Стара хата на околиці села Шелести завжди пахла сушеними травами, свіжоспеченим хлібом та спокоєм. Марія Іванівна, жінка з очима кольору вечірнього неба, вже давно вирішила: цей дім, сад із розлогими яблунями та стара пасіка перейдуть її молодшій онуці, Аліні.
Дівчина здавалася справжнім янголом — завжди усміхнена, з довгим русявим волоссям, вона приїжджала з міста, привозила гостинці й щебетала про те, як колись зробить тут ремонт і збереже «родинне гніздечко».
Але одного вечора тиша в хаті розкололася. На порозі з’явилася племінниця Марії, Галина — жінка тиха й терпляча. Її очі були червоними від сліз, а руки тремтіли.
— Тітко Маріє, я більше не можу мовчати, — прошепотіла Галина. — Моя сім’я розвалилася. Мій чоловік… він іде з дому. До вашої Аліни.
Марія Іванівна застигла з горнятком у руках. — До кого? Галю, ти що таке кажеш? Вона ж твоя племінниця! Ти ж її на руках колисала!
— Вона його просто закрутила, тітко. Вертихвістка вона, без душі й честі. Сміялася мені в очі, казала, що любов не знає кордонів. А яка ж то любов — у рідної тітки чоловіка відбивати?
Тієї ж ночі Марія Іванівна дістала з-під матраца заповіт. Її рука не здригнулася, коли вона розірвала папір на дрібні клаптики.
За тиждень Аліна примчала до села. Вона дізналася від нотаріуса, що справу про спадщину призупинено. Вона влетіла в хату, навіть не витерши взуття, і з порогу почала лементувати:
— Бабусю, що це за жарти? Мені дзвонили, сказали, що документи анульовані! Ти що, вирішила все віддати церкві чи сусідам? Ми ж домовлялися!
Марія Іванівна сиділа біля вікна й повільно чистила квасолю. Вона навіть не підняла голови.
— Домовлялися, Аліно. Тільки я домовлялася з онукою, у якої є совість. А виявилося, що в моїй хаті хотіла оселитися чужа людина. — Яка чужа? Це ж я! Твоя кровиночка! — Аліна підійшла ближче, її голос став солодким, але очі залишалися холодними.
— Бабусю, може, тобі хтось щось наплів? Ти ж знаєш, люди заздрісні. — Заздрісні? — Марія нарешті подивилася на дівчину. Погляд її був важким, як гранітна плита. — Галина мені все розповіла. Про чоловіка її, про твої «любовні подвиги». Як ти могла, дівчино? Ти ж сестру своєї матері по світу пустила, сім’ю її розбила!
Аліна різко змінила тон. Вона відкинула волосся назад і зухвало усміхнулася:
— Ой, ну починається! Галина — стара нудна жінка, вона його не цінувала. А він чоловік у самому соку, йому жити хочеться! Хіба я винна, що він вибрав молоду й красиву? Це життя, бабусю, тут кожен сам за себе. І хата ця мені належить по праву, ти обіцяла!
Стара жінка повільно підвелася. Вона здавалася вищою, ніж зазвичай.
— І ти ще мене питаєш, чому? — голос Марії забринів від обурення. — Ну нічого святого точно в тебе немає в душі! Ти прийшла сюди вимагати стіни, коли сама зруйнувала стіни чужого дому.
— Бабусю, не будь такою старомодною! — вигукнула Аліна. — Що тобі до того чоловіка? Тобі спокійно дожити треба, а мені майбутнє будувати! — Майбутнє на чужому горі? — Марія вказала пальцем на двері. — Ця хата бачила народження, бачила чесну працю і вірність. Тут ніколи не буде місця для зради. Ти думала, я заплющу очі, бо ти мені солодко співала? Ні, дорога моя. Вертихвісткам у нашому роду спадку немає.
— Та кому потрібна ця твоя стара розвалюха! — вереснула Аліна, втративши самовладання. — Живи тут сама зі своїми іконами й травами! Побачимо, як ти заспіваєш, коли води нікому буде подати!
— Воду мені подасть той, у кого руки не брудні від чужих сліз, — спокійно відповіла бабуся. — А тепер іди. І не повертайся. Для мене ти тепер — як перекотиполе. Куди вітер дме, туди й ти, а коріння в тебе більше немає.
Аліна вискочила з хати, гучно грюкнувши дверима. Марія Іванівна зітхнула, перехрестилася й повернулася до своєї квасолі. На серці було важко, але на душі — чисто. Вона знала: хата почекає на того, хто справді вміє любити й берегти рідне.
Минув рік після тієї важкої розмови. Хата Марії Іванівни стояла тихою, але не порожньою — старенька принципово не кликала нікого на допомогу, хоча суглоби крутило на погоду, а дрова в стосі ставали все важчими для її рук.
Доля ж Аліни закрутилася саме так, як часто буває з тими, хто будує щастя на піску. Чоловік Галини, заради якого дівчина пішла на розрив із родиною, дуже швидко зрозумів свою помилку.
Коли перший туман пристрасті розсіявся, він побачив перед собою не «музу», а егоїстичну жінку, яка вимагала грошей, ресторанів та розваг. Без затишного дому Галини та її безмежного терпіння він почувався втраченим.
Зрештою, він спробував повернутися до дружини, але Галина, загартована зрадою, лише вказала йому на поріг.
Аліна ж, залишившись і без коханого, і без спадку, знову з’явилася в селі восени. Тепер вона не кричала — вона намагалася діяти хитрощами.
Повернення «блудної» онуки
Аліна підійшла до хвіртки ввечері, коли Марія Іванівна порався в садку. Дівчина виглядала втомленою: дорогий одяг був пом’ятим, а на обличчі не залишилося й сліду колишньої зверхності.
— Бабусю, я прийшла вибачитися, — тихо мовила вона, притулившись до паркану. — Я була дурна. Те життя в місті… воно мене засліпило. Той чоловік мене покинув, я залишилася ні з чим. Може, дозволиш мені хоча б у літній кухні пожити? Я буду допомагати, город скопаю.
Марія Іванівна повільно випрямила спину. Вона подивилася на онуку, і в її очах не було злості — лише глибокий сум.
— Город скопати можна за день, Аліно. А от душу відмити — життя не вистачить. Ти прийшла до мене, бо тобі нікуди йти, чи тому, що тобі справді соромно перед Галиною? — Галина мене не простить, я знаю, — опустила очі дівчина. — Але ти ж рідна… Ти ж завжди казала, що треба вміти прощати.
— Прощати — так. Але довіряти — це зовсім інше, — відповіла бабуся. — Знаєш, хто мені зараз допомагає? Син тієї ж Галини, твій двоюрідний брат Сергій. Він щовихідних приїздить, дах полагодив, паркан підправив. І жодного разу не спитав про заповіт.
Новий поворот
Аліна відчула, як всередині знову закипає злість. Вона зрозуміла, що місце «спадкоємиці» вже зайняте. — То ти вирішила все віддати Сергію? Цьому мовчуну? Та він же нічого в цьому житті не бачив! Він же просто прислуговує тобі заради цих стін!
Марія Іванівна гірко посміхнулася: — Він не прислуговує. Він любить цей дім так само, як люблю його я. А ти любиш тільки себе в цьому домі.
Саме в цей момент до хати під’їхала стара автівка. З неї вийшла Галина — вона привезла тітці продукти. Побачивши Аліну, вона завмерла. Повітря між ними наче наелектризувалося.
— Ти ще маєш совість сюди приходити? — голос Галини був твердим, хоча в ньому відчувався біль. — А ти що, вже господаркою себе відчула? — огризнулася Аліна. — Бабуся ще жива, а ви вже всі злетілися на спадок!
— Досить! — голос Марії Іванівни перекрив суперечку. — Галю, заходь у хату. А ти, Аліно, слухай уважно. Хату я вже переписала. І не на Сергія, і не на тебе.
Обидві жінки здивовано подивилися на стареньку.
Рішення бабусі
— Я вирішила, що цей дім стане місцем для тих, кому справді потрібен дах і розрада. Я оформила документи так, що після мене тут буде організовано невеликий притулок для жінок, які опинилися в такій ситуації, як колись Галя, або яким нікуди йти.
Галина буде тут управителькою, якщо захоче. А Сергій наглядатиме за господарством.
Аліна зблідла. Її план остаточно провалився. — Ти… ти віддала хату чужим людям? — прошепотіла вона.
— Ти стала мені чужою в той день, коли переступила через почуття рідної людини, — відрізала бабуся. — І ти ще мене питаєш, чому я так вчинила? Бо стіни мають тримати тепло, а не ховати зраду.
Аліна пішла, не озираючись. Цього разу — назавжди. Вона шукала легкого шляху, а знайшла пустку. А хата Марії Іванівни ще довгі роки світилася вікнами, даючи надію тим, хто втратив віру в людей.
Світлана Малосвітна
