— Ганно, ти мене чуєш? Я сказала — ніякої картоплі! — голос пані Марії лунав над під’їздом так впевнено, наче вона зачитувала декларацію про незалежність від власного городу.
Марія сиділа на лавці, виставивши обличчя до блідого березневого сонця. Поруч Ганна Петрівна, її вірна соратниця у всіх битвах за врожай, зосереджено розглядала каталог насіння, який стирчав з її сумки, як секретний козир.
— Маріє, не кричи. Минулого року ми теж так казали, — спокійно відповіла Ганна, не піднімаючи очей. — А потім що? Хто в червні бігав по сусідах і питав, чи не лишилося в кого зайвих відер «сорокаденки»? Ти й бігала.
— То була слабкість! — Марія обурено сплеснула руками. — Спина, Ганно, спина не залізна. Я порахувала: кілограм картоплі в магазині коштує копійки. А наші ліки від радикуліту? А добрива? А жуки, яких треба труїти так, наче ми на хімічній атаці? Все, крапка. Цього року — газон. Поставлю парасольку, куплю шезлонг і буду пити лимонад.
Ганна Петрівна нарешті відірвалася від каталогу і хитро всміхнулася.
— Шезлонг — це добре. Тільки ти забула одну деталь.
— Яку?
— Ти вчора заходила в насіннєвий на кутку. Я бачила тебе через вікно аптеки. Що ти там робила двадцять хвилин? Квіти вибирала?
Марія заціпеніла. Її викрили.
— Я… я просто зайшла за кропом. І петрушкою. Зелень — це не картопля, це вітаміни!
— Ага, і тому в тебе з сумки зараз стирчить пакетик з написом «Рів’єра — суперрання»? — Ганна кивнула на пакет, що необачно визирав з Маріїної сумки.
Запала тиша. Чути було лише, як горобці на гілках сперечаються за крихту хліба. Марія важко зітхнула і витягла пакетик.
— Ну добре! Добре! Але це тільки два кілограми! Суто для себе, щоб у червні зварити молоденьку, з маслом і кропом. Хіба ж це картопля? Це так, десерт.
Підготовка до дачі — це не тільки насіння. Це логістика. А головний логістичний засіб у містечку — старий добрий велосипед.
— Степане! Де ключ на тринадцять?! — крик Марії з гаража переполохав навіть сусідського кота.
Її чоловік, Степан, повільно підійшов до дверей, витираючи руки обмасленою ганчіркою.
— Маріє, ти ж казала, що ми цього року все будемо возити машиною. Нащо ти мучиш того старого «залізного коня»? Він же пам’ятає ще епоху застою.
— Машиною — це дорого! Бензин бачив почому? А на велосипеді я і підкачаюся, і зекономлю. Давай, змащуй ланцюг, бо я вже на суботу домовилася з Ганною робити «розвідку» на дачі.
Степан зітхнув. Він знав, що сперечатися з дружиною в березні — це все одно що намагатися зупинити весняний паводок голими руками.
— Ти ж казала, що картоплі не буде. Нащо тобі тоді великий кошик на багажник?
— Це для розсади помідорів! — вигукнула Марія, хоча в кутку гаража вже стояли приготовані ящики, підозріло схожі на ті, в яких пророщують картоплю.
Суперечка затягнулася на годину. Степан доводив, що підшипники вийшли з ладу ще у 2012-му, Марія аргументувала, що «наші люди в булочну на таксі не їздять», а на дачу — тим паче. Зрештою, велосипед було реанімовано. Він жахливо скрипів, але котився — а це головне.
Якщо ви заходите в гості до господині в березні, будьте готові, що ви не знайдете місця, куди поставити чашку чаю. Весь простір окуповано.
У Ганни Петрівни на підвіконнях стояла справжня «зелена команда». У стаканчиках з-під йогуртів, сметани та навіть обрізаних пляшок пишалися перці.
— Куди ти стільки насадила? — дивувалася Марія, прийшовши на «інспекцію». — Тут же на три гектари вистачить!
— Та воно ж не все зійде! — виправдовувалася Ганна. — А якщо чорна ніжка? А якщо сонце спалить? Треба з запасом.
Але справжня битва розгорілася під столом. Там, у напівтемряві, стояли ящики з тією самою картоплею, яку «ніхто не збирався садити».
— Дивись, Маріє, які вічка! Міцні, товсті, темно-зелені. Це буде не картопля, а золото!
— Ганно, ми ж домовлялися — тільки одну грядку.
— Так я і кажу — одну. Ну, може, трохи довшу, ніж зазвичай. До паркану. І трохи за паркан…
Суперечки про терміни посадки нагадували засідання верховної ради.
— Рано ще! Земля холодна! — переконувала Марія. — Треба чекати, поки береза розпуститься.
— Яка береза? — кип’ятилася Ганна. — Ти подивися на прогноз! +15 удень. Якщо зараз не встромимо, волога піде, і будемо ми гризти сухий горох замість бульби. Садити треба в суботу! На молодик!
Субота настала. Повітря було ще прохолодним, але запах диму від перших багать вже лоскотав ніздрі. Дві постаті на скрипучих велосипедах повільно просувалися в бік дачного масиву. Багажники були завантажені так, що велосипеди хиталися.
На в’їзді в кооператив вони зустріли сусіда, Петровича. Той стояв біля своєї хвіртки і з посмішкою спостерігав за процесією.
— О! доброго дня, дівчата! А хто це казав восени, що дачу продає і їде в Єгипет відпочивати? Кого я бачу з сапами?
Марія навіть не зупинилася, лише кинула через плече:
— Петровичу, не дратуй! Ми просто подивитися приїхали. Перевірити, чи хата стоїть!
Але «подивитися» закінчилося тим, що через годину обидві вже стояли в позі «г-подібного дачника» посеред городів.
— Маріє! — гукнула Ганна через паркан. — А ти бачила, що в мене часник уже зійшов? Отакий!
— То він від сорому за тебе зійшов, Ганно! Бо ти ще редиску не посіяла!
До вечора вони, втомлені, брудні, але неймовірно щасливі, сиділи на порозі Маріїного будиночка. Пили чай з термоса.
— Знаєш, Ганно… — тихо сказала Марія, розтираючи поперек. — Мабуть, я ще сорт «Беллароза» куплю. Вона така смачна, коли посмажити…
— Купуй, — зітхнула Ганна. — А я бачила насіння кабачків, які ростуть самі, без поливу. Візьму нам по пачці.
Вони дивилися на чорну, вологу землю, яка чекала на їхні руки. Десь там, під шаром ґрунту, вже починалося нове життя. І нехай спина болітиме, нехай руки будуть у мозолях, а сусіди сміятимуться з їхніх обіцянок. Головне — березень настав. А значить, буде і рання картопелька, і кропик, і те особливе почуття перемоги, коли перший паросток проб’ється до сонця.
— То що, в понеділок за «Белларозою»? — запитала Ганна, сідаючи на велосипед.
— В понеділок. О дев’ятій біля магазину. Не запізнюйся!
І два скрипучих велосипеди повільно покотилися в бік міста, везучи на собі не просто жінок, а непереможну силу української весни.
Настав травень. Сонце вже не просто лоскотало, воно припікало по-дорослому. Над городом стояв специфічний запах: суміш молодої кропиви, вологої землі та… «хімії». Пані Марія стояла посеред своєї ділянки в широкому солом’яному капелюсі, який робив її схожою на гриб-переросток, і з підозрою вдивлялася в зелені кущики тієї самої «ранньої», яку вона присягалася не садити.
— Ганно! — гукнула вона через паркан, не відриваючи погляду від листя. — Ганно, кидай свою сапу, йди сюди. У нас надзвичайна ситуація.
Ганна Петрівна, замотана хусткою по самі очі, важко розігнулася. Її обличчя виражало суміш втоми та бойового запалу. Вона підійшла до межі, витираючи чоло тильною стороною долоні.
— Що таке? Знову кроти? Чи ведмедка підкопала?
— Гірше, — Марія драматично вказала пальцем на нижній листок пишного куща. — Дивись. Він тут.
Ганна нахилилася. На соковитому зеленому листку, виставивши свій смугастий панцир, сидів він — Колорадський Жук. Він виглядав нахабно, наче щойно прилетів бізнес-класом просто з Колорадо і вимагав меню.
— Ох, ти ж паразите! — видихнула Ганна. — Один?
— Якби ж то! Дивись сюди, — Марія обережно перевернула листок, відкриваючи розсип яскраво-помаранчевих яєць. — Це вже кінець. Вони готуються всю картоплю.
— Треба кропити! — безапеляційно заявила Ганна. — У мене є спеціальний новий засіб. Сусід каже, що від нього вони навіть злітати не встигають — падають на льоту.
— Та ти що, Ганно! — Марія обурено сплеснула руками. — Ми ж цю картоплю садили як «екологічно чисту»! Для онуків! Яка хімія? Тільки ручне збирання. Старий дідівський метод: баночка з соляркою і терпіння.
Ганна скептично подивилася на свої п’ять соток картоплі, потім на п’ять соток Марії.
— Маріє, ти в своєму розумі? У нас тут десять соток «десертної» картоплі. Ти поки до кінця ряду дійдеш, на початку вже нові вилупляться. Це тобі не фітнес, це каторга!
— А я кажу — не дам труїти! Я вчора вичитала в газеті, що їх можна відлякати настоєм, добре, що її взяла із собою, зараз перечитаю і зроблю все по рецепту.
Ганна гірко засміялася. — Маріє, ті жуки зараз такі пішли, що вони той “настій” замість води використовують. Вони від твоєї хімії з кожним роком стають тільки сильнішими. Скоро почнуть сапи відбирати і нас із городу виганяти!
Наступну годину жінки провели в глибокому поклоні перед картоплею. Чути було лише «клац-клац» — це жуки падали в скляні банки.
— Бач, Ганно, скільки назбирала! Вже пів банки! — гордо вигукнула Марія, демонструючи свій улов.
— Маріє, не крутися, бо розіллєш солярку на грядку! — застерегла подруга. — Ой… дивись! Петро йде.
До паркану підійшов Петро, місцевий дачний філософ у розтягнутій майці. Він спостерігав за жінками кілька хвилин, попиваючи холодний квас.
— Дівчата, ну ви як маленькі. Березень місяць — «картоплю не садимо», травень — «жуків не труїмо». Ви ж самі собі роботу шукаєте. Знаєте, як кажуть? Якщо жук їсть твою картоплю, значить вона смачна і без нітратів. Радійте!
— Петре, йди звідси зі своєю філософією, поки я в тебе банкою не кинула! — відрізала Марія. — Краще б допоміг, а не коментував.
— Допомогти? — Петро хитро мружився. — Я можу тільки морально. Або можу підказати сорт, який вони не їдять.
— Який? — в один голос запитали жінки.
— Пластмасовий! — регочучи, Петро втік до своєї альтанки, поки в нього не полетіла грудка землі.
Через три години спини остаточно «вийшли з чату». Сонце нещадно смалило, а жуків, здавалося, ставало тільки більше. Вони наче знущалися: щойно Марія проходила ряд, як на першому кущі знову з’являлася смугаста спинка.
— Ганно… — тихо покликала Марія, сидячи прямо на межі.
— Що?
— Де там та твоя «Спеціальний засіб»?
Ганна Петрівна повільно підвелася, витираючи брудні руки об фартух. У її очах світилося торжество логіки над принципами.
— В сараї. На другій полиці. Разом з обприскувачем.
— Тільки… нікому не кажи, — прошепотіла Марія. — Скажемо, що це ми їх «силою думки» вигнали. Або що сорт такий — несмачний.
— Звісно, Маріє. Для онуків — тільки найкраще. А трохи «цивілізації» ще нікому не завадило.
Вже за пів години над городами почулося характерне «пшик-пшик». Дві постаті, схожі на космонавтів у своїх марлевих пов’язках, методично обробляли кущі. Велосипеди мирно стояли під парканом, чекаючи вечора.
— Ганно, а ти помітила? — запитала Марія крізь маску.
— Що?
— Що ми з тобою вже плануємо, куди будемо складати врожай. А в березні ж казали…
— Мовчи, Маріє! — засміялася Ганна. — Краще дивись, як вони падають. Це ж просто музика для душі!
Вечір обіцяв бути спокійним. Жуки відступали, картопелька росла, а на горизонті вже маячило червневе сонце і перша каструля з молоденькою бульбою, заради якої можна було витерпіти і радикуліт, і «хімічну атаку», і навіть насмішки Петра.
