— Тобто, наша донька залишиться ні з чим, а діти від першого шлюбу отримають усе? — Ірина не могла погодитися з таким рішенням.
Жінка саме розливала чай по чашках, коли Ігор кинув цю фразу. Кинув так легко, між іншим, ніби мова йшла не про долю їхньої дитини, а про вибір шпалер для вітальні.
— Отже, у суботу з’їжджу до нотаріуса, — сказав він, відкушуючи яблуко. — Час розділити майно між дітьми. Ми ж не молоді, не хочу, щоб вони сварилися.
Ірина поставила заварник на стіл і сіла навпроти. За вікном мрячив жовтневий дощ, краплі повільно стікали по склу, залишаючи химерні сліди. У кімнаті пахло свіжою випічкою — зранку вона поралась із пирогом, який тепер остигав на підвіконні.
— Нарешті дозрів, — усміхнулася вона. — Я ж рік тебе прошу це зробити. Треба все оформити як належить.
Ігор кивнув, запиваючи яблуко чаєм.
— Я тут прикинув варіанти, — почав він. — Думаю, квартиру у центрі й частку в бізнесі залишу Максиму, а дачу з ділянкою — Артему. Він завжди мріяв відкрити власну справу за містом, там саме гарне місце.
Ірина застигла з чашкою в руках.
— Зачекай, — повільно промовила вона. — А Віра?
Ігор знизав плечима, щиро не розуміючи, у чому річ.
— Ну, Вірочка ж дівчинка. Вона вийде заміж — чоловік її забезпечить. Навіщо їй нерухомість? Максиму й Артему потрібніше: вони ж чоловіки, їм сім’ї годувати, дітей ростити.
Жінка різко поставила чашку на стіл — чай хлюпнув на скатертину.
— Тобто, наша донька залишиться ні з чим, а твої сини від першого шлюбу отримають усе? — У її голосі прозвучали нотки, яких вона й сама від себе не чекала — щось між здивуванням і обуренням.
Ігор здивовано підвів на неї очі.
— Та до чого тут «ні з чим»? Я ж кажу: вона заміж вийде. У нашій родині всі жінки гарно влаштовувалися — мама, сестра, ти от теж…
— Я гарно вийшла заміж? — перепитала Ірина. У цьому питанні стільки всього прозвучало, що Ігор нарешті відчув — щось пішло не так.
— Ну… — він розгубився. — Я маю на увазі, ми ж непогано живемо. Є дім, достаток. Чого ще треба?
Жінка підвелася й підійшла до вікна. Дощ посилився, і тепер краплі гучно билися об шибку, зливаючись у струмки. Вона дивилася на розмиті контури дерев і відчувала, як усередині наростає щось важке, гнітюче.
— Ігорю, — сказала вона тихо, але твердо. — Ми одружені п’ятнадцять років. Вірі — тринадцять. Увесь цей час я тримала твій дім, ростила твою доньку, підтримувала тебе у справах. Пам’ятаєш, коли почалися проблеми з партнерами, хто ночами сидів над паперами, шукав рішення?
— Ну, пам’ятаю, — буркнув він. — Але до чого це?
— До того, що всі ці роки я вкладалася у нашу родину. У наш спільний дім. А тепер виходить, що моя донька — у цьому домі гість. Тимчасова мешканка, якій належить знайти собі іншого господаря.
Чоловік відсунув чашку й потер перенісся — знайомий жест, який означав, що він починає сердитися.
— Ірина, ти все перебільшуєш. Який ще господар? У Віри все буде добре. Вона здобуде гарну освіту, виховання — цього для дівчини достатньо. А квартира… ну, навіщо їй квартира? Максим і Артем старші, їм треба ставати на ноги.
— Твоїм синам тридцять два і двадцять дев’ять років, — відрізала Ірина. — Вони давно стоять на ногах. У Максима — власне житло, машина, стабільна робота. У Артема теж усе є. А ти ще й хочеш залишити їм усе, що маєш.
— Це мій капітал, — підвищив голос Ігор. — Я його заробив і маю право розпоряджатися, як хочу.
— Твій? — Ірина повернулася, і в її очах спалахнуло щось незрозуміле. — Пригадаймо, як ти його заробляв. Коли ми познайомилися, ти жив в орендованій однокімнатній квартирі, платив аліменти Світлані й ледве зводив кінці з кінцями. Пам’ятаєш?
Ігор стиснув руки.
— Я тоді тільки починав бізнес. Перші роки завжди важкі.
— Перші роки? — гірко всміхнулася вона. — Ти почав бізнес на гроші, які позичив у мого батька. П’ять тисяч доларів. Без відсотків, лише тому, що ти був чоловіком його доньки. Або ти вже й це забув?
— Я повернув ці гроші! — різко підвівся Ігор. — До останньої копійки!
— Через вісім років, — спокійно нагадала Ірина. — Вісім років ми жили більш ніж скромно. Я залишила роботу в банку, бо ти просив допомогти — з документами, з партнерами. Я сиділа вдома, розгрібала твої папери, вела перемовини, коли ти був зайнятий. По суті, я була твоєю безплатною секретаркою й бухгалтеркою.
— Я ніколи не просив тебе залишати роботу! — твердо сказав чоловік.
— Ні? — Ірина підійшла. Тепер між ними стояв лише стіл. — Ти тоді сказав: «Ірочко, я без тебе не впораюся. Мені потрібна підтримка. Мені потрібна надійна дружина поруч». І я повірила. Я думала, ми будуємо спільне майбутнє — для нас трьох: тебе, мене і Віри.
Ігор відвів погляд. За вікном спалахнула блискавка, грім розкотисто прогримів десь над дахами. Світло на мить мигнуло, але не згасло.
— Я не кажу, що ти нічого не робила, — буркнув він. — Але бізнес вів я. Кредити оформляв я.
— А хто їздив у банк, коли ти хворів? — тихо спитала Ірина. — Хто домовлявся з кредиторами, коли все висіло на волосині? Хто знаходив постачальників, коли партнери відмовилися? Ти все це забув, Ігорю.
Жінка знову підійшла до вікна, сперлася чолом об прохолодне скло. Ззовні дощ перетворився на зливу, і блискавки раз по раз розривали небо.
— І справа навіть не у грошах, — сказала вона після паузи. — Справа в тім, що ти сам поділив своїх дітей: на головних і другорядних. Максим і Артем — справжні спадкоємці, бо вони хлопці. А Віра — так, тимчасова дочка, доки якийсь чоловік не забере її до себе.
— Я люблю Віру! — гаряче заперечив Ігор. — Вона моя дочка. Я заради неї на все піду!
— Окрім одного, — тихо сказала Ірина. — Поставити її поряд із братами.
У кухні запала тиша. Ігор ходив з кутка в куток, руки в кишенях, плечі напружені. Вона знала цю його звичку — він так ходив, коли не міг знайти виправдання.
— Ти не розумієш, — нарешті сказав він. — Я винен Максиму й Артему. Я пішов від них, коли вони були ще дітьми. Я їх залишив.
— І виплачував аліменти, — нагадала Ірина. — Справно, регулярно. Купив Максиму машину, оплатив Артемові навчання. Ти зробив усе, що міг. І навіть більше.
— Гроші не замінять батька.
— Це правда, — кивнула вона. — Але чому моя дитина має платити за твою провину?
Ігор різко підвів голову:
— Ніхто ні за що не розплачується! Ну чому ти все перекручуєш?
— Я нічого не перекручую, — спокійно відповіла Ірина. — Я просто бачу ситуацію такою, якою вона є. — Жінка втомлено опустилася на стілець. — Ти хочеш поділити все своє майно між синами від першого шлюбу. Нашій доньці не залишиться нічого. От і все.
— Їй і не потрібно нічого! — Ігор підвищив голос. — Вона вийде заміж за хорошу людину, матиме власне життя!
— Ні, Ігорю. Я кажу правду. — Голос жінки залишався спокійним, але кожне слово звучало, як вирок. — Ти вважаєш, що жінка — це тимчасовий стан. Що вона переходить із рук батька до рук чоловіка. Що у неї не має бути нічого свого — ні опори, ні подушки безпеки.
— Це все жіночі вигадки! — відмахнувся Ігор. — Я виріс у нормальній родині, де чоловік був головою, а жінка — берегинею дому. І нічого, усі були щасливі.
— Твоя мама залишилася без копійки, коли батька не стало, — тихо нагадала Ірина. — Вона переїхала жити до твоєї сестри, бо всю квартиру батько залишив тобі. «Синові належить», пам’ятаєш? І твоя мама п’ятнадцять років прожила у чужому домі, без права голосу.
Ігор зблід.
— Це було його рішення. Я ж пропонував мамі допомогу.
— Допомога — це не те саме, що власний дах над головою, — заперечила Ірина. — І ти це чудово розумієш. Але тепер хочеш повторити ту саму історію — тільки вже зі своєю донькою.
— Я не хочу! — голос Ігоря зірвався. — Я просто… хочу бути справедливим!
— Справедливим? — жінка підвелася й повільно підійшла до нього. — Справедливість — це коли троє твоїх дітей отримують рівні частки. Або хоча б коли молодша донька має щось своє. А у тебе якась середньовічна арифметика: синам — усе, дочці — нічого.
— У мене перед хлопцями борг! — майже вигукнув Ігор. — Ти цього не розумієш! Я пішов від них, коли вони були дітьми. Я зруйнував їхню сім’ю! Я мушу відшкодувати!
— Коштом іншої сім’ї, нашої дитини? — Ірина відчула, як образа підступає до горла. — Знаєш, що найгірше? Не те, що ти не залишиш Вірі майно. Найгірше те, як ти мислиш. Ти щиро вважаєш, що це правильно. Що донька не заслуговує того ж, що й сини.
— Заслуговує! Просто у неї інший шлях!
— Інший шлях? — гірко усміхнулася Ірина. — Інший чоловік? Ігорю, треба сучасно мислити. Жінки наразі навчаються, працюють, будують кар’єру. Моя донька буде архітектором. Вона з дитинства малює будинки, креслить плани. У неї справжній талант. І я хочу, щоб вона знала: у неї є фундамент. Що б не сталося — у неї є своє.
Ігор опустився на стілець і закрив обличчя руками.
— Я не думав, що ти так це сприймеш…
— А як, по-твоєму, я мала це сприйняти? — жінка сіла навпроти. Гроза за вікном стихала, дощ став м’якшим, але напруга в кухні не спала. — Ігорю, ти ж розумієш, про що все це? Це не про гроші. Це про те, як ти бачиш нашу сім’ю. Ми з тобою прожили п’ятнадцять років. Виховували твою доньку. А тепер виявляється, що для тебе це — ніби не зовсім сім’я. Справжня — там, де Максим і Артем. А ми з Вірою — просто випадкові люди.
— Це неправда! — Ігор підвів голову, і жінка побачила в його очах розгубленість. — Ірино, ти ж знаєш, як я вас люблю! Я ж заради вас…
— Заради нас ти позбавляєш власну доньку всього, — перебила вона. — Розумієш, Ігорю, любов — це не лише слова. Це ще й вчинки. І твій вчинок говорить гучніше за будь-які зізнання.
Ігор мовчав. Він дивився на свої руки, які лежали на столі, і жінка бачила, як він напружився.
— Я й справді почуваюся винним перед хлопцями, — тихо сказав він нарешті. — Коли я пішов від Світлани… Вони так на мене дивилися. Максим тоді сказав, що не хоче мене бачити. Артем ледь стримував сльози. Це було важко.
— Я розумію, — так само тихо відповіла Ірина. — Розлучення завжди важке для дітей. Але, Ігорю, ти ж їх не залишив. Ти був поруч. Платив аліменти, допомагав, підтримував. Вони виросли, і зараз у вас нормальні стосунки.
— Нормальні? — гірко всміхнувся Ігор. — Максим і досі говорить зі мною через слово. А Артем узагалі вважає, що я зрадник.
— І ти справді думаєш, що твої подарунки усе це виправлять? — запитала Ірина. — Думаєш, майно компенсує твою відсутність у їхньому дитинстві?
— Ні, але… — Ігор запнувся. — Але це хоч щось. Я хочу, щоб вони знали: я про них пам’ятаю. Я їх не забув.
— А про Віру ти забув?
Ігор здригнувся.
— Ні! Звичайно, ні!
— Але ти готовий залишити її ні з чим.
— Вона не залишиться ні з чим! У неї буде освіта, виховання…
— І жодної фінансової незалежності, — сказала Ірина. — Знаєш, я от думаю: ти кажеш, Віра вийде заміж. А якщо ні? Якщо вона захоче жити сама, будувати кар’єру, подорожувати? Світ змінюється, Ігорю, ще невідомо який шлях вона вибере.
— Я ж не кажу, що зобов’язані! — заперечив Ігор. — Але Віра… вона ж ніжна, домашня. Любить затишок, сім’ю. Я певен, вона сама захоче створити свою.
— Може, — кивнула Ірина. — А може, й ні. А може, створить, а потім розлучиться. Усяке буває, ти ж сам знаєш. І що тоді? Піде до братів просити притулку? Чи прийде до тебе й запитає, чому ти так із нею вчинив?
Ігор зблід ще дужче.
— Ти… Ти спеціально це говориш?
— Я кажу правду, — спокійно відповіла Ірина. — Життя непередбачуване. І єдине, що ми можемо дати дітям, — це опора. Фундамент. Щоб у них було щось своє. Своє місце, своя територія.
Ігор підвівся й підійшов до вікна. Дощ майже стих, лише зрідка з неба падали важкі краплі. Небо світлішало.
— Я думав, ти мене підтримаєш, — сказав він, не озираючись.
— Я завжди тебе підтримувала, — тихо відповіла Ірина. — Але підтримка — це не завжди мовчазна згода. Інколи підтримати — означає сказати: «Стоп, ти помиляєшся».
— І ти вважаєш, що я помиляюся?
— Я вважаю, що ти чиниш несправедливо — і щодо доньки, і щодо мене.
Ігор обернувся.
— Щодо тебе?
— Так, — кивнула жінка. — Бо ти відбираєш усе, що я вклала в цю сім’ю. Мою працю, мій час, моє життя. Ти кажеш: це мій капітал, я вирішую. Але цей капітал не з’явився нізвідки. Я була поруч. Я допомагала. Я відмовилася від кар’єри заради тебе. І тепер виходить, що це нічого не варте.
— Варте! — підійшов до неї чоловік. — Звісно, варте! Я вдячний тобі за все!
— Вдячність — це просто слово, — втомлено мовила жінка. — А справжнє ставлення видно по вчинках.
Вони стояли одне навпроти одного, і між ними ніби виросла невидима стіна. Ірина раптом відчула втому — не просто від цієї розмови, а від самої потреби щоразу пояснювати очевидне. Від того, що людина, з якою вона прожила багато років, виявилася чужою.
— Дай мені час подумати, — нарешті сказав Ігор. — Може, ти маєш рацію. Може, я занадто зациклився на минулому.
— Може, — повторила жінка.
Але в душі вона знала: це не кінець розмови. Лише початок. Початок довгого шляху до того, щоб Ігор зрозумів — діти є діти. Усі. Незалежно від того, у якому шлюбі вони з’явилися. Вона підійшла до вікна й поглянула надвір. Дощ закінчився, і крізь розірвані хмари пробивалися несміливі промені сонця. На асфальті блищали калюжі, в яких відбивалося небо.
— Знаєш, що мені ображає? — тихо запитала жінка, не обертаючись. — Не те, що ти хочеш залишити все хлопцям. А те, що ти навіть не подумав обговорити це зі мною. Просто вирішив сам.
Ігор мовчав.
— Це ж наша сім’я, Ігорю. Наша. І рішення, які стосуються нашої доньки, ми маємо ухвалювати разом. Ти це розумієш?
— Розумію, — хрипко відповів він.
— Сподіваюся, — сказала Ірина, повертаючись до нього. — Бо якщо ні… — Вона не договорила, але Ігор усе зрозумів без слів.
Вони ще довго стояли у кухні, кожен у своїх думках. За вікном сонце повністю виглянуло з-за хмар, і світ знову засяяв чистими барвами після дощу. Але в душі у жінки залишався якийсь осад. Вона знала: цей день запам’ятається надовго. День, коли впала одна з опор їхнього життя — довіра. І тепер лишалося дізнатися: чи можна її відновити. Чи, може, їхній шлюб завжди був лише ілюзією рівності — за якою ховалися тільки уявлення про те, що жінка завжди хтось другий. Чиясь дружина. Чиясь мати. Але не самостійна людина, гідна рівних прав.
Ірина підійшла до столу, взяла чашку з охололим чаєм і допила його. Гіркуватий смак повернув її до реальності.
— Я не погоджуся на таке твоє рішення, — твердо сказала вона. — Або всім трьом дітям порівну, або — нічого.
Ігор опустив очі. Йому хотілося щось заперечити, знайти переконливі аргументи, але слів не було. Тиша між ними стала густою, мов туман після грози. Ірина зітхнула й пішла з кухні, не грюкнувши дверима — просто пішла, залишивши його наодинці з думками. У вітальні, де ще пахло свіжим дощем, вона зупинилася біля дитячого малюнка, прикріпленого до холодильника. Сонце, будинок і три постаті, що тримаються за руки. Підпис: «Ми — сім’я».
Жінка торкнулася аркуша й ледь усміхнулася.
— Було б добре, якби це справді було так, — прошепотіла вона.
За вікном знову визирнуло сонце — тепле, спокійне, як надія, що ще не зовсім згасла.
