Катерина стояла посеред старої кухні в хрущовці на околиці Львова, тримаючи в руках чайник, що щойно закипів. Її голос гримів коридором, ніби грім у літню спеку:
— Тобі квартиру дають, а ти ще й носом крутиш?
Донька, Олена, вже встигла накинути куртку й тримала руку на дверній ручці. Вона зупинилася, не обертаючись.
— Мамо, це не квартира. Це кімната в гуртожитку. На двох. З чужою людиною.
— Ой, слухай її! «З чужою людиною»! — Катерина поставила чайник так різко, що кришка дзенькнула. — А я в твої двадцять п’ять жила в бараці з п’ятьма сім’ями! Туалет на вулиці, вода з колонки! І не скиглила!
Олена повернулася. Її очі були втомлені — під ними лежали синці від безсонних ночей над дипломом.
— Я не скиглю. Я просто кажу: це не те, що обіцяли. Обіцяли окрему квартиру після захисту. А дали кімнату в гуртожитку на околиці, де навіть ліфт не працює.
— Ліфт! — Катерина розвела руками. — Ти чуєш себе? Я в твої роки пішки на дев’ятий поверх ходила з візком! А ти — «ліфт не працює»!
Олена зітхнула, відкрила двері.
— Я піду. Пізно вже.
— Іди, іди! — крикнула Катерина вслід. — Тільки не приїжджай потім плакати, коли тебе з тієї кімнати виженуть!
Двері грюкнули. Катерина залишилася сама. Вона сіла за стіл, поклала голову на руки. На столі лежав аркуш паперу — офіційний лист із печаткою:
«Вітаємо з отриманням житла за програмою молодих спеціалістів».
Олена йшла вулицею, закусивши губу. Телефон у кишені задзвонив.
— Алло, Олено? Це Марта з кадрового. Ти вже дивилася гуртожиток?
— Дивилася.
— І як?
— Там пліснява на стінах. І сусідка — тітка Софія, пенсіонерка, яка всю ніч серіали дивиться на повну гучність.
— Олено, це тимчасово. Рік-два — і тобі дадуть квартиру. Ти ж підписала договір.
— Я підписала на квартиру, а не на плісняву.
— Слухай, — голос Марти став м’якшим, — я розумію. Але бюджет обмежений. Працюй, доведи, що ти цінний спеціаліст — і все буде.
Олена вимкнула телефон. Вона сіла на лавку в парку, дістала з сумки блокнот. Там було написано: «План на 5 років:
1) Захистити кандидатську.
2) Отримати квартиру.
3) Купити мамі путівку в санаторій».
Вдома Катерина вже телефонувала подрузі Лілі.
— Лілю, ти чула? Олені дали житло!
— Ой, вітаю! Квартиру?
— Та ні, кімнату в гуртожитку. Але ж дають! А вона носом крутить! Каже, пліснява, сусідка гучна. Я в її віці…
— Катю, — перебила Ліля, — ти в її віці в селі жила. У хаті з пічкою. А вона — кандидат наук.
— Кандидат наук! — Катерина фиркнула. — А їсти що буде? Теорії?
Наступного дня Олена приїхала до гуртожитку з двома валізами. Тітка Софія вже чекала на порозі своєї половини кімнати.
— О, сусідка! — гукнула вона. — Заходь, чаю поставлю!
Олена зайшла. Кімната була дванадцять метрів. Два ліжка, шафа, стіл. На стінах — жовті плями від протікання.
— Це я квіти поливала, — пояснила тітка Софія, помітивши погляд Олени. — Тільки не скаржся, бо комендантка зла, як собака.
Ввечері Олена лягла спати під звуки серіалу. Тітка Софія дивилася на повну гучність.
— Тітко, — тихо сказала Олена, — можна тихіше?
— Що? — тітка Софія повернулася. — Ой, вибач, дитя. Я глухувата.
Олена встала, вийшла в коридор. Там сиділа дівчина в окулярах.
— Привіт. Ти теж нова?
— Ні, я тут третій рік. Оля. А ти?
— Олена. Мені обіцяли квартиру, а дали це.
— Усім обіцяють, — Оля затягнулася. — Я лікарка. Працюю в поліклініці. Чекаю на квартиру п’ять років.
Олена повернулася до кімнати. Тітка Софія вже спала, телевізор усе ще гудів.
Вранці Олена пішла на роботу — в науково-дослідний інститут. Там її чекала начальниця, пані Ірина.
— Олено, вітаю з новим житлом! — сказала вона з посмішкою.
— Дякую, — відповіла Олена сухо.
— Слухай, є проект. Європейський грант. Потрібен молодий спеціаліст. Ти підходиш. Але треба виїжджати в Київ на три місяці.
Житло оплатять.
Олена завмерла.
— А тут?
— Тут почекає.
Вона подзвонила мамі.
— Мамо, мене відправляють у Київ. На три місяці. Житло оплачують.
— Ой, доню! — зраділа Катерина. — То ти кімнату здаси?
— Ні, мамо. Я її залишу. Може, хтось поживе.
— А речі?
— Заберу найнеобхідніше.
Катерина приїхала до гуртожитку через два дні. З валізою.
— Я поживу, — заявила вона. — Поки тебе немає. А то пропаде місце.
Олена хотіла заперечити, але побачила в очах матері щось нове — страх.
— Гаразд, мамо. Тільки з тіткою Софією познайомся.
Тітка Софія зустріла Катерину чаєм і пиріжками.
— О, сваття! — гукнула вона. — Сідай, розкажи про себе.
Катерина розклала речі.
— Олено, ти бачиш? Тут затишно! А ти скаржилася.
Олена поїхала до Києва. Там їй дали кімнату в готелі біля інституту. Чисто, тихо, інтернет. Вона поринула в роботу.
Катерина тим часом освоювалася.
— Софія Петрівна, а де пральня?
— На першому поверсі. Але черга з шостої ранку.
— Ой, — Катерина закотила рукава. — Я звикла.
Вона почала прибирати. Вимила вікна, побілила стелю (пляма від протікання зникла). Тітка Софія дивувалася:
— Катю, ти що, фея?
Одного вечора Катерина подзвонила Олені.
— Доню, тут сусіди скаржаться, що я телевізор тихо вмикаю. Кажуть, не чути.
Олена розсміялася.
— Мамо, ти там оселилася?
— А що? Затишно! І Софія Петрівна добра. Пиріжки пече.
Олена працювала. Писала статті, виступала на конференціях. Через місяць її покликали на нараду.
— Олено, грант подовжено. Залишайтеся ще на три місяці. Потім — стажування в Німеччині.
— А квартира?
— Після стажування — точно дадуть. Окрему.
Вона подзвонила мамі.
— Мамо, я в Німеччині буду.
— Ой, доню! — Катерина зраділа. — А я тут… Слухай, комендантка запропонувала мені роботу. Прибиральницею. Платять три тисячі. Я погодилася.
Олена приїхала через шість місяців. Гуртожиток змінився. Коридор пофарбовано, на підвіконнях — квіти. Тітка Софія зустріла її обіймами.
— Олено! Твоя мама — золото! Вона тут усе перевернула!
Катерина вийшла з кімнати в новому халаті.
— Доню, вітаю! Тобі квартиру дали?
— Дали. Однокімнатну. В новобудові.
— Ой, — Катерина махнула рукою. — А я тут звикла. Софія Петрівна каже, можемо разом жити. У нас уже графік: я прибираю, вона пече.
Олена зайшла до кімнати. Там було чисто, на столі — ваза з трояндами.
— Мамо, ти що, не поїдеш зі мною?
— А куди мені? — Катерина посміхнулася. — Я тут потрібна. І пенсія моя плюс зарплата — вистачає. А ти живи в своїй квартирі. Тільки приїжджай.
Олена обняла маму.
— Я приїду. І путівку тобі в санаторій куплю.
— Ой, не треба, — Катерина відмахнулася. — Я тут уже оздоровлююся. Пиріжками й чаєм.
Вони сміялися. Тітка Софія внесла тарілку з варениками.
— Сідайте, дівчата. Свято ж!
Олена поїхала до своєї квартири. Там були голі стіни й запах фарби. Вона повісила першу картину — фото, де вона з мамою на фоні гуртожитку.
Катерина залишилася. Вона стала легендою гуртожитку. Прибирала, пекла, розповідала історії. Молоді спеціалісти приходили до неї по пораду.
— Тітко Катю, а як вижити в гуртожитку?
— Дітки, — казала вона, — головне — не крутити носом. І пиріжки пекти.
Олена захистила докторську. Отримала квартиру побільше. Купила мамі путівку в Карпати.
Катерина приїхала на тиждень.
— Доню, гарно в тебе. Але тісно. Я звикла до простору. І до Софії Петрівни.
Вони сиділи на балконі.
— Мамо, пам’ятаєш, як ти кричала: «Тобі квартиру дають, а ти носом крутиш»?
— Пам’ятаю, — Катерина засміялася. — А ти мовчала й поїхала. І стала доктором наук.
— А ти — королевою гуртожитку.
Вони обнялися. Унизу гуділо місто. А в гуртожитку тітка Софія вже пекла пиріжки — до приїзду «дочки».
Тетяна Макаренко
