателефонувала братові, її голос тремтів від радості: “Андрію, ти не уявляєш, як це змінило наше життя! Богдан уже обрав собі кімнату, Марійка малює на стінах квіти. Дякую тобі!”
“Радий за вас,” – усміхнувся Андрій. “Як ви там?”
“Усе добре,” – відповіла Софія. “Я знайшла підробіток – шитиму одяг удома. А діти щасливі. Але… Андрію, я чула від тітки, що Оксана скасувала весілля. Це через квартиру?”
Андрій зітхнув. “Не зовсім. Вона не зрозуміла мого вибору.”
“Ох, брате, пробач,” – сказала Софія, її голос став тихим. “Я не хотіла, щоб так сталося. Може, я відмовлюся від квартири?”
“Ні, Софіє,” – твердо відповів він. “Це твій дім. Я зробив це для тебе і дітей. Оксана… Якщо вона не може цього прийняти, значить, вона не та.”
Софія заплакала. “Ти найкращий брат. Я ніколи не забуду.”
Але в містечку почалися плітки. Сусідка, пані Галина, сказала Софії на базарі: “Чула, твій Андрій віддав тобі квартиру, а наречена його кинула! От дурень, хіба так роблять?”
“Не говоріть так!” – обурилася Софія. “Він пожертвував заради нас!”
“Пожертвував?” – пирхнула Галина. “А що він тепер має? Живе в оренді, без сім’ї! Треба було ділити квартиру, а не віддавати все!”
Софія пішла додому, серце стискалося. Вона зателефонувала Андрієві: “Брате, люди говорять, що ти через мене залишився ні з чим. Може, продамо квартиру і поділимо?”
“Ні, Софіє,” – відповів він. “Я не слухаю плітки. Ти щаслива, діти мають дім – це головне.”
Але в душі Андрій відчував порожнечу. Без Оксани його життя стало сірим. Він занурився в роботу, брав додаткові проєкти, але вечорами сидів сам. “Може, я справді помилився?” – думав він.
Через місяць Софія приїхала до Києва з дітьми. “Андрію, ми хочемо тебе побачити!” – сказала вона по телефону.
Вони зустрілися в парку. Богдан кинувся до дядька: “Дядьку, я намалював тобі машину!” Марійка простягнула квіточку.
Андрій розчулився. “Мої ви хороші,” – сказав він, обіймаючи їх.
Софія глянула на нього. “Андрію, я хочу, щоб ти був щасливий. Може, поговориш з Оксаною ще раз?”
Він похитав головою. “Вона не зрозуміє. І я не хочу її переконувати.”
Через рік Андрій познайомився з Наталею, колегою по роботі. Вона була тихою, доброю, любила читати і мріяла про велику сім’ю.
“Чула, ти віддав квартиру сестрі,” – сказала вона одного вечора. “Це дуже благородно.”
“Ти не вважаєш мене не сповна розуму?” – здивувався Андрій.
“Ні,” – усміхнулася Наталя. “Ти поставив сім’ю на перше місце. Я б хотіла, щоб мій чоловік був таким.”
Вони почали зустрічатися. Софія, дізнавшись, раділа: “Андрію, вона чудова! Приїжджайте до нас, я спеку пиріг!”
На весіллі Андрія і Наталі Софія була дружкою. Богдан ніс обручки, а Марійка кидала пелюстки.
“Це наш дім,” – сказала Софія, обіймаючи брата. “І ти завжди в ньому бажаний гість.”
Оксана дізналася про весілля через спільних знайомих. Вона написала Андрієві: “Вітаю. Може, я була не права.”
Він не відповів. Його нове життя почалося, і в ньому не було місця для старих образ.
Олеся Срібна
