— Тобто, коли ти вдома сиділа, я мовчав і тебе утримував, а коли мені відпочинок знадобився, ти раптом вирішила, що я ледар? — Іван з образою подивився на Олену. — Знаєш, права була мама, що ти — ніяка дружина.
— Ваню! Ми з тобою сім років разом! І діти в нас ростуть! Та що ти таке кажеш взагалі?!
Олена виходила заміж за Івана бо любила. Молода, щаслива, окрилена, вона уявляла собі життя, повне тепла та взаєморозуміння. Через два роки після весілля Олена привела сина.
— Дружина в мене золота! І дім у порядку, і сина росте! І навіть дерево за мене посадила: у матері в саду! А які вона солить огірочки! — хвалився Іван.
— Залишилося тільки дім збудувати, — із заздрістю відповідали друзі Івана. Їхні дружини були не такими ідеальними, як Олена.
— Дім збудуємо. Усьому свій час. Спочатку хлопця виростимо.
Поки Олена сиділа в декреті з першою дитиною, Іван працював, забезпечував сім’ю, приносив гроші, купував подарунки. Він пишався своєю роллю добувача і не раз жартував:
— Золота дружина повинна тільки сяяти.
Олена тоді сміялася, радіючи, що вони з чоловіком ідеально розуміють одне одного.
— На роботу-то збираєшся виходити, невістко? — не раз запитувала свекруха.
— Я реалізувалася в материнстві. Може, взагалі не вийду. Буде синочку три роки, подумаємо про другого. А там дасть Бог і за третім.
— Куди тобі стільки? Хочеш на Іваночка трбох повісити?!
— Як ви можете так про онуків?!
Олена тоді дуже образилася на свекруху. Вони перестали спілкуватися, і невістка навіть не дозволяла синові бачитися з бабусею. Але Іван настояв, і жінка пом’якшилася.
Івана підвищили, усе в сім’ї було добре. Перша дитина росла спокійною та здоровою, маму й тата не напружувала.
— Я хочу дочку, — сказала Олена. Іван погодився.
Друга дитина далася важко. Маля з’явилося раніше терміну. Слабка, хвороблива і вічно плаксива, вона не давала спокою молодій матері з найперших днів.
— Треба було краще обстежитися. — кинув Іван, коли зрозумів, що дитина нездорова.
— Ваню, вона виросте і все мине. Треба просто перечекати… — тихо заспокоювала Олена. Їй і самій бракувало розуміння та підтримки: чоловіка ніби підмінили. Він відмовився підходити до доньки і дедалі частіше висловлював невдоволення.
Після появи другої дитини життя Олени змінилося. І хай перший син був спокійним, він теж потребував уваги. Вічні недосипи, турбота про дітей, брак часу на себе — усе це позначилося і на зовнішності, і на настрої жінки. Через постійні переживання в Олени були проблеми зі здоров’ямі вона набрала вагу. На додачу до цього, повністю присвятивши себе материнству, дружина стала несхожа на себе: надавала перевагу зручному, але не надто витонченому одягу, прибрала манікюр і забула про те, що вона не лише мати, а й жінка.
— Ваню, я бабцю бачив у парку, — сказав якось друг чоловіка. — Іду і бачу: усміхається мені на всі свої 33 зуби.
— Да? І хто це був? — без особливого інтересу запитав Іван.
— Дружина твоя. Я, якщо чесно, твою Оленку не впізнав. Вона набрала дуже… — не думаючи про пристойність, заявив друг. — А була яка! Ми тобі всі заздрили!
Іван подивився на друга і нічого не відповів. Він і сам бачив, що дружина стала іншою. Такою, на якій він би ніколи не одружився.
Щоправда, варити смачні борщі вона не перестала, а огірочки в неї були все такі ж смачні та хрусткі. Та хіба це мало сенс, якщо сама Олена вже не була такою, як раніше?
Спочатку Іван мовчав. Потім почав відпускати їдкі зауваження:
— Ти раніше хоч старалася виглядати красиво…
— У мене просто немає на це часу, — втомлено відповідала дружина.
— Ну да. На їжу в тебе час є, а на себе — ні, — відсуваючи від дружини тарілку з млинцями, невдоволено казав Іван.
— Дай мені поїсти! Ранок — це єдиний раз за день, коли я можу спокійно поїсти! Потім у мене тільки перекус, якщо вдасться перехопити щось!
— «Перехопити», «поїсти»! Та ти не жінкою стала! Тільки й носишся з дочкою як курка з яйцем!
Олена заплакала. Ці слова звучали образвиво. І якщо раніше Олена намагалася робити вигляд, що не помічає появи холодності у стосунках, що це просто період, який мине, то тепер їй стало нестерпно.
— Навіщо ти ображаєш мене?
— Та забудь. Це не образа. Просто зірвалося, — Іван спробував вибачитися, але вийшло досить невдало. Олена зачинилася в спальні й продовжила плакати. Апетит пропав.
З того дня Іван ще сильніше віддалився. Дедалі частіше затримувався на роботі, дедалі рідше торкався до дружини, а якщо так складалося, що вони ночували в одній кімнаті, то чоловік лежав на краю ліжка, наче чужий.
Втім, Олені ніколи було думати про це. Вона займалася дітьми і так втомлювалася за день, що засинала, ледь торкнувшись подушки.
— Може, вам няню найняти? — запропонувала мати. — Тобі б своїм здоров’ям зайнятися…
— Я б не хотіла, щоб моїх дітей чужа жінка виховувала.
— Ніхто їх виховувати не буде. Це просто розвантажить тебе. Ти коли востаннє була у лікаря?
— Давно…
— Олено, не можна себе запускати. Потім уже нічого не допоможе.
Слова матері вплинули на доньку. Жінка вирішила перевіритися, і результати були невтішними. Потрібно було проводити довгу терапію, а можливо, навіть робити операцію.
— Нам потрібна няня, — сказала Олена Івану того ж вечора.
— Ні. Я, по-твоєму, працюю, щоб жінкам стороннім платити? Привела у світ? Сама сиди з ними.
— Але мені треба лікуватися…
— Старшого в садок. Молодшу теж прилаштовуй. Мені однаково, як хочеш вирішуй свої проблеми.
— Але ж ми сім’я…
— Я свою роль виконую — гроші приношу.
— Ваню…
— Питання закрите.
Олена передала розмову матері і та запропонувала свою допомогу.
— Сама з дітьми сидіти не можу, але грошей на няню дам.
Олені пощастило: вона досить швидко знайшла відповідну няню, і вже за тиждень жінку визначили в лікарню на денний стаціонар. Щоправда, «полежати» спокійно їй не вдалося: зателефонувала свекруха.
— Ти що вигадала? Тобі Іван чітко сказав: няньок у вашому домі не буде! І що ж я бачу? Чужа тітка з моїми онуками на вулиці!
— А ви самі, що не запропонували допомогу? Знаєте, що в мене проблеми…
— У мене теж були проблеми, коли я сина ростила! І нічого, впоралася! А ти, зовсім облінилася! Чоловік працює, а вона його гроші на няньок спускає!
— Я не ледарюю, а лікуюся…
— Усі хвороби від пустої голови! Нікудишня ти дружина і мати!
— Так, звісно. — Олена зрозуміла, що продовжувати діалог марно. — Не хвилюйтеся, шановна, гроші на няню мені мама дала. Ваш синочок ані копійки на це не виділив. А тепер прошу вибачити. Здоров’я вам і розуму світлого!
Усередині все кипіло. Олена ледь заспокоїлася, зрозумівши, що шкодить собі, підіймаючи нерви. Номер свекрухи вона заблокувала і вирішила, що бабуся негідна бачитися з онуками.
На подив, Іван, дізнавшись про няню, не став сваритися. А може, зрозумів, що дружині зараз потрібен час на лікування. Та й теща допомогла, приходячи по вихідних.
На якийсь час ситуація налагодилася. Щоправда, няню довелося змінити: молода різко звільнилася. Але невдовзі знайшли нову.
За три місяці терапії в Олени нарешті сталася ремісія. Діти цілком звикли до нової няні, і Олена, повернувшись до нормального життя, зрозуміла, що можна спробувати вийти на роботу.
— Я виходжу на півдня. Засиділася я в декреті. Буду оплачувати послуги няні сама, а скоро старшого в садок приймуть і взагалі буде легше, — сказала вона чоловікові. Той знизав плечима. Між ними не налагодилися стосунки, але настрій чоловіка був набагато кращим, ніж раніше. Він навіть почав усміхатися жінці.
— Як у вас із чоловіком? — спитала одного разу мати Олени.
— Та наче непогано. Він задоволений ходить, мабуть, радий, що я одужую. Та й діти підросли трохи, уже не так важко. Та й няня друга краща за першу. Мабуть, криза сімейного життя позаду…
— Ясно… — тон матері Олену не насторожив. А даремно.
Олену в той момент турбувало повернення до роботи. Уперше за довгий час вона знову почувалася не просто матір’ю, а самостійною жінкою.
Олена купила собі новий костюм. Щоправда, у колективі її не впізнали. Усе ж зайва вага та наслідки хвороби позначилися на жінці не найкращим чином. Але загалом, їй здавалося, що життя налагоджується.
— Думаю, що я запишуся в фітнес-клуб. За пів року, коли молодша стане ще більш самостійною, — ділилася вона планами з чоловіком. Той кивав, думаючи про своє. — Ваню, а може, сходимо кудись?
— Навіщо?
— Ну… на побачення.
У відповідь чоловік розсміявся.
— Ага. Сходимо.
Олена не почула в голосі сарказму. Вона почала обирати затишні романтичні місця, була в передчутті… Навіть записалася на стрижку. Але радість від «змін» у стосунках виявилася недовгою.
— Ваню, я все придумала. У п’ятницю нічого не плануй. У нас побачення. — Сказала Олена. У відповідь вона почула зовсім не те, що хотіла.
— Я не можу в п’ятницю. Я поїду до матері в сад допомогти зі справами.
— Завтра?!
— Так, на кілька днів.
— Але ж ти працюєш!
— Уже ні. Я звільнився, — буденно заявив Іван, дивлячись у телефон.
— Що? — Олена завмерла.
— Набридло мені. Втомився. Начальник змінився, працювати стало неможливо.
Вона засміялася — вирішивши, що це жарт. Але його обличчя було серйозним.
— Ваню… Ти що, не жартуєш?
— Ні. Сказав же: хочу відпочити. Я без відпустки працював стільки років! Досить.
— І на що ми будемо жити?
— Ти ж тепер працюєш, — він знизав плечима. — Гроші в тебе на нові вбрання є, отже, і на їжу вистачить.
Серце закалатало як скажене. Руки затремтіли.
— Зачекай, ти хочеш сказати, що я тільки вийшла з декрету, а тепер маю тягнути все сама, поки ти катаєшся до мами в сад?!
— Ти не розумієш, мені важко! Я втомився! — повторював чоловік.
— Відпочинь у відпустці. Тиждень, два, три… Але не звільняйся! Як ти міг так вчинити, не погодивши це зі мною?!
— Розберемося. — Іван відмахнувся.
Олені стало зле після цієї розмови, і вона вирішила її відкласти. Можливо, чоловік і справді відпочине і знову вийде на роботу. Тоді до чого переживати?
Настрій на побачення пропав. Жінка скасувала бронювання столика і повернулася до рутини.
Минуло два тижні, а Іван так і не почав пошуки нової роботи. Здебільшого він був на дачі в матері або кудись їздив. А якщо він залишався вдома, то просто сидів у комп’ютері чи телефоні. Олена приходила додому і бачила, що чоловік нічого не зробив по дому.
— Завтра няня просить відгул. Я сказала, що ти побудеш із дітьми.
— Я?! З чого б це?!
— Тому що ти не працюєш. Ти повинен.
— У мене є й інші справи! Я відпочиваю. Вирішуй із дітьми сама.
— Ваню, я не впізнаю тебе… Що сталося? Чому ти так поводишся?
— Як? Так, як ти поводилася всі ці роки?
— Я сиділа з дітьми! Це, по-твоєму, легко?!
— Це інше, — незворушно відповів він. — Ти жінка. Ти зобов’язана!
— А ти зобов’язаний утримувати сім’ю.
— Я свої обов’язки виконав. Тепер твоя черга.
— Ти говориш, як ледар! Що ти зробив за день? Навіть макарони не зварив, харчувався бутербродами! Де твоя відповідальність? Де турбота про сім’ю? Я просто прошу тебе побути батьком завтра!
— Тобто, коли ти вдома сиділа, я мовчав і тебе утримував, а коли мені відпочинок знадобився, ти раптом вирішила, що я ледар? — Іван з образою одивився на дружину і почав збирати речі. — Знаєш, права була мама, що ти — нікудишня дружина.
— Та що ти таке кажеш взагалі?!
— Що чула. Іду я. І подивимося, хто тебе таку візьме, — він показав руками «неосяжні» розміри.
Олена подивилася на себе в дзеркало. За час ремісії вона трохи схудла, але в колишню форму не повернулася. Та й навряд чи їй це вдасться.
— Мамо, він пішов. — Тільки й сказала вона, зателефонувавши.
Мати приїхала, підтримала. Вона вже давно знала, що все скінчиться цим.
— Доню, це я винна, — раптово сказала вона.
— У якому сенсі?
— Я бачила, що твій чоловік завів роман із першою нянькою. Пам’ятаєш, яка раптово звільнилася?
— Тобто як?
— Застала їх одного разу, коли прийшла допомагати з дітьми. Я поговорила з тією дівчиною, вона сказала, що такого більше не повториться, і пішла.
— Чому ти не сказала мені?
— Хотіла зберегти вашу сім’ю… Але це було даремно.
— Вони досі зустрічаються, так?
— Не знаю, але я припускаю, що так. Думаю, Іван пішов до неї. Він увесь цей час провокував тебе, щоб ти його вигнала. Мабуть, і з роботи він пішов, щоб аліменти не платити.
Тепер Олена була налаштована рішуче. Вона подала до суду на поділ майна, написала листа директору фірми, звідки, як виявилося, не «звільнявся» чоловік.
Квартиру, машину та інше майно розділили. Олені та дітям дісталася більша частка у трикімнатній квартирі та половина машини, яку довелося б продати.
Зрештою домовилися, що Олена отримує квартиру, а від частки машини відмовляється.
Івану довелося вести коханку до своєї мами. Щоправда, щастя було швидкоплинним. Свекруха не прийняла й нову жінку сина. Невдовзі Іван залишився без квартири, зіпсував стосунки з матір’ю і розлучився з коханою. З дітьми він бачитися не хотів, звинувачуючи їх і колишню дружину у своїх невдачах.
А от Олена, розлучившись, стала спокійнішою. Аналізи прийшли в норму, і вага стала поступово йти.
Звісно, жінка ще не стала стрункою як модель, але тепер вона вчиться любити себе. І в неї це виходить. А головне, у неї є двоє чудових дітей, які люблять її безумовно і сильно. Це, мабуть, і є жіноче щастя.
