Назар сидів на кухні, тримаючи в руках чашку з недопитим чаєм. За вікном вечірнє місто блимало вогнями, а в квартирі пахло свіжозвареною кавою й легким ароматом Тетяниного парфуму, що ще не вивітрився з повітря.
Однокімнатна квартира, їхня маленька фортеця в центрі великого міста, була затишною, але тісною. Диван, що розкладався на ніч у ліжко, стіл, заставлений книжками й горщиками з квітами, і кутова кухня — усе це вміщалося на тридцяти квадратних метрах.
Тетяна саме мила посуд, тихо наспівуючи улюблену пісню. Її рухи були плавними, звичними, ніби вона танцювала з тарілками під мелодію, що лунала лише в її голові.
Назар прокашлявся. Він уже пів години шукав правильні слова, але вони, наче вперті риби, вислизали з рук.
— Таню, — нарешті почав він, — є новина.
Тетяна обернулася, витираючи руки об кухонний рушник. Її очі, великі й виразні, одразу вловили нотку невпевненості в його голосі.
— Що сталося? — запитала вона, підходячи ближче. — Ти якийсь дивний сьогодні. Знову на роботі проблеми?
— Ні, ні, усе гаразд, — Назар підвівся, нервово провів рукою по волоссю. — Просто… до мене приїде Павло.
Тетяна завмерла, тримаючи рушник у руках.
— Павло? Твій друг дитинства Павло? Той, що з тобою в дитинстві голубів годував на даху?
— Точно він, — Назар усміхнувся, але усмішка вийшла якоюсь вимученою. — Через три дні. На тиждень, може, трохи більше. Він у відрядженні, зупиниться в нас.
Тетяна кивнула, але її брови злегка насупилися.
— Добре, — сказала вона повільно. — І де ми його поселимо? У нас же одна кімната. Ти ж знаєш, як у нас тісно.
Назар зітхнув і сів назад на стілець, обхопивши чашку обома руками.
— Я подумав… Таню, може, ти поїдеш на цей час до когось зі своїх? До мами, наприклад? Чи до сестри? У нас тут і так місця мало, а Павло… він звик до простору.
І ми з ним давно не бачилися, хочемо нормально поговорити, згадати дитинство.
Тетяна мовчки дивилася на нього. Її пальці стиснули рушник сильніше, ніж потрібно. У квартирі раптом стало тихо, лише холодильник гудів своїм звичним низьким голосом.
— Тобто ти пропонуєш мені поїхати, щоб ви з Павлом могли… що? Сидіти й згадувати, як ви в сьомому класі вкрали кавун у сусіда? — Її голос був спокійним, але Назар відчув, як у ньому зазвучала сталь.
— Таню, не так, — він підвівся, зробив крок до неї. — Я просто хочу, щоб усім було комфортно. Ти ж знаєш, як у нас тут. Диван один, ванна одна. А Павло — він мій найкращий друг. Ми не бачилися п’ять років.
— П’ять років, — повторила Тетяна, відкладаючи рушник. — А я з тобою живу три. І що, я маю пакувати валізу, бо твій друг вирішив приїхати? Назаре, ти серйозно?
Він розвів руками, ніби просив вибачення.
— Я не хочу, щоб ти їхала назавжди. Просто на тиждень. До мами ж недалеко, у передмісті. Ти там відпочинеш, побалуєшся з племінниками.
Тетяна відвернулася до вікна. Її відображення в склі виглядало чужим, ніби належало комусь іншому.
— Відпочину, — сказала вона тихо. — А ти тут із Павлом відпочиватимеш. Добре.
— Таню, не дуйся, — Назар підійшов, хотів обійняти її, але вона відсторонилася.
— Я не дуюся, — відповіла вона, не обертаючись. — Я просто думаю, як це… зручно. Ти мене відправляєш, ніби я меблі, які заважають.
— Та ну тебе, — Назар спробував пожартувати. — Ти ж не шафа.
Але Тетяна не засміялася. Вона повернулася до нього, і в її очах було щось нове — суміш образи й підозри.
— Назаре, скажи чесно. Це правда все заради Павла? Чи ти просто привід знайшов від мене відпочити?
Він завмер. Питання вдарило, як холодна вода. Назар відкрив рот, але слова застрягли. Він дивився на Тетяну, на її тонкі пальці, що нервово теребили край светра, на губи, що ледь помітно тремтіли.
— Таню, — нарешті видавив він, — як ти можеш таке думати? Павло — мій друг. Я його сто років не бачив. І так, у нас тісно. Я просто хочу, щоб усе було нормально.
Вона довго дивилася на нього, ніби намагалася прочитати думки за очима.
— Добре, — сказала нарешті. — Я поїду. До мами. Але ти мені обіцяй, Назаре, що це справді про Павла. Бо якщо я дізнаюся, що ти мені брехав…
— Таню, — він узяв її за руку, цього разу вона не вирвалася. — Я тебе люблю. Ти ж знаєш.
Вона кивнула, але в очах залишилася тінь сумніву.
Наступні три дні пройшли в напруженій тиші. Тетяна зібрала валізу мовчки, акуратно складаючи светри, книжки, улюблену чашку. Назар намагався жартувати, допомагав їй, але кожен його дотик здавався їй чужим.
Вона ловила себе на думці, що шукає в його поведінці щось підозріле — занадто довгий погляд у телефон, занадто швидку відповідь на дзвінок, занадто нервовий сміх.
У день від’їзду Павло ще не приїхав. Тетяна стояла біля дверей із валізою в руках. Назар цілував її в щоку, але вона відчула, як його губи ледь торкнулися шкіри.
— Дзвони мені, — сказала вона, тримаючи його за руку. — І пиши. Щодня.
— Обов’язково, — пообіцяв він. — І ти мамі передавай привіт.
Вона кивнула й вийшла. Двері зачинилися з тихим клацанням, і Тетяна спустилася ліфтом, відчуваючи, як серце стискає важкий камінь.
У мами було затишно. Пахло пирогами, старими книгами й лавандовим милом. Тетянина мама, Галина Петрівна, одразу засунула доньку за стіл, налила чаю, поставила тарілку з печивом.
— Ну, розповідай, — сказала вона, сідаючи навпроти. — Чому ти приїхала?
Тетяна зітхнула.
— Мамо, у нас одна кімната. Павло приїде на тиждень. Назар сказав, що мені краще тут побути.
Галина Петрівна підняла брову.
— І ти повірила? Таню, ти ж не сліпа. Назар тебе любить, але чоловіки… вони іноді такі. Хочуть побути «хлопцями». А ти тут сидиш, як вигнана.
— Мамо, не починай, — Тетяна відкусила печиво. — Він сказав, що це заради Павла.
— Заради Павла, — повторила Галина Петрівна з іронією. — А ти перевірила, чи той Павло взагалі існує?
Тетяна засміялася, але сміх вийшов вимученим.
— Мамо, я його бачила. На фото. Вони з Назарем у дитинстві разом. Нормальний хлопець.
— Гаразд, гаразд, — мама підняла руки. — Але ти ж знаєш, якщо щось не так, ти мені скажи. Я Назару вуха накручу.
Тетяна кивнула, але вночі не могла заснути. Вона лежала в своїй дитячій кімнаті, дивлячись у стелю, і думала про Назара. Про те, як він дивився на неї, коли просив поїхати.
Про те, як швидко погодився, коли вона запитала, чи це справді заради Павла. Щось було не так. Вона відчувала це, як відчувають наближення грози.
Наступного дня Тетяна не витримала. Вона сказала мамі, що їде до подруги, але сама сіла в електричку й повернулася до міста.
Серце калатало, ніби вона збиралася на злочин. У голові крутилися думки: «А якщо я помиляюся? А якщо Назар справді просто хоче побути з другом? А якщо я влаштую сцену, а він образиться?»
Але інше «а якщо» було сильнішим: «А якщо він бреше?»
Вона приїхала до будинку ввечері. Під’їзд пахнув сміттям і чиїмось борщем. Тетяна піднялася на свій поверх, тримаючи ключі в кишені, але не наважувалася зайти. Вона стала біля дверей, притулившись до стіни, і слухала.
З квартири лунали голоси. Чоловічі. Один — Назарів, другий — незнайомий, з легким акцентом. Вони сміялися. Потім почалася музика, стара, з дитинства — якийсь рок 90-х.
Тетяна видихнула. Павло. Справді Павло. Вона вже готова була піти, відчуваючи себе дурною, коли почула дзвінок у двері.
Голос Назара:
— О, це, мабуть, вона!
«Вона?» — Тетяна завмерла.
Двері відчинилися. Жіночий голос, мелодійний, із легкою хрипотою:
— Привіт, хлопці! Я не спізнилася?
— Та ні, вчасно! — це був Назар. — Заходь, Олено!
Тетяна відчула, як кров відливає від обличчя. Олена? Яка Олена? Вона притулилася до стіни сильніше, ніби боялася, що її помітять крізь двері.
Жінка зайшла. Тетяна почула, як Назар обіймає її — звук поцілунку в щоку, сміх, легке дзенькання келихів.
— Павло, знайомся, це Олена, — сказав Назар. — Олено, це мій друг Павло.
— Дуже приємно, — відповів Павло. — Назар про тебе стільки розповідав.
Тетяна стиснула кулаки. Її серце гупало так голосно, що вона боялася, що його почують. Вона уявила, як зараз увірветься, закричить, влаштує сцену. Але щось зупинило її. Вона хотіла знати більше.
Вона дочекалася, поки двері зачиняться, і тихо спустилася вниз. Сіла на лавку біля під’їзду, тримаючи телефон. Писати Назару? Дзвонити? А що сказати? «Я під дверима слухала, як ти з якоюсь Оленою обіймаєшся»?
Вона просиділа годину. Музика в квартирі стихла, почалися тихі розмови. Потім двері знову відчинилися. Вийшла жінка — висока, у шкіряній куртці, з довгим темним волоссям. Вона сміялася, тримаючи Назара під руку. Павло йшов позаду.
— Ну що, хлопці, повеселилися? — запитала Олена.
— О, ще не вечір, — відповів Назар.
Тетяна сховалася за деревом. Вона бачила, як вони сіли в таксі й поїхали. Її руки тремтіли. Вона не знала, що робити. Повернутися до мами? Увірватися в квартиру? Дзвонити Назару й кричати?
Вона піднялася до квартири. Двері були зачинені, але ключ у неї був. Тетяна відчинила їх тихо, ніби злодійка. У квартирі пахло вином і чужим парфумом.
На столі стояли келихи, недопита пляшка, тарілка з бутербродами. На дивані лежала жіноча сумка.
Тетяна сіла на стілець, тримаючи сумку в руках. Її пальці тремтіли. Вона відкрила сумку — гаманець, помада, телефон. На екрані повідомлення: «Олено, ти де? Назар уже чекає ;)»
Вона кинула сумку, ніби та обпекла їй руки. Сльози котилися по щоках. Вона уявила, як Назар сміється з нею, як бреше, як обіймає цю Олену. Усе, що вона боялася, підтвердилося.
Але потім вона почула кроки. Двері відчинилися. Тетяна підскочила, готова кричати, шукаючи очима Назара. Але його не було.
У дверях стояв чоловік — високий, із бородою, у джинсовій куртці. Він дивився на неї з подивом.
— Ти хто? — запитав він.
Тетяна завмерла.
— А ти хто? — відповіла вона, намагаючись звучати твердо.
— Я Павло, — сказав чоловік. — Друг Назара. А ти… Тетяна, так? Він казав, що ти до мами поїхала.
Тетяна моргнула. Павло? Але ж вона бачила, як Назар із цією Оленою…
— Де Назар? — запитала вона, голос тремтів.
— Він із Оленою поїхав її провести, — Павло знизав плечима. — Сказав, що скоро повернеться. А ти що, повернулася?
Тетяна сіла назад на стілець. Її світ перевернувся. Павло був справжній. Олена була… ким? Подругою? Колегою? Чи все-таки коханкою?
Вона подивилася на Павла. Він стояв, ніяково переминаючись із ноги на ногу.
— Сідай, — сказала вона. — Розкажи мені все. З самого початку.
Павло сів. І почав розповідати.
Виявилося, що Олена — давня знайома Назара з університету. Вони не бачилися роками, але нещодавно перетнулися на роботі.
Назар запросив її на вечерю, щоб познайомити з Павлом, бо той шукав роботу в їхньому місті, а Олена працювала в кадровому агентстві. Усе було невинно.
Назар не хотів, щоб Тетяна хвилювалася, тому й попросив її поїхати. Він думав, що це буде «хлопчача» вечеря, але Олена прийшла, і все стало трохи… інакше.
— Він тебе любить, — сказав Павло. — Я бачу. Він увесь вечір про тебе розповідав.
Тетяна слухала, і сльози текли по щоках. Вона не знала, сміятися чи плакати. Її підозри були марними, але біль залишався. Назар брехав. Не про зраду, але про правду.
Коли Назар повернувся, він побачив Тетяну й Павла за столом. Його обличчя побіліло.
— Таню… — почав він.
— Назаре, — перебила вона. — Сядь. І розкажи мені все. Без брехні.
Вони говорили до ранку. Павло пішов спати на дивані, а Назар із Тетяною сиділи на кухні, тримаючись за руки. Він вибачався. Вона плакала. Але врешті вони засміялися — над тим, як усе неправильно зрозуміли, як Тетяна мало не влаштувала сцену, як
Назар боявся її реакції.
— Я просто хотів, щоб усе було ідеально, — сказав він. — А вийшло… як завжди.
— Наступного разу, — відповіла Тетяна, — ти мене не відправлятимеш. Я залишатимусь. І дивитимусь, як ти з Павлом голубів годуєш.
Вони поцілувалися. І вперше за тиждень Тетяна відчула, що камінь із серця впав.
Валентина Довга
