У селі, що загубилося серед зелених пагорбів, де кожна хата знала свою історію, жила Настя – молода вдова з двома дітьми, Оленкою, якій щойно виповнилося п’ять, і восьмирічним Максимком.
Три роки тому її чоловіка, Тараса не стало, залишивши Настю саму з дітьми і тягарем боргів. Життя в селі було нелегким: роботи бракувало, а грошей ледь вистачало на найнеобхідніше.
Але Настя трималася, бо любила своїх дітей і вірила, що колись усе налагодиться.
Свекруха, Марія Іванівна, жила неподалік. Вона була жінкою старої закалки – сувора, але справедлива, з серцем, що ховало любов за грубуватою прямотою.
Марія Іванівна обожнювала онуків, хоч і не завжди знаходила спільну мову з невісткою. Їхні стосунки охололи після втрати Тараса, коли Настя відмовилася переїжджати до свекрухи, щоб “жити, як годиться”.
Настя хотіла бути незалежною, але Марія вважала, що невістка занадто вперта.
Цього літа Оленці виповнилося п’ять. Марія Іванівна прийшла до Насті з великим пакунком, у якому лежали іграшки, одяг і конверт із грішми. Вона вручила його дітям, посміхаючись.
– Оце вам, мої хороші, на день народження Оленки, – сказала вона, гладячи дівчинку по голівці. – А тут, у конверті, трохи грошей, щоб купили собі щось гарне. Максиме, ти ж уже великий, приглянь, щоб сестричка не загубила.
Максимко кивнув, а Оленка радісно заплескала в долоні, тримаючи нову ляльку.
Настя стояла осторонь, мовчки дивлячись на свекруху. Вона знала, що Марія Іванівна не просто так принесла гроші – це був її спосіб показати турботу, але водночас і нагадати, що Настя не справляється сама.
– Дякую, Маріє Іванівно, – сухо сказала Настя. – Не треба було так витрачатися.
– Та що там, – відмахнулася свекруха. – Дітям же треба радість. А ти, Настю, подумай, може, все-таки переїдете до мене? Легше буде.
Настя стиснула губи. Вона не хотіла знову починати цю розмову.
– Ми справляємося, – відповіла вона і відвернулася, щоб приховати втому в очах.
Того вечора, коли діти заснули, Настя сиділа за столом і тримала в руках конверт. У ньому було п’ять тисяч гривень – для села сума немала.
Вона знала, що ці гроші призначалися дітям, але в голові крутилася інша думка. Її подруга Оля нещодавно повернулася з Польщі, де працювала на складі.
Оля розповідала, як заробила за три місяці стільки, що вистачило на ремонт хати. Настя мріяла про краще життя для дітей, але борги за комуналку і брак роботи в селі душили її.
Вона довго дивилася на конверт, а потім сховала його в шухляду.
Наступного дня Настя зателефонувала Олі.
– Олю, розкажи ще раз про ту роботу в Польщі, – попросила вона, тримаючи слухавку так міцно, ніби боялася, що хтось підслухає.
– Та що розказувати? – весело відповіла Оля. – Робота не з легких, але платять добре. Я на складі фрукти сортувала, по десять годин на день. Житло дають, їжу частково покривають. За три місяці можна тисяч сто гривень привезти, якщо економити.
– А документи? Віза? – Настя нервово накручувала пасмо волосся на палець.
– Усе роблять через агенцію. Я тобі дам номер, скажеш, що від мене. Тільки, Настю, подумай добре. Дітей же треба з кимось залишити.
Настя зітхнула. Вона знала, що залишити дітей можна тільки з Марією Іванівною.
Але як сказати свекрусі, що вона хоче поїхати? І як пояснити, що візьме гроші, які та подарувала онукам?
Через тиждень вона таки наважилася. Зібрала дітей, посадила їх за стіл і сказала:
– Оленко, Максиме, слухайте уважно. Мамі треба поїхати на роботу. Недалеко, в Польщу. Я зароблю грошей, і ми купимо все, що ви захочете. А ви поки поживете з бабою Марією.
Оленка захникала, а Максимко насупився.
– Мамо, а чому ти не можеш працювати тут? – запитав він. – Баба казала, що ми можемо жити з нею завжди.
– Максиме, ти ж знаєш, що роботи в селі мало, – м’яко відповіла Настя, хоч у горлі стояв клубок. – Я поїду ненадовго. Ви ж любите бабу, правда? Вона про вас подбає.
– А коли ти повернешся? – Оленка вчепилася в її руку.
– Скоро, сонечко. Дуже скоро.
Наступного дня Настя пішла до свекрухи. Марія Іванівна сиділа на ґанку, лузаючи насіння.
– Маріє Іванівно, – почала Настя, – я їду на заробітки. На три місяці. Хочу, щоб ви доглянули дітей.
Свекруха підняла брови, але нічого не сказала, тільки уважно подивилася на Настю.
– А гроші де візьмеш на дорогу? – нарешті запитала вона.
Настя опустила очі.
– Я… я візьму ті, що ви дітям подарували. Але я поверну, обіцяю! Зароблю і все поверну.
Марія Іванівна стиснула губи так, що вони стали тонкою лінією.
– То ти, виходить, у дітей гроші забираєш? – її голос був холодним, як зимовий вітер. – Я їх онукам дала, а не тобі на твої пригоди.
– Це не пригоди! – спалахнула Настя. – Я для дітей стараюся! Хочу, щоб у них було краще життя, щоб не жили в боргах, як я!
– Краще життя? – перепитала свекруха. – А залишити їх на три місяці – це краще життя? Тарас би такого не схвалив.
– Тараса немає! – вигукнула Настя, і її голос затремтів. – І я роблю, що можу!
Вона розвернулася і пішла, не озираючись. Марія Іванівна дивилася їй услід, але не зупинила.
Через два тижні Настя вже була в Польщі. Робота на складі виявилася важчою, ніж вона уявляла. Десять годин на ногах, сортування яблук і груш, холодний склад і суворий бригадир.
Але Настя не скаржилася – вона думала про дітей. Щовечора вона дзвонила додому, розмовляла з Оленкою і Максимком, які розповідали, як баба Марія пече їм пиріжки і читає казки.
– Мамо, коли ти приїдеш? – питала Оленка щоразу.
– Скоро, сонечко, – відповідала Настя, стримуючи сльози. – Мама працює, щоб у нас усе було добре.
Марія Іванівна, хоч і погодилася доглядати онуків, тримала образу. Вона не могла пробачити Насті, що та взяла гроші, які призначалися дітям.
Але для Оленки і Максимка вона старалася бути веселою. Вона водила їх на річку, вчила плести вінки і навіть дозволяла Максимкові допомагати в саду.
– Бабо, а чому мама поїхала? – якось запитав хлопчик, коли вони разом пололи грядки.
Марія Іванівна зітхнула.
– Мама твоя хоче, щоб у вас усе було. Але іноді вона робить не так, як треба. Ти не переживай, я з вами, і ми впораємося.
Максимко кивнув, але в його очах було видно, що він сумує.
Через два місяці Настя отримала дзвінок від подруги Олі.
– Настю, біда! – голос подруги тремтів. – У селі кажуть, що Марія Іванівна в лікарні. Діти з сусідкою, але тобі треба повертатися!
Настя відчула, як земля йде з-під ніг. Вона кинула все і наступного дня вже їхала в автобусі додому.
У голові крутилися думки: “Що, як я не встигну? Як я залишила дітей? Чому я не слухала свекруху?”
Коли вона приїхала в село, Марія Іванівна вже була вдома, але виглядала слабкою. Оленка і Максимко кинулися до Насті, обіймаючи її так міцно, що вона ледь не впала.
– Мамо, ти повернулася! – закричала Оленка.
– Повернулася, мої хороші, – шепотіла Настя, цілуючи їх.
Марія Іванівна сиділа в кріслі, закутана в плед. Вона подивилася на Настю і сказала:
– Ну що, заробітчанка, приїхала?
– Маріє Іванівно, вибачте, – тихо сказала Настя. – Я не думала, що так вийде. Я хотіла кращого…
– Кращого? – свекруха похитала головою. – Дітям не гроші потрібні, а мама. Я ж тобі казала.
Настя опустила голову. Вона знала, що свекруха права.
Настя залишилася в селі. Вона влаштувалася на роботу в місцеву крамницю, хоч платили небагато. Гроші, які вона заробила в Польщі, пішли на погашення боргів і ремонт хати.
Але найголовніше – вона повернула свекрусі п’ять тисяч гривень.
– Це ваші, – сказала Настя, простягаючи конверт. – Я обіцяла.
Марія Іванівна взяла гроші, але її очі пом’якшали.
– Ти б могла залишитися, Настю, – сказала вона. – Ми б разом усе подолали. Ти ж мені як донька.
Настя вперше за довгий час посміхнулася.
– Я знаю, Маріє Іванівно. І я вдячна. Давайте тепер разом, гаразд?
З того дня вони почали жити як справжня сім’я. Марія Іванівна вчила Оленку вишивати, а Максимка – майструвати. Настя більше не думала про заробітки за кордоном.
Вона зрозуміла, що найважливіше – це бути поруч із тими, кого любиш.
А одного вечора, коли вони всі разом пили чай на ґанку, Оленка раптом сказала:
– Мамо, бабо, я вас так люблю! Давайте завжди будемо разом.
Настя і Марія Іванівна переглянулися і засміялися. Уперше за багато років між ними не було образ.
Валентина Довга
