Листопадовий ранок видався сирим, сірим і на диво важким для Оксани, яка вже третю годину намагалася зосередитися на робочих таблицях у задушливому офісі.
Її думки раз у раз поверталися додому, де чотирирічна Соломійка лежала з нежитем і кашлем. Дитячий садок закрили на карантин ще з понеділка, власна мати вже понад два роки мешкала в Польщі, а свекруха жила в крихітному селі за сотні кілометрів і не мала змоги приїхати на поміч.
Їм із Тарасом довелося викручуватися самотужки, розділивши тиждень навпіл. Понеділок і середу сиділа Оксана, намагаючись балансувати між гарячим чаєм для дитини та терміновими дзвінками клієнтів.
Вівторок і четвер узяв на себе Тарас, заявивши керівництву, що писатиме програмний код віддалено, одним оком наглядаючи за донькою.
Годинник показував початок другої дня. Оксана набрала номер чоловіка, аби запитати, чи випила Соломійка сироп і чи вдалося вмовити її з’їсти хоча б ложку курячого бульйону.
Довгі гудки тягнулися без кінця, ніхто не знімав слухавку. Жінка скинула виклик, перечекала кілька хвилин і зателефонувала знову. Результат був тим самим.
Оксана повторила спробу втретє, потім учетверте, відчуваючи, як у грудях зароджується тупе, липке занепокоєння. На п’ятий раз слухавку нарешті підняли, але в динаміці пролунав не низький голос чоловіка, а тоненьке, безтурботне бурмотіння.
– Алло, мамочко.
– Соломійко, зірочко, ти чому береш татів телефон. Що трапилося. Де тато.
– Я мультики дивлюся про звірів. А тато не може підійти.
– Чому він не може підійти, сонечко. Дай йому терміново трубку, мені треба спитати про ліки.
– Не можу дати. Тато спить у спальні з Машею.
– Що ти таке кажеш. З ким він спить.
– З Машею. Вони лягли разом, двері зачинили, а мені сказали дивитися ведмедика.
– З якою ще Машею, Соломійко. Хто в нас удома.
– Тьотя Маша. Вона гарна, в платті. Тато її обійняв і спить.
Зв’язок раптово обірвався, дитина натиснула червону кнопку. Сім років шлюбу, спільні плани, кредити, розмови про підтримку й довіру розбилися об одне коротке речення.
Вона сиділа, вчепившись пальцями в край столу, відчуваючи, як повітря стає густим і пекучим. Як він міг привести сторонню жінку до їхнього спільного ліжка, коли у сусідній кімнаті сидить хвора дитина.
Це не просто зрада, це нахабство, цинізм і повна зневага. Вона навіть не стала збирати документи, просто схопила сумку, пальто і вибігла з офісу, кинувши здивованій колезі, що має термінову сімейну катастрофу.
Таксі рухалося містом болісно повільно, світлофори тримали машину на кожному перехресті. Оксана дивилася у вікно, не бачачи вулиць, її мозок малював жахливі картини.
Вона уявляла, як відкриє двері власним ключем, як скине з них ковдру, як викине чужі речі прямо в під’їзд, не дозволивши загарбниці навіть знайти власне взуття.
Жодного прощення не буде, жодних виправдань вона не прийме. Якщо він вирішив зруйнувати їхнє життя, вона допоможе йому відчути весь сором від скоєного просто зараз.
Машина нарешті загальмувала біля під’їзду. Оксана буквально злетіла на четвертий поверх, перескакуючи через сходинку, і тремтячими пальцями проштовхнула ключ у замкову щілину.
Вона повернула механізм максимально тихо, сподіваючись застати зрадників зненацька. Передпокій зустрів її звичною тишею, лише з вітальні долинав веселий голос дитячого персонажа з екрана телевізора.
Соломійка сиділа на килимі, загорнута в теплий плед, і здивовано підвела очі на матір. Оксана приклала вказівний палець до губ, наказуючи доньці мовчати, і навшпиньках рушила темним коридором до спальні.
Двері кімнати були причинені. Зсередини лунало рівне, безтурботне хропіння, яке завжди дратувало Оксану своєю незворушністю. Вона штовхнула дверне полотно плечем, влетіла всередину і одним різким рухом зірвала важку ковдру з ліжка.
На простирадлі, згорнувшись калачиком, лежав лише Тарас у домашніх спортивних штанях і старій футболці. Поруч не було жодної оголеної суперниці, ніхто не ховався за спинкою ліжка, не тремтів біля вікна.
Тарас від несподіваного холоду підібгав коліна, розплющив одне око, потім інше, мляво моргаючи від денного світла.
– Оксано. Ти чому вдома посеред дня. Щось трапилося на роботі.
– Де вона. Відповідай негайно, куди ти її сховав.
– Кого сховав. Ти про що взагалі говориш.
– Не вдавай дурня, Тарасе. Я бачу твої очі. Де вона сидить. У шафі. Чи ти вже встиг випхати її на балкон.
Тарас сів на ліжку, потираючи заспане обличчя, на його щоці відбився слід від пом’ятої наволочки.
– Оксано, ти при тямі. Хто має сидіти в шафі. Я спав, у мене болить голова, я дві години сидів із кодом, поки Соломійка дивилася казки.
– Мені дитина все сказала по телефону. Ти привів сюди баришню, поки я заробляю гроші й переживаю за температуру доньки. Ти зачинився з нею в нашій спальні.
– Яка ще баришня, ти збожеволіла від своїх звітів. Тут нікого немає, крім мене і нашої дитини.
– Не бреши мені в очі, це мерзенно. Дитина чітко назвала ім’я. Вона сказала, що тато спить з Машею. Де Маша, Тарасе. Як ти міг допустити, щоб донька бачила сторонню жінку в моєму домі.
Тарас насупився, у його погляді з’явилося сильне роздратування, він підвівся з ліжка, ставши навпроти дружини.
– Ти взагалі чуєш, яку нісенітницю несеш. Яка ще жінка. Я цілий день збиваю дитині температуру, прибираю розкидані речі, варю суп, а ти вриваєшся і кидаєшся звинуваченнями на рівному місці.
– Це не порожні звинувачення, це слова твоєї власної доньки. Вона не могла придумати це ім’я сама. Ти зрадник, Тарасе, ти просто нікчемний обманщик, який навіть не має сміливості зізнатися.
– Стеж за словами, Оксано. Ти переходиш усі межі. Я втомився від твоїх постійних підозр, але це вже перебір. Якщо ти шукаєш привід піти, так і скажи, а не вигадуй мені якихось фантомних коханок.
– Я вигадую. Тобто дитина мені збрехала. Чотирирічна дівчинка вирішила пожартувати над матір’ю. Ти вважаєш мене повною дурепою.
– Я вважаю, що тобі треба заспокоїтися і припинити цю істерику. Подивися навколо, де тут сліди чужої присутності. Де жіночі речі, де парфуми, де хоч щось.
– Вона втекла, поки я їхала в таксі. Ти почув дзвінок, злякався і випровадив її. А сам ліг назад під ковдру, щоб вдавати безневинного мученика.
– Ти хвора на всю голову, якщо справді в це віриш. Я нікуди не виходив, я вимкнув звук на телефоні, бо дитина нарешті заснула, а коли вона прокинулася, я попросив її не шуміти і задрімав на пів години.
– Не смій на мене кричати, ти не маєш права. Ти зганьбив нашу сім’ю, ти привів у це ліжко бруд. Я вимагаю правди, прямо зараз. Хто така Маша. Звідки ти її знаєш. Це твоя нова колега. Чи якась давня знайома, яку ти випадково зустрів у магазині.
– Я не знаю жодної Маші, скільки разів тобі повторити. Ти чуєш тільки себе. Тобі аби влаштувати драму, аби виставити мене винним у всіх смертних гріхах.
У цей момент двері спальні тихенько скрипнули, і на порозі з’явилася Соломійка. Вона тримала в руках чашку з водою, її оченята розгублено бігали між розлюченою матір’ю та роздратованим батьком.
– Чому ви сваритеся. Мамо, ти чого така червона.
Оксана опустилася перед донькою навпочіпки, намагаючись зробити голос м’якшим, хоча внутрішнє напруження ледь не розривало її на шматки.
– Соломійко, люба, скажи мамі спокійно. З ким тато був у спальні, коли ти підняла трубку. Не бійся, тато тебе не сваритиме.
– Я ж казала, з Машею.
Тарас сплеснув руками, зробивши крок до доньки.
– Соломіє, що ти вигадуєш. З якою ще Машею я був. Коли це було.
– Не тисни на дитину, Тарасе. Не смій залякувати її своїм грізним виглядом. Вона говорить правду, на відміну від тебе.
– Я не тисну, я хочу зрозуміти, чому моя донька руйнує наш шлюб своїми казками. Соломіє, хто така Маша. Покажи мені її, якщо вона тут була.
Дівчинка шморгнула носом, ображено подивилася на батька, повернулася спиною і побігла назад до вітальні. За кілька секунд вона повернулася, тримаючи в руках велику плюшеву кролицю в рожевому сарафані з мереживом і відірваним вухом. Вона простягнула іграшку вперед, піднявши її до рівня очей батьків.
– Ось Маша. Ти сам сказав, коли ліг, щоб я поклала Машу біля твоєї подушки, бо вона теж хоче спати. А ти її обійняв і захропів.
Оксана застигла на місці, слова застрягли в горлі. Вона перевела погляд із пошарпаної плюшевої мордочки з ґудзиковими очима на обличчя Тараса, яке поступово змінювало вираз із гнівного на шокований, а потім на абсолютно спантеличений.
– Маша. Цю кролицю звати Маша.
– Так, Маша, – впевнено підтвердила Соломійка. – Бабуся подарувала, коли ми в гості їздили, і сказала, що це кролиця Маша. Ти забула, мамо.
Тарас повільно опустився назад на край ліжка, закрив обличчя долонями і видав дивний звук, схожий на тихий стогін душі, після чого важко подивився на Оксану.
– Тобто ти кинула роботу, примчала на таксі через усе місто, увірвалася в дім, звинуватила мене у зраді, назвала нікчемою і зрадником через те, що я спав в обнімку з плюшевим зайцем.
Оксана відчула, як палають її щоки, але відступати одразу було занадто соромно, тому вона спробувала захиститися.
– А чому ти не попередив мене, що назвав іграшку людським ім’ям. У неї була купа інших звірів. Чому саме Маша.
– Я її не називав, Оксано. Це подарунок моєї матері пів року тому. Ти сама прала цю кролицю два тижні тому в машинці. Ти бачила її сто разів.
– Я не розпитую дитину про імена кожного шматка вати в цій хаті. Коли твоя донька каже в слухавку, що ти зачинився в спальні з Машею, будь-яка адекватна жінка подумає про найгірше.
– Тільки жінка, яка взагалі мені не довіряє, подумає саме про це. Ти навіть не спробувала перепитати, подумати логічно. Ти відразу вирішила, що я здатний на таку ницість прямо перед очима дитини.
– Логічно. Що тут логічного, Тарасе. Чоловік не бере слухавку п’ять разів поспіль, дитина каже, що він у ліжку з іншою жінкою, ти називаєш це приводом для спокою. Якби я тобі подзвонила, а Соломійка сказала, що мама лежить у ліжку з якимось Василем чи Романом, ти б спокійно сидів і чекав вечора.
Тарас на мить замовк, уявивши цю картину, його брови смикнулися, але він не здався.
– Я б спочатку розібрався, а не летів трощити меблі і принижувати тебе перед дитиною. Ти навіть не спитала в неї подробиць, ти просто скинула виклик.
– Я не скидала, це вона натиснула кнопку. У мене серце ледь не зупинилося. Я думала про все на світі, поки їхала сюди.
– Ти думала тільки про те, який я негідник. Сім років ми разом, Оксано. Сім років я працюю для сім’ї, не даю жодного приводу для ревнощів, а ти готова повірити в першу-ліпшу дурницю, аби розіграти драму.
– Не роби з себе святого, Тарасе. Справа не в драмі, а в тому, як це прозвучало. Дитина сказала чисту правду зі своєї точки зору, а я інтерпретувала її так, як підказав мені здоровий глузд.
– Здоровий глузд підказав тобі, що я серед білого дня привів чужу людину в ліжко, де спить моя дружина, поки в сусідній кімнаті хворіє дитина. Це не здоровий глузд, це параноя.
– Годі називати мої почуття параноєю. Тобі легко говорити, ти сидів у теплі й спав, а я пережила найгірші пів години свого життя. У мене досі руки трусяться.
– Вони трусяться від злості, бо ти не знайшла під ліжком коханку і тепер не знаєш, як виправдати свою неадекватну поведінку. Тобі просто шкода, що скандал зірвався.
– Мені не шкода, я щаслива, що це виявилася клята іграшка, але ти міг би проявити хоч краплю співчуття до мого стану, замість того, щоб читати мені моралі.
– Співчуття. До того, що мене безпідставно полили брудом. До того, що ти ввірвалася сюди, наче каральний загін. Ти навіть не вибачилася за свої слова.
– Я маю вибачатися за те, що злякалася за наш шлюб.
– Ти маєш вибачитися за те, що назвала мене брехуном і зрадником, навіть не спробувавши розібратися. Ти образила мене, ти показала, наскільки низько ти мене оцінюєш як людину і як чоловіка.
– Я оцінюю тебе нормально, але обставини були проти тебе.
– Обставини були просто плюшевою кролицею з відірваним вухом, яку ти перетворила на вселенську катастрофу.
Соломійка, втомившись від суперечки дорослих, підійшла до ліжка, поклала кролицю поруч із Тарасом, ретельно накрила її краєм ковдри і тихо промовила:
– Маша втомилася, не кричіть біля неї.
Тарас подивився на іграшку, потім на доньку, важко видихнув і раптом прикрив рота рукою, намагаючись стримати посмішку, яка мимоволі розповзалася по його обличчю. Ситуація була настільки абсурдною, що продовжувати гніватися ставало дедалі важче. Оксана помітила це, схрестила руки на грудях і відвернулася до вікна, намагаючись зберегти суворий вигляд, хоча всередині вже відчувала полегшення, змішане з гострим відчуттям власної безпорадності перед дитячою безпосередністю.
– Чого ти смієшся, Тарасе. Нічого смішного тут немає.
– Є, Оксано. Це найсмішніше і водночас найсумніше, що траплялося з нами за останні роки. Ти серйозно збиралася витягати за коси плюшевого зайця.
– Я не знала, що це заєць. Я думала про реальну людину.
– І що б ти зробила, якби вона тут була. Викидала б речі у вікно, як у старих серіалах.
– Можливо. Я була не в собі.
– Я це помітив. Знаєш, відтепер я складатиму детальний перелік усіх мешканців дитячої кімнати. Щоб раптом не виявилося, що ведмідь Михайло чи песик Барбос теж претендують на моє серце.
– Не пересмикуй. Ти прекрасно розумієш, про що я.
– Я розумію лише одне, тобі треба більше відпочивати і менше шукати зраду там, де її зроду не було. Якщо дитина каже щось дивне, спочатку запитай подробиці. Наприклад, скільки у Маші вух і чи вміє вона самостійно ходити.
– Дуже дотепно. Ти тепер до кінця життя мені це згадуватимеш.
– До кінця днів, Оксано. Кожному нашому знайомому розповім, як ти ревнувала мене до старої кролиці в рожевому сарафані. Нехай люди знають, яка в мене пристрасна і небезпечна дружина.
– Тільки спробуй комусь розказати, Тарасе. Я тобі цього не подарую.
– Уже планую написати в сімейний чат. Моя мама оцінить, це ж вона зробила такий фатальний подарунок.
Оксана зітхнула, підійшла ближче і сіла на край ліжка, опустивши плечі. Гнів остаточно розвіявся, залишивши після себе лише сильну фізичну втому. Вона подивилася на невинну плюшеву мордочку, яка ледь не розколола їхній дім навпіл, і торкнулася рукою плеча чоловіка.
– Вибач, Тарасе. Я погарячкувала.
– Знаю, що погарячкувала. Але наступного разу, якщо дитина скаже, що я сплю з кимось іншим, просто згадай, що в нашому домі живе цілий зоопарк з іменами.
– Тепер я вивчу їх напам’ять. До останнього ведмедя.
Соломійка залізла на ліжко між ними, обійняла обох за шиї і задоволено зітхнула, спостерігаючи, як за вікном продовжує падати сірий листопадовий дощ, який більше не здавався Оксані таким холодним і ворожим.
Валентина Довга
