— Ти вдома залишайся, а я на Новий рік до мами піду — заявив чоловік.
— Лєно, ну ти знову починаєш? Там місця немає, розумієш? Мама й так на нервах.
— Місця немає? А я, значить, для тебе зайва? Чи тобі когось іншого везти треба?
— Та що ти верзеш?! Просто не лізь, куди не просять.
— Лєно, я на Новий рік до мами поїду, — сказав Олег, не відриваючись від екрана телефона.
Лєна, що стояла біля плити, завмерла. Здавалося, що їй почутося.
— Зачекай… «поїду»? А як же ми?
— Ми? — Олег підвів голову, щиро дивуючись її запитанню. — А вам навіщо? Ну, ти й Костик залишайтеся вдома. Тобі ж зручніше тут.
Лєна різко повернулася.
— Олеже, це жарт, чи що? Ти збираєшся залишити нас удома й поїхати сам?
— А що тут такого? — відповів він, знизавши плечима. — Лено, ну ти сама подумай. У мами місця мало, ти знаєш, вона не любить, коли галасливо. Ще дитина маленька…
— Дитині вісім років. Це вже не немовля, — перебила його Лена. — І я не зрозуміла, чому ти вирішив, що ми не поїдемо.
— Тому що так буде краще, — спокійно продовжив він, наче вона не заперечувала. — Ти тут із Костиком залишишся, проведете спокійно час, а я до мами з’їжджу, Новий рік зустрінемо. Увечері поїду, вранці повернуся.
Лєна поставила сковороду на вимкнену конфорку.
— Олеже, ти чуєш, що ти кажеш? Ми сім’я. Новий рік — родинне свято. Ти навіщо нас кидаєш?
Олег зітхнув, з роздратуванням потерши скроні.
— Та що ти починаєш? Ніхто вас не кидає. Лєно, я до мами на одну ніч! Вона моя мати, ти це розумієш? Я ж не в клуб на тиждень їду!
— Тобто твоя мама важливіша за нас? — Олена намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
— Ніхто не важливіший, — перервав її Олег, підвищивши голос. — Просто мама сама, розумієш? А в тебе тут усе є: дім, їжа, тепло, дитина.
— Їжа, тепло… — Олена тихо повторила його слова, наче куштувала їх на смак. — А ти? Ти є в цьому списку?
— Та не роби з цього трагедію! — вигукнув він. — Лєно, ну серйозно. Я поїду, відзначу з мамою, повернуся. Усе, крапка. Годі обговорювати.
— Чудово, — холодно відповіла вона. — Тоді ти й мене з собою візьмеш.
Олег закотив очі.
— Лєно, ну почуй мене! Я ж пояснюю: там немає місця, мама не любить зайвих людей, а ти зі своїми заготовками й салатами почнеш…
— Зайвих? — Вона замовкла, приголомшена. — Я — зайва?
— Та не перекручуй! — Олег махнув рукою, наче відганяючи її запитання. — Я ж сказав: це задля зручності. Залишся вдома, тобі краще буде.
Олена мовчала, втупившись у чоловіка. Олег схопився, взяв телефон, перевірив щось на екрані, але тут же прибрав його назад.
— Загалом, так і зробимо. Завтра я все вирішу.
— Та ти вже все вирішив, — озвалася Олена, відчуваючи, як образа розростається всередині неї.
Олег подивився на неї кілька секунд, потім підвівся й вийшов з кухні, залишивши її саму.
Олена всю ніч переверталася в ліжку, слухаючи тихе сопіння Костика. Олег пішов у залу, пославшись на «головний біль». Але Олена знала: це не голова, це він просто не хотів з нею розмовляти. У його поведінці було щось дивне.
Вона встала рано, ще до світанку, щоб приготувати сніданок. На автоматі нарізала хліб, увімкнула чайник, але думки поверталися до розмови.
«Ну чому так? Ми ж завжди святкували разом…»
Олег вийшов на кухню несподівано рано, у пом’ятій футболці й з похмурим обличчям.
— Ти чого зранку шумиш? — пробурчав він, потягуючись.
— Сніданок готую, — озвалася Олена, намагаючись говорити спокійно. — Хочеш кави?
— Давай. — Він плюхнувся за стіл, дивлячись у телефон.
Олена поставила перед ним чашку, присіла навпроти.
— Слухай, Олеже, я вчора багато думала. Може, все-таки поїдемо разом? Ну як ти це собі уявляєш: я сиджу вдома, а ти там, із мамою?
Він важко зітхнув і відклав телефон.
— Лєн, ну ти як маленька. Я ж тобі пояснював: там незручно. Мама… ну, ти її знаєш. Вона людина пряма. Якщо ти почнеш їй нерви тріпати своїми салатами, вона просто в лоб скаже, що не рада.
— А ти її налаштовуєш, чи що? — перебила Олена. — Чому вона взагалі проти мене? Ми одружені вісім років!
— Та не налаштовую я! — Олег підвищив голос. — Просто вона завжди така була! Ти ж знаєш її характер.
— І це твій аргумент? — Олена подалася вперед. — Ти просто боїшся їй слово сказати. Завжди все «мама-мама». Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе своя сім’я?
— А ти мені тут не наїжджай! — різко відповів Олег. — Слухай, ти як заїжджена платівка: «сім’я, сім’я». У мене, між іншим, теж є життя.
— Це ти так називаєш? — Олена настовбурчилася. — По-моєму, ти просто втекти хочеш.
— Втекти? — Він гнівно примружився. — Лєн, ти себе чуєш? Я хочу нормально зустріти свято! Без твого ниття, без цієї вічної напруги.
— Напруги? — Олена фиркнула. — А може, це ти її створюєш? Олеже, ти хоч раз подумав, як мені тут самій буде?
Він устав, явно вирішивши припинити розмову.
— Усе. Обговорили. Як я сказав, так і буде, — відрізав він, знову засунувши носа в телефон.
Олна дивилася, як він швидко щось набирає, хмурячись.
— З ким це ти все переписуєшся? — випалила вона раптом.
— Тебе це не стосується, — відрізав він, навіть не глянувши.
Її серце стислося. Олег завжди був потайливим, але останніми місяцями його холодність посилилася.
— Знаєш, мені тут дещо розповіли, — раптом сказала Олена, ніби ненароком. — Учора телефонувала Свєтка. Каже, твоя мама навіть не кликала тебе на Новий рік.
Олег здригнувся, але швидко взяв себе в руки.
— Свєтка? А, ну зрозуміло. Ця курка завжди носа сує, куди не просять. Чого ти їй взагалі віриш?
— То кликала чи ні? — Олена пильно дивилася йому в очі.
— Та кликала! Ти серйозно віриш, що я все це вигадав? — Він розвів руками. — Тобі аби до мене докопатися.
Олена мовчала, але всередині все кипіло. Вона не знала, вірити йому чи ні. Інтуїція підказувала, що тут щось нечисте.
Олег грюкнув дверима, йдучи у ванну, а Олена залишилася на кухні, закусивши губу. За хвилину вона почула тихий дзвінок зі спальні.
Її погляд упав на залишений на столі телефон чоловіка. Серце шалено закалатало.
— Ні, ОЛено, ти не така, — прошепотіла вона собі. Але рука вже потягнулася до телефона.
На екрані висвітилося: «Аня (робота)».
Олена подивилася на телефон, і її очі завмерли на екрані. «Точно все вийде? Вона нічого не дізнається?»
У неї в голові закружляли думки. «Аня? Це хто ще така? Що значить „не дізнається“?»
Вона чула, як вода перестала текти у ванній. Поспішно закривши переписку, Олена поклала телефон на місце й повернулася до плити.
Коли Олег вийшов, він навіть не помітив її напруженого погляду.
Вперше за вісім років спільного життя Олена зрозуміла, що не знає свого чоловіка.
Стук дверей відгукнувся в квартирі порожнечею. Олена, що стояла біля вікна, провела поглядом машину Олега, яка зникла за поворотом.
— Мам, а тато коли повернеться? — спитав Костик, витягуючи шию, щоб заглянути у вікно.
— Уранці, — коротко відповіла Олена, навіть не намагаючись приховати роздратування.
Костик хотів ще щось спитати, але Олена не дала йому часу.
— Іди, мультики ввімкни. Потім ялинку разом прикрашатимемо, — кинула вона через плече й пішла на кухню.
На столі все ще були тарілки з недоїденим сніданком. Вона мила посуд, стискаючи губи. Гнів і образа накочували хвилями.
«Точно все вийде? Вона нічого не дізнається?»
Ці слова, прочитані вранці на екрані телефона, звучали в її голові, як дзвін. Вона розуміла: щось у нього на стороні. Але до кінця повірити не могла.
«Може, це просто робота? Може, я накручую?» — Олена потерла лоба, наче намагалася стерти ці думки.
Але перед очима поставало обличчя Олега: роздратоване, холодне, з постійним телефоном у руках. Ні, вона не накручує.
— От трясця, — вирвалося в неї пошепки.
Олег сидів у машині, похмуро дивлячись на дорогу.
— Так, усе нормально. Зараз приїду, посидимо, вип’ємо. А там видно буде, — бурмотів він собі під ніс, час від часу перевіряючи телефон.
Йому було не по собі.
«Якщо Аня не прийде… хоча куди вона дінеться?» — він стиснув кермо сильніше, уявляючи, як усе має пройти.
Останніми тижнями він налаштовував себе: Новий рік — ідеальний момент. Аня казала, що її чоловік нічого не запідозрить. Вона навіть натякала, що, можливо, після свят щось зміниться в їхніх стосунках.
Але тепер вона мовчала.
— Баби, блін. Одне слово. — Він роздратовано видихнув, відкидаючи телефон на сидіння.
Удома Олена ставила на стіл страви, які готувала всю ніч.
— Мам, а тато точно вранці приїде? — знову спитав Костик, дивлячись на яскраву гірлянду, що звисала з вікна.
— Звісно, приїде, — озвалася вона, більше для себе, ніж для сина.
Вона розуміла: це втіха для дитини. А для неї… Для неї це чергова перевірка. Якщо він не повернеться вчасно, все стане ясно.
Костик побіг у кімнату за іграшками, а Олена взяла телефон і набрала номер свекрухи.
— Так, Олено, привіт! — пролунав бадьорий голос на іншому кінці.
— Добрий вечір, Тамаро Миколаївно. Із прийдешнім вас. Як у вас там? Усе готове?
— До чого? — здивувалася свекруха.
— Ну як же, Олег до вас зараз їде. Ви ж Новий рік разом святкуєте?
— До мене? — голос Тамари Миколаївни здивувався ще дужче. — Ні, я до сусідки піду, разом відсвяткуємо. Олег до мене й не збирався.
Олена відчула, як холод пробіг по спині. Вона насилу проковтнула клубок у горлі.
— Ах ось як… Зрозуміло. Дякую, Тамаро Миколаївно. Ну не буду відволікати.
Вона поклала слухавку й кілька секунд сиділа в тиші.
— Куди ж ти поїхав, гусаку мій кришталевий? — прошепотіла вона, втупившись у тарілку з мандаринами.
Олег сидів у чужій квартирі.
Аня так і не прийшла.
Вона написала коротке повідомлення: «Олеже, вибач, я не можу. Це неправильно. Не телефонуй».
— Та щоб тебе… — видихнув він, відчуваючи, як гулка порожнеча заповнює все навколо.
Квартира друга, що полетів у відпустку, яку він зайняв «на вечір», здавалася йому холодною й чужою.
На столі стояла одна пляшка шампанського, куплена наспіх, і пара несвіжих бутербродів.
— Із прийдешнім, Олежку, — сказав він сам собі, піднімаючи келих.
Але свято вже було зіпсоване.
У цей час Олена дивилася, як син розпаковує подарунки.
— Мам, дивись, це ж той робот, про якого я казав! — закричав Костик, сяючи від радості.
Олена усміхнулася, ховаючи свої думки.
— Звісно, він! Ти ж у мене найрозумніший хлопчик.
Вона дістала келих із шампанським, поставила його перед собою і, дивлячись на ялинку, прошепотіла:
— Що ж, Олеже, подивимося, що новий рік тобі тепер принесе!
Уранці Олег повернувся додому з опухлим обличчям і пом’ятим виглядом. Він навіть не намагався приховати втому — ніч у порожній квартирі друга не залишила йому ані сил, ані самовладання. Пакет із дешевою пляшкою шампанського гупнув об підлогу в коридорі.
— Олено? Ти вдома? — Він намагався говорити впевнено, але голос зрадницьки здригнувся.
З кухні вийшла Олена, спокійна і зібрана, наче нічого не сталося. У руках у неї була сумка.
— А ось і ти, — усміхнулася вона холодно. — Як Новий рік? Із мамою хоч поговорив?
Олег роззявив рота, але слова застрягли в горлі. Він відчував, що за цими спокійними інтонаціями ховається щось небезпечне.
— Лєно, ну годі цирк влаштовувати. Я ж повернувся, усе нормально…
— Нормально? — Вона всміхнулася і простягнула йому сумку. — Тут твої речі. Я подумала, тобі буде простіше одразу з’їхати. Можеш до своєї Ані чи куди ти там зібрався.
Олег застиг.
— Лєн, ти з глузду з’їхала? Це ж наш дім! Куди я піду?
— А мені вже байдуже. Ти сам усе вирішив, Олеже, — спокійно сказала вона. — Ти навіть не уявляєш, як добре буває без людини, яка тільки й уміє брехати.
Олена була налаштована категорично, і як тільки виставила брехливого чоловіка, одразу ж стала шукати адвоката, щоб допоміг з розлученням.
