Тетяна стояла на кухні, розмішуючи каву в улюбленій чашці з намальованими соняхами. Сонце пробивалося крізь вікно, освітлюючи нову кухонну шафу, яку вони з чоловіком встановили лише тиждень тому.
Будинок, який вони будували два роки, нарешті був готовий. Великий, просторий, з чотирма спальнями, садом і навіть маленьким басейном у дворі.
Це була їхня мрія – місце, де вони з Андрієм могли б виховувати дітей, відпочивати після роботи і просто бути щасливими. Але сьогоднішній день обіцяв бути не таким спокійним, як їй хотілося.
Двері відчинилися, і в кухню увійшла свекруха, Марія Петрівна, з великою сумкою в руках. Вона завжди приходила без попередження, ніби це був її власний дім. Тетяна посміхнулася, намагаючись приховати втому.
– Доброго ранку, мамо! Каву? – запитала Тетяна, намагаючись звучати гостинно.
Марія Петрівна сіла за стіл, не знімаючи пальто, і одразу перейшла до справи.
– То коли ми нарешті можемо перевести свої речі у новий дім? – запиталась свекруха напряму.
Тетяна застигла з ложкою в руці. Вона не одразу зрозуміла, про що йдеться. Який новий дім? Їхній будинок? Але ж…
– Які речі, куди? – здивовано, з ноткою хвилювання уточнила Тетяна.
– Та як куди, у наш новий красивий будинок, раз ви вже такий великий будинок збудували, то ми з радістю переїдемо до вас, не пропадати ж добру, – відповіла Марія Петрівна, ніби це було само собою зрозумілим.
Вона розправила плечі і посміхнулася, наче щойно оголосила про виграш у лотерею.
Тетяна відчула, як серце закалатало. Вона поставила чашку на стіл, намагаючись не розлити каву. Андрій ще був на роботі, а вона мала розібратися з цим сама.
Як пояснити свекрусі, що будинок – це їхнє з чоловіком приватне гніздечко, а не комунальна квартира для всієї родини?
– Мамо, почекайте, – почала Тетяна обережно. – Ми з Андрієм будували цей будинок для себе. Для нашої сім’ї. Ви ж знаєте, скільки зусиль ми вклали: кредити, ночі без сну, робота на будівництві. Це не для того, щоб…
Марія Петрівна перебила її, махнувши рукою.
– Ой, Таню, не вигадуй. Андрій – мій син, а значить, це і наш дім теж. Ми з батьком старі, пенсія маленька, квартира в місті тісна. А тут – простір! Сад, басейн! Я вже уявляю, як ми з дідом будемо сидіти на веранді, пити чай. І онуки, коли появляться, матимуть бабусю поруч. Це ж ідеально!
Тетяна відчула, як обличчя червоніє. Вона любила свекруху, але така нахабність її вражала. Вони з Андрієм обговорювали це сто разів: ніяких спільних проживань.
У них були свої плани – подорожі, кар’єра, може, дитина через рік-два. Але як сказати “ні” такій жінці, як Марія Петрівна, яка звикла керувати всім навколо?
– Але мамо, ми не планували… – спробувала Тетяна.
– Планували, не планували, – відмахнулася свекруха. – Життя – воно непередбачуване. Пам’ятаєш, як Андрій був малим? Я його одна ростила, бо батько в рейсах. А тепер ви – молода сім’я, і ми вам допоможемо. Я готуватиму, дід – по господарству. Не будемо заважати, обіцяю!
Тетяна сіла навпроти, намагаючись зібратися з думками. Вона згадала, як познайомилася з Андрієм п’ять років тому. Він був інженером на будівництві, вона – дизайнеркою інтер’єрів.
Вони закохалися швидко, одружилися через рік.
Свекруха спочатку була милою, але з часом почала втручатися: “Таню, чому ти не готуєш борщ по-моєму рецепту?” або “Андрію, не слухай її, мама краще знає”. А тепер це – переїзд?
– Мамо, давайте почекаємо Андрія. Він скоро повернеться, і ми обговоримо, – запропонувала Тетяна, сподіваючись відтягнути час.
Марія Петрівна фиркнула.
– Обговоримо? Та що там обговорювати? Я вже батькові сказала, він радіє.
Каже: “Нарешті свіже повітря, а не цей міський смог”. І речі ми вже частково спакували. Книги, посуд, навіть мій улюблений килим з бабусиної хати.
Тетяна відчула паніку. Вона уявила, як їхній новий будинок заповнюється речами свекрів: старі меблі, фотографії з минулого, постійні поради. Ні, це не те, про що вони мріяли.
Тим часом Андрій їхав додому, не підозрюючи про бурю, яка назріває. Він зупинився біля квіткового магазину, купив букет троянд для Тетяни – просто так, бо любив її посмішку. На роботі все йшло добре: проект завершився, премія на горизонті.
Життя здавалося ідеальним.
Коли він увійшов до кухні, одразу помітив напругу. Мама сиділа з перехрещеними руками, Тетяна – бліда, з чашкою в руках.
– Привіт, рідні! Що трапилося? – запитав Андрій, кладучи букет на стіл.
Марія Петрівна одразу оживилася.
– Сину, нарешті! Я тут Тані кажу: коли ми переїжджаємо? Будинок великий, місця вистачить усім. Ми з батьком не будемо обузою, навпаки – допоможемо!
Андрій завмер. Він подивився на Тетяну, яка мовчала, чекаючи його реакції.
– Мамо, про що ти? Ми з Танею будували цей будинок для себе. Ви ж маєте свою квартиру.
– Квартиру? Та це ж комірчина! – обурилася Марія Петрівна. – А тут – палац! Ти ж мій син, Андрію. Невже ти мене на старості залишиш у тій тісноті? Пам’ятаєш, як я тебе годувала, одягала? А тепер – дякую не скажеш?
Андрій сів, відчуваючи, як голова йде обертом. Він любив маму, але Тетяна була його життям. Вони обговорювали це: незалежність, свій простір.
– Мамо, ми вас любимо, але… – почав він.
– Любите? То доводьте! – перебила свекруха. – У сусідів он, вся сім’я разом живе, і щасливі. А ви – егоїсти. Таня, ти ж не проти, правда? Ти добра дівчина.
Тетяна не витримала.
– Ні, мамо, я проти! – вигукнула вона. – Це наш дім! Ми його заробили, спланували. Ми хочемо жити удвох, мати свій ритм. Ви можете приходити в гості, але переїзд – ні!
Марія Петрівна підвелася, обличчя почервоніло.
– Ах так? То я – не родина? Добре, сину, запам’ятай це. Я піду, але подумай: без мами ти б нічого не мав!
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Андрій подивився на Тетяну.
– Таню, що робити? Вона образилася.
– Андрію, ми не можемо поступитися. Це наше життя, – відповіла Тетяна, обіймаючи його.
Але це був лише початок. Наступного дня Марія Петрівна подзвонила батькові Андрія, Петру Івановичу, і все йому розповіла. Петро Іванович, пенсіонер, колишній водій, був спокійним чоловіком, але любив дружину і не міг їй суперечити.
– Маріє, заспокойся, – сказав він по телефону. – Діти молоді, дадуть собі раду.
– Ні, Петре! Вони нас викидають, ніби сміття! – кричала вона. – Я вже сусідам розповіла, вони кажуть: “Правильно, переїжджайте, сім’я повинна бути разом”.
Петро Іванович зітхнув.
– Добре, поїду до них, поговорю.
Тим часом у будинку Тетяни і Андрія панувала тиша. Вони вечеряли, але розмова не клеїлася.
– Андрію, ти шкодуєш? – запитала Тетяна.
– Ні, кохана. Але мама… Вона одна така. Пам’ятаєш, як вона мене з дитинства опікала? Батько в рейсах, а вона все на собі.
– Я розумію, але ми не можемо жити за її правилами, – сказала Тетяна. – Давай запросимо їх на вечерю, поговоримо спокійно.
Андрій кивнув.
– Добре. Подзвоню їй завтра.
Але Марія Петрівна не чекала. Вона почала кампанію: подзвонила сестрі Андрія, Олені, яка жила в іншому місті.
– Олено, уяви: твій брат будує палац, а нас не пускає! – скаржилася вона.
Олена, вчителька, була практичною.
– Мамо, не перебільшуй. Вони молоді, хочуть приватності. Але може, компроміс? Окрема кімната для вас на вихідні?
– Ні, ми переїжджаємо назавжди! – заявила Марія Петрівна.
Олена подзвонила Андрію.
– Брате, що там у вас? Мама в істериці.
– Олено, вона хоче переїхати до нас. Але ми не готові, – пояснив Андрій.
– Розумію. Але мама – вона така. Поговоріть, може, знайдете вихід.
Наступного дня Петро Іванович приїхав. Він сів на веранді з Андрієм, п’ючи пиво.
– Сину, мама образилася. Вона думає, ти її не любиш.
– Тату, люблю. Але дім – для нас з Танею. Ми можемо допомагати фінансово, приїжджати.
Петро Іванович кивнув.
– Розумію. Але мама… Вона звикла командувати. Спробуй переконати її.
Тим часом Марія Петрівна не сиділа склавши руки. Вона пішла до сусідів Тетяни і Андрія, нібито в гості.
– Ой, сусідко, вітаю з новосіллям! – сказала вона Галині, сусідці.
– Дякуємо, але це не наше, це дітей, – відповіла Галина, але Марія Петрівна продовжила.
– Та скоро і наше! Переїжджаємо, будемо жити разом. Сім’я – це сила!
Галина здивувалася, але кивнула.
Ввечері Тетяна почула плітки від подруги.
– Таню, твоя свекруха всім розповідає, що переїжджає до вас.
Тетяна розлютилася.
– Андрію, це вже занадто!
Вони вирішили поїхати до свекрів. У квартирі Марії Петрівни панував хаос: коробки з речами, сумки.
– Мамо, що це? – запитав Андрій.
– Готуємося! – радісно сказала вона. – Ось, подивися, мій сервіз – поставимо на кухні.
Тетяна не витримала.
– Мамо, стоп! Ми не згодні. Це наш дім, і ми не хочемо спільного проживання.
Марія Петрівна заплакала.
– Ви мене не любите! Я для вас – чужа!
Андрій обійняв маму.
– Ні, мамо. Ми любимо вас. Але давайте знайдемо інший варіант. Може, допоможемо з ремонтом вашої квартири?
Петро Іванович втрутився.
– Маріє, діти праві. Не тисни.
Але Марія Петрівна не здавалася. Вона почала ігнорувати Тетяну, розмовляючи тільки з Андрієм.
– Сину, приїдь один, без неї. Поговоримо.
Андрій відмовився.
– Мамо, Таня – моя дружина. Ми разом.
Минуло кілька днів. Напруга росла. Тетяна почувалася винною, але стояла на своєму.
Одного вечора Андрій сказав:
– Таню, може, дозволимо їм пожити місяць? Побачимо.
– Ні! – вигукнула вона. – Це пастка. Потім не виженемо.
Вони посварилися вперше за довгий час.
– Ти завжди на боці мами! – звинуватила Тетяна.
– Ні, але вона – мати! – відповів Андрій.
Вони помирилися, але проблема залишилася.
Тим часом Марія Петрівна пішла далі. Вона подзвонила до родичів, розповідаючи, як “невістка виганяє стареньких”.
Родичі дзвонили Андрію.
– Андрію, як так? Мама плаче.
Він втомився.
– Це наше рішення.
Нарешті, криза досягла піку. Марія Петрівна приїхала з коробками.
– Ось, переїжджаю! – заявила вона.
Тетяна заблокувала двері.
– Ні, мамо. Вибачте.
Марія Петрівна сіла на сходах, плачучи.
Андрій виніс коробки назад.
– Мамо, поїхали додому. Ми любимо вас, але це не варіант.
Петро Іванович забрав дружину.
– Вибач, сину.
Після цього Марія Петрівна не розмовляла з ними тиждень. Але потім подзвонила.
– Сину, прости. Я перебільшила. Можна в гості?
– Звичайно, мамо, – відповів Андрій.
Вони зустрілися. Марія Петрівна принесла пиріг.
– Таню, вибач. Я хотіла як краще.
– Розумію, мамо, – сказала Тетяна. – Але давайте поважати кордони.
З часом стосунки налагодилися. Свекри приходили в гості, але не переїжджали. Андрій і Тетяна насолоджувалися своїм домом, плануючи майбутнє.
Але одного дня Марія Петрівна сказала:
– Знаєте, ми вирішили продати квартиру і купити дачу поруч. Будемо сусідами!
Тетяна і Андрій переглянулися. Нова глава?
Історія тривала. Тетяна зрозуміла, що сім’я – це не тільки любов, а й боротьба за свій простір. Вони з Андрієм стали сильнішими, а свекруха – мудрішою.
Минуло кілька місяців. Будинок Андрія і Тетяни став справжнім осередком щастя. Вони влаштували барбекю для друзів, посадили квіти в саду, навіть завели собаку – золотистого ретривера на ім’я Макс.
Життя йшло своїм плином, але тінь минулого конфлікту все ще висіла.
Марія Петрівна, хоч і примирилася, не забула свою ідею. Вона часто дзвонила.
– Сину, як справи? Може, приїдете до нас на вечерю?
– З радістю, мамо, – відповідав Андрій.
Але одного разу вона додала:
– А знаєте, ми з батьком думаємо про дачу. Поруч з вами – ідеально. Будемо бачитися щодня!
Тетяна, почувши це, зітхнула.
– Андрію, це знову починається?
– Ні, кохана. Дача – це їхня справа. Головне, не в нашому домі.
Але Марія Петрівна була хитрою. Вона знайшла ділянку за два кілометри від їхнього будинку і почала переконувати Петра Івановича.
– Петре, уяви: свіже повітря, онуки бігатимуть до нас!
Петро Іванович, як завжди, погодився.
– Добре, Маріє. Якщо це зробить тебе щасливою.
Вони продали квартиру і купили дачу. Переїзд був швидким. Марія Петрівна раділа, ніби дитина.
– Тепер ми сусіди! – оголосила вона, приїхавши з першими речами.
Тетяна і Андрій відвідали нову дачу. Вона була маленькою, затишною, з садом.
– Мамо, вітаємо! – сказав Андрій.
– Дякую, сину. А тепер запрошую на чай щодня!
Спочатку все було добре. Свекри приходили раз на тиждень, приносили варення, допомагали з садом. Але поступово візити почастішали.
– Таню, я принесла пиріжки! – казала Марія Петрівна, входячи без стуку.
Тетяна посміхалася, але всередині кипіла.
– Дякую, мамо. Але наступного разу подзвоніть.
Марія Петрівна ображалася.
– Ой, яка ти формальна!
Андрій намагався балансувати.
– Мамо, ми раді вам, але маємо свій графік.
Одного дня стався інцидент. Тетяна повернулася з роботи і побачила свекруху на кухні, яка переставляла посуд.
– Мамо, що ви робите? – здивувалася Тетяна.
– Допомагаю! Тут безлад.
Тетяна розлютилася.
– Це наш дім! Не чіпайте наші речі!
Марія Петрівна заплакала.
– Ти мене не поважаєш!
Андрій повернувся вчасно.
– Що трапилося?
Вони сіли говорити.
– Мамо, ми цінуємо допомогу, але просимо поважати наш простір, – сказав Андрій.
– Добре, сину. Вибач.
Але проблеми не закінчилися. Марія Петрівна почала скаржитися сусідам на “невдячних дітей”.
Сусідка Галина розповіла Тетяні.
– Твоя свекруха каже, ви її не пускаєте.
Тетяна втомилася.
– Андрію, давай поговоримо серйозно.
Вони запросили свекрів на вечерю.
– Мамо, тату, ми любимо вас, але візити – за домовленістю, – сказав Андрій.
Петро Іванович кивнув.
– Розумію.
Марія Петрівна мовчала, але погодилася.
З часом все налагодилося. Вони знайшли баланс: спільні свята, але без втручання.
Тетяна стала при надії. Радість заполонила всіх.
– Онук! – раділа Марія Петрівна.
– Ми будемо бабусею і дідусем поруч, але не в домі, – сказала вона.
Історія закінчилася щасливо. Сім’я стала ближчою, поважаючи кордони.
Минуло дев’ять місяців. Тетяна привела в світ сина – маленького Іванка.
Будинок наповнився сміхом і плачем. Андрій був щасливим батьком, Тетяна – турботливою мамою.
Марія Петрівна була в захваті.
– Мій онучок! Дозвольте допомогти, – просила вона.
– Добре, мамо, приходьте, – погоджувалася Тетяна, втомлена від безсонних ночей.
Свекруха приходила щодня: годувала, купала, співала колискові.
– Таню, ти неправильно тримаєш. Дай, покажу, – казала вона.
Тетяна терпіла, але напруга росла.
– Андрію, вона знову керує, – скаржилася Тетяна.
– Кохана, вона допомагає. Потерпи.
Але одного дня Марія Петрівна сказала:
– Може, я залишуся на ніч? Щоб допомогти.
– Ні, мамо. Дякуємо, але ми впораємося, – відмовила Тетяна.
Свекруха образилася.
– Ви мене не цінуєте!
Вона пішла, і на тиждень зникла.
Андрій подзвонив.
– Мамо, приходь. Ми сумуємо.
Вона повернулася, але з умовами.
– Я допомагатиму, але слухайте мої поради.
Тетяна погодилася, аби мир.
Іванко ріс. Йому виповнився рік. Свято влаштували в саду.
– За онука! – тостував Петро Іванович.
Марія Петрівна подарувала іграшки.
– Бабуся завжди поруч!
Але потім почалися нові проблеми. Свекруха хотіла забирати Іванка на дачу.
– Нехай поживе в нас тиждень.
– Ні, мамо. Він малий, – відмовляла Тетяна.
Марія Петрівна скаржилася родичам.
– Невістка не дає бачити онука!
Родичі дзвонили.
Тетяна втомилася.
– Андрію, це нескінченно.
Вони поїхали у відпустку удвох з дитиною, без свекрів.
Марія Петрівна образилася.
– Ви поїхали без нас!
По поверненні помирилися.
З часом Іванко пішов до садочка. Марія Петрівна забирала його.
– Бабуся, розкажи казку! – просив він.
Вона була щаслива.
Тетяна зрозуміла: свекруха – частина сім’ї, але з кордонами.
Історія тривала, повна любові, конфліктів і примирень.
Олеся Срібна
