Це була звичайна недільна вечеря в домі Максима, старшого сина. Пахло запеченою куркою, діти галасували у вітальні, а за столом зібралася вся родина: Максим із дружиною Оленою та молодша сестра Наталя з чоловіком.
Батько, Степан Петрович, який три роки тому овдовів, сидів на чолі столу незвично мовчазний, пригладжуючи сиві вуса.
Коли з десертом було покінчено, він раптом гучно відставив чашку з чаєм і відкашлявся.
— Діти, я зібрав вас, щоб сказати важливу річ, — почав він, і в його голосі пробриніли нотки юнацького хвилювання.
— Я вирішив знову одружитися. Ви знаєте Любов Григорівну з сусіднього під’їзду? Оту, що квітами займається. Так от, ми подали заяву.
За столом запала тиша. Максим і Наталя перезирнулися.
— Тату, це… несподівано. Вітаємо? — невпевнено промовила Наталя. — Якщо ти щасливий, то ми тільки «за».
— Я радий, що ви розумієте, — усміхнувся Степан Петрович. — Але є одне «але». Любонька все життя мріяла про справжнє свято. Біла сукня, лімузин, ресторан «Золотий фазан», арка з живих лілій… Коротше кажучи, підрахували ми бюджет — і виходить чималенька сума.
Оскільки я все життя вкладав у вашу освіту та квартири, заощаджень у мене небагато. Тому я вирішив, що ви, як вдячні діти, допоможете батькові організувати гідне свято.
Максим повільно поклав виделку на стіл. Його обличчя почало червоніти.
— Допоможемо? Тату, ти зараз серйозно? Ти просиш у нас гроші на «лімузин і лілії»? — голос сина здригнувся від обурення.
— А що тут такого? — підняв брови батько. — Я вас на ноги поставив? Поставив! Тепер маю право на особисте щастя в красивій обгортці.
Тут уже не витримала Наталя. Вона різко підхопилася зі стільця.
— Особисте щастя, тату?! Ми з Андрієм три роки тому просто розписалися в джинсах і пішли вечеряти в піцерію, бо збирали на перший внесок по іпотеці! Ти тоді ще сказав: «Правильно, дітки, головне — економія, навіщо ті гулянки на один вечір?».
— То була інша ситуація! — відрізав Степан Петрович. — Ви молоді, у вас усе попереду. А мені вже сьомий десяток, це мій останній шанс відчути себе королем життя!
— Королем за наш рахунок? — Максим перейшов на підвищений тон. — Тату, я працюю на двох роботах, щоб мої діти мали фрукти на столі щодня. Олена ходить у тому самому пальті вже чотири сезони. І ти хочеш, щоб ми віддали ці гроші на банкет для Любові Григорівни, яку ми бачили два рази в житті?
— Ти завжди був скнарою, Максиме! — вигукнув батько, теж піднімаючись. — Я ж не для себе прошу, а для жінки, яка прикрасить мою старість! Хіба я не заслужив поваги? Хіба я виховував егоїстів?
— Повага — це коли рахуються з можливостями інших! — вигукнула Наталя, і в її очах з’явилися сльози. — Ми з Максимом навіть весільних фотографій не маємо, бо вирішили, що краще купити пральну машину та холодильник. А ти хочеш викинути тисячі доларів на вітер, на феєрверки й тамаду? Це ж просто абсурд!
— Значить, так ви заговорили? — Степан Петрович театрально схопився за серце. — Рідний батько просить допомоги раз на вічність, а ви рахуєте кожну копійку! Я ж не прошу все — розбийте суму навпіл. Там всього по дві тисячі доларів з кожного.
— «Всього»?! — Максим мало не поперхнувся. — Тату, це мої заробітки за пів року! Ти хочеш, щоб я вийняв ці гроші з бюджету сім’ї, де двоє малих дітей, щоб ти покатався на лімузині?
— Любонька сказала, що без гарного весілля вона почуватиметься непотрібною, — ображено пробурмотів батько. — Вона каже, що чоловік повинен показати свою щедрість.
— То нехай Любонька сама і платить за свій цирк! — відрізала Олена, яка досі мовчала. — Степане Петровичу, це некрасиво. Ви ставите дітей у безвихідь. Ви вимагаєте свята, на яке самі не заробили, і прикриваєтеся батьківським обов’язком.
— Ясно, — Степан Петрович почав демонстративно вдягати куртку. — Виростив споживачів. Жодної краплі вдячності. Будете знати, коли я захворію — нікому буде склянку води подати, бо ви й на воду пошкодуєте!
— Ой, ну не треба драми з водою! — Максим відчинив батькові двері. — Ми завжди готові допомогти ліками чи продуктами. Але платити за твій «бал-маскарад» — ні. Вибач, тату, але май совість. Ми собі весілля не дозволили, то чому маємо оплачувати твоє?
Батько вийшов, гучно грюкнувши дверима. У квартирі запала важка, гнітюча тиша. Максим повернувся до столу і важко зітхнув.
— Знаєш, що найгірше? — тихо сказала Наталя, витираючи очі. — Те, що він справді вірить, ніби ми йому винні це свято.
— Нічого, — Максим обійняв сестру. — Мине тиждень, Любонька зрозуміє, що золотого дощу не буде, і вони або просто розпишуться, або знайдуть собі іншого «спонсора». А тато… тато заспокоїться. Головне, що ми не дали себе втягнути в це божевілля.
Через два тижні Степан Петрович зателефонував синові й, ніби нічого не сталося, запитав, чи не допоможе той перевезти речі Любові Григорівни. Про весілля він більше не згадував, а розписалися вони тихо, у вівторок, після чого просто попили чаю на кухні. Як і колись його діти.
Переїзд Любові Григорівни став для родини новим випробуванням. Степан Петрович, хоч і припинив вимагати гроші, все ще зберігав у голосі ту саму «шляхетну образу», яка зазвичай зникає лише після дуже щедрих подарунків.
Максим приїхав у суботу вранці на своїй старенькій автівці, щоб перевезти численні вазони та коробки мачухи. Наталя теж прийшла — «для моральної підтримки» та щоб нарешті розгледіти жінку, яка ледь не позбавила їх сімейних бюджетів.
Велика інспекція
Любов Григорівна виявилася жінкою енергійною. Вона зустріла дітей у шовковому халаті з павичіним пір’ям і з манікюром, який явно натякав: ця жінка не планує чистити картоплю щовечора.
— Ой, дітки, обережніше з фікусом! Це мій улюбленець, він тонко відчуває енергетику, — прокувала вона, вказуючи Максиму на величезне відро з деревом.
— Степанчику, любий, покажи синові, куди ставити коробки з кришталем. Ми ж вирішили, що твій старий сервант треба викинути, він пахне нафталіном.
Максим зупинився посеред коридору з важкою коробкою. — Тату, ти викидаєш маминий сервант? — тихо запитав він.
Степан Петрович відвів очі. — Ну, синку, треба ж місце для нового… Любонька каже, що інтер’єр має надихати.
Наталя, яка саме заносила пакунок із рушниками, втрутилася: — Тату, цей сервант — ручна робота, дідусь його робив. Якщо він вам заважає, я заберу його собі. Але викидати — це вже занадто.
— Ось бачиш, Степане! — сплеснула руками Любов Григорівна. — Я ж казала: діти у тебе хазяйновиті, все в дім тягнуть. Навіть старі меблі!
Сварка на порозі
Ситуація загострилася, коли черга дійшла до вітальні. Любов Григорівна почала диктувати, де стоятиме її туалетний столик, і виявилося, що для цього треба прибрати робочий стіл Максима, який залишився тут ще зі студентських років і за яким він іноді працював, заїжджаючи до батька.
— Любове Григорівно, — Максима вже починало «підкидати», — я розумію, що ви тепер тут господиня. Але давайте без фанатизму. Ми приїхали допомогти, а не руйнувати все, що було нам дороге.
— Та що ви всі такі колючі! — вигукнула мачуха, картинно притиснувши руку. — Я хочу створити тут затишок! Ваш батько заслуговує жити в красі, а не в музеї пам’яті про минуле століття! Степане, скажи їм!
Степан Петрович, опинившись між двох вогнів, почервонів. — Максиме, Наталю… ну справді, чого ви причепилися до столу? Любонька права, треба оновлюватися.
— Оновлюватися за чий рахунок? — знову спалахнула Наталя. — Тату, ми зрозуміли: весілля не було, то тепер ти вирішив влаштувати капітальний ремонт нашими руками? Ти подивися на себе — ти бігаєш перед нею, як хлопчик, а вона тільки пальцем вказує!
— Як ти розмовляєш із батьком?! — крикнув Степан Петрович. — Я нарешті знайшов жінку, яка змусила мене знову відчути смак життя, а ви тільки й знаєте, що рахувати метри та меблі!
Несподівана розв’язка
Суперечка могла б тривати вічно, якби з кухні не почувся гучний гуркіт. Всі кинулися туди. Виявилося, що один із «коштовних» вазонів Любові Григорівни, який вона сама поставила на край хисткої табуретки, впав і розбився. Земля розлетілася по всій підлозі, яку Наталя щойно вимила.
— Мій фікус! Моя аура! — заголосила мачуха. — Степане, прибери це негайно! У мене алергія на пил, я не можу дихати!
Вона розвернулася і пішла в іншу кімнату, чекаючи, що чоловік побіжить за нею з ганчіркою. Але Степан Петрович застиг. Він дивився на землю, на стомленого сина в пилюці, на доньку, яка зціпила зуби від гніву. Потім подивився на двері, за якими сховалася «дама серця».
— Знаєш що, Любонько… — раптом спокійно сказав він у порожнечу коридору. — У моїх дітей теж алергія. На егоїзм.
Він повільно нагнувся, зібрав велику грудку землі руками й кинув її назад у відро. Потім повернувся до дітей.
— Вибачте. Старий дурень, що тут скажеш. Захотілося казки на старість, а ледь не втратив реальність. Максимку, стіл не чіпайте. Наталю, сервант залишається на місці.
Любов Григорівна того дня не пішла, але її тон різко змінився. Вона зрозуміла: «королівство», яке вона намагалася збудувати, тримається не на її забаганках, а на терпінні дітей Степана Петровича.
Перша спільна вечеря після «битви за сервант» нагадувала мінне поле, по якому всі намагалися ступати навшпиньках. Любов Григорівна, зрозумівши, що роль «владної королеви» не пройшла, різко змінила тактику на «добру фею». Вона наділа фартух із мереживом і заходилася готувати фірмову лазанью, аромат якої заповнив усю квартиру.
Максим привіз дітей — п’ятирічного Артема та семирічну Софійку. Вони з цікавістю роздивлялися «нову бабусю», а та, своєю чергою, приготувала для них справжню пастку — величезний пакет із дорогими цукерками та іграшковими роботами.
Операція «Підкуп»
— Ой, які ж янголята! — сплеснула руками Любов Григорівна, нахиляючись до дітей. — А подивіться, що у мене є! Це Артемчику, а це Софійці. Будемо дружити?
Артем, побачивши робота, якого давно просив у батьків, завагався. Він подивився на тата, потім на іграшку.
— Тату, а можна взяти? — прошепотів хлопчик.
Максим стиснув зуби. Він знав, скільки коштують такі іграшки — якраз стільки, скільки він планував витратити на нові зимові чоботи для сина. Але сказати «ні» означало б знову розпалити конфлікт.
— Бери, якщо Любов Григорівна дарує, — сухо відповів він.
Вечеря почалася в напруженій тиші, яку порушувало лише цямкання дітей. Степан Петрович намагався жартувати, але жарти виходили пласкими.
— Ну, як вам лазанья? — з надією запитала мачуха. — Я додала туди особливий соус із трюфельною олією.
— Смачно, — кивнула Наталя, хоча подумки рахувала, скільки пляшок звичайної олії можна купити за одну таку «трюфельну».
— Але ми звикли до простої їжі. Мама завжди готувала голубці по неділях.
Момент істини
Любов Григорівна на мить завмерла, але не здалася. — О, голубці — це теж чудово! Але треба ж іноді балувати себе вишуканістю. Знаєте, Степанчику, я подумала… Оскільки весілля у нас було скромне, можливо, ми влітку всі разом поїдемо в невеликий круїз? Я вже подивилася тури по Середземному морю. Дітям буде корисно морське повітря.
Максим мало не подавився. — Круїз? Любове Григорівно, ви знову за своє? Ми ж, здається, з’ясували питання бюджетів.
— Ой, Максиме, ти такий нудний! — засміялася вона, грайливо вдаривши Степана Петровича по плечу. — Батько сказав, що у нього є невеликий депозит, про який він забув. Нам якраз вистачить на каюту люкс!
Наталя повільно поклала прибори на тарілку. — Тату? Який депозит? Ти казав, що грошей на ремонт даху на дачі немає. Що ти останнє віддаєш на аптеку.
Степан Петрович почервонів так, що став кольору буряка. — Ну, діти… це старі запаси. На «чорний день». А Любонька каже, що треба жити сьогодні, бо завтра може не настати.
— Тату, цей «чорний день» настав для нас уже давно! — вигукнув Максим, підводячись із-за столу. — Ми допомагаємо тобі щомісяця, бо думали, що ти ледве зводиш кінці з кінцями! А ти збираєшся везти чужу жінку в круїз на гроші, які ми тобі давали «на ліки»?
Дитяча мудрість
У кімнаті знову запала та сама важка тиша. І тут раптом озвалася маленька Софійка, яка до цього моменту зосереджено розбирала свою нову ляльку.
— Дідусю, а в круїзі є море? — запитала вона.
— Є, сонечко, велике море, — сумно відповів Степан Петрович.
— А тато казав, що ми не поїдемо до моря, бо треба допомагати тобі, щоб ти не хворів, — простодушно додала дівчинка. — То якщо ти поїдеш сам, значить, ти вже одужав? І тато зможе купити мені велосипед?
Любов Григорівна зніяковіла. Вона не очікувала, що дитяча безпосередність вдарить болючіше за будь-які сварки дорослих.
Степан Петрович подивився на онуку, потім на втомлені обличчя своїх дітей. Його погляд упав на руки Максима — зашкарублі, з мозолями від роботи.
— Знаєш, Любонько… — тихо сказав батько. — Велосипед важливіший за круїз.
Мачуха хотіла щось заперечити, відкрила рот, але побачила холодний погляд Олени та Максима і просто мовчки відсунула тарілку.
Новий розклад
Вечеря закінчилася швидше, ніж очікувалося. Коли діти вже вдягалися в коридорі, Степан Петрович вивів сина на балкон.
— Максе, пробач. Вона… вона як феєрверк. Засліплює. Я наче знову став підлітком і хотів справити враження. Депозит є, але я віддам його вам. Розділіть із Наталею. Закрийте ту свою іпотеку чи що там у вас…
— Тату, нам не треба твоїх грошей, якщо вони останні, — зітхнув Максим. — Просто не роби з нас дурнів. Ми тебе любимо, але не дамо цій жінці витягнути з тебе все, що ти збирав роками.
— Я зрозумів, — батько міцно потиснув синові руку. — Вона не зла, просто… звикла жити красиво за чужий рахунок. Але я тепер буду за старшого.
Коли родина Максима їхала додому, Артем запитав: — Тату, а бабуся Люба ще прийде?
— Прийде, синку. Але тепер вона буде готувати голубці, а не лазанью з трюфелями.
Наталія Веселка
