Поліна сиділа за кухонним столом у їхній квартирі на околиці Києва, гортаючи сторінки кулінарного журналу. Світло вечірнього сонця пробивалося крізь тонкі штори, кидаючи м’які тіні на стіни.
Вона любила ці тихі моменти, коли могла просто розслабитися після робочого дня. Але цього вечора щось було не так. Сергій, її чоловік, стояв біля вікна, тримаючи в руках чашку з чаєм, який давно охолов.
Його поза була напруженою, а погляд — далеким, ніби він був десь за тисячі кілометрів від їхнього затишного дому.
— Сергію, ти знову витаєш у хмарах, — сказала Поліна, відкладаючи журнал. Її голос був м’яким, але з легкою ноткою тривоги. — Що сталося? Ти останнім часом сам не свій.
Сергій повернувся до неї, його темні очі здавалися глибшими, ніж зазвичай. Він поставив чашку на підвіконня і сів навпроти, його пальці нервово постукували по столу.
— Поліно, нам треба поговорити, — сказав він тихо, але з такою твердістю, що у неї всередині щось стиснулося. — Це серйозно.
Вона нахилилася ближче, її русяве волосся вибилося з пучка, і вона нетерпляче його поправила.
— Що ти маєш на увазі? — її голос тремтів. — Ти мене лякаєш.
Сергій відвів погляд, ніби шукаючи слова десь у кутку кімнати. Нарешті він змусив себе подивитися їй в очі.
— Я хочу розлучення, — сказав він, і слова повисли в повітрі, важкі й холодні.
Поліна завмерла. Її обличчя поблідло, а очі широко розкрилися від шоку. Вона чекала будь-чого — сварки, докорів, але не цього.
— Розлучення? — перепитала вона, її голос був ледь чутний. — Але… чому? Сергій, невже є хтось інший?
Він похитав головою, його обличчя було серйозним, майже суворим.
— Ні, Поліно. Це не через іншу жінку. Це… зовсім інше.
— Тоді що? — вона підвищила голос, її очі блищали від сліз, що ще не пролилися. — Ми ж були щасливі! Ти сам казав, що любиш мене! Що змінилося?
Сергій зітхнув, його плечі опустилися, ніби він ніс невидимий тягар.
— Поліно, я не знаю, як це пояснити, щоб ти зрозуміла. Це не про тебе. Ти чудова, ти завжди була для мене найкращою. Але я… я не можу більше так жити.
Вона схопила його за руку, її пальці міцно стиснули його зап’ястя.
— Скажи мені правду, Сергію! Я заслуговую на це!
Він обережно вивільнив руку і потер обличчя долонями, ніби намагаючись зібратися з думками.
— Добре, — сказав він нарешті. — Я розповім. Але обіцяй, що вислухаєш до кінця.
Поліна кивнула, її серце калатало. Вона готувалася до найгіршого, але те, що сказав Сергій, перевершило всі її очікування.
— Я не можу більше жити в місті, — почав він, його голос був низьким і напруженим. — Я хочу покинути Київ. Хочу переїхати в село, жити просто, працювати на землі. Але я знаю, що ти цього не захочеш. І я не можу змушувати тебе змінювати своє життя заради мене.
Поліна кліпнула, не впевнена, чи правильно почула.
— Що? — перепитала вона, її голос був сповнений недовіри. — Ти хочеш розлучення через те, що мрієш про село? Сергію, це жарт?
— Я не жартую, — відповів він, його тон був серйозним, майже болісним. — Я все життя прожив у місті, але я відчуваю, що задихаюся. Я хочу тиші, хочу працювати руками, вирощувати їжу, бути ближче до природи. Я не можу більше сидіти в офісі, дивитися на монітор і вдавати, що це моє життя.
Поліна розсміялася, але її сміх був нервовим.
— Ти серйозно? Ти хочеш кинути все — нашу квартиру, нашу роботу, наше життя — заради того, щоб копатися в землі? Ти ж ніколи навіть не тримав лопату!
Він не посміхнувся у відповідь. Його обличчя залишалося незворушним.
— Я знаю, як це звучить. Але це правда. Я вже кілька років відчуваю, що живу не своїм життям. Я хочу щось справжнє, Поліно. І я не можу просити тебе кинути все, що ти любиш, заради моєї мрії.
Поліна відкинулася на спинку стільця, її руки тремтіли. Вона не знала, чи вірити йому, чи вважати це якоюсь примхою. Але щось у його очах — біль, щирість — змусило її слухати далі.
— Розкажи все, — сказала вона тихо. — Якщо це правда, я хочу знати, чому ти так вирішив.
Сергій кивнув і почав розповідати. Його історія була простою, але водночас такою несподіваною, що Поліна не могла повірити своїм вухам.
— Пам’ятаєш, як ми їздили до моєї тітки в село два роки тому? — почав він. — Ти тоді скаржилася, що там немає Wi-Fi, що нудно. А я… я відчув себе живим.
Я допомагав їй садити картоплю, колоти дрова, носити воду з криниці. І я зрозумів, що це те, чого мені бракує. Я не хочу більше бути гвинтиком у цій міській машині. Я хочу прокидатися з півнями, працювати на землі, відчувати, що мої руки щось створюють.
Поліна насупила брови.
— І ти весь цей час думав про це? Чому не сказав раніше?
— Я боявся, — зізнався він. — Боявся, що ти подумаєш, ніби я з’їхав з глузду. Ти ж любиш місто, любиш свою роботу, наші вечірки з друзями, кафе, кіно. Я не міг просто сказати:
“Поїхали жити в село, де немає навіть нормального магазину”. Я знав, що ти не погодишся.
— Ти навіть не спробував! — вигукнула вона, її голос був сповнений образи. — Ти вирішив за мене, що я не захочу! Ми одружені п’ять років, Сергію, і ти приховував це від мене?
Він знизав плечима, його погляд став похмурим.
— Я намагався жити твоїм життям, Поліно. Я думав, що зможу. Але кожен день я відчуваю, що втрачаю себе. Я не можу більше прикидатися.
Вона похитала головою, намагаючись осмислити почуте. Це було занадто. Сергій, її Сергій, який завжди здавався таким практичним, таким “міським”, мріяв про село?
Вона згадувала, як він скаржився на пробки, на шум, але вона ніколи не думала, що це так глибоко.
— І що ти плануєш? — запитала вона, її голос став різкішим. — Купити хату в глушині і стати фермером? Ти ж нічого не знаєш про це!
— Я вчуся, — відповів він. — Я вже рік читаю про сільське господарство, ходжу на курси онлайн, спілкуюся з людьми, які це роблять. Я навіть їздив у кілька сіл, дивився ділянки. Я серйозно, Поліно.
Вона встала і почала ходити по кухні, її руки стискалися в кулаки.
— І ти вирішив, що розлучення — це єдиний вихід? Ти не подумав, що ми могли б знайти компроміс?
— Який компроміс? — його голос був сповнений болю. — Ти ненавидиш село. Ти сама казала, що ніколи б там не жила. А я не можу залишатися тут. Це як жити в клітці.
— А я? — вона зупинилася і подивилася на нього, її очі блищали від сліз. — Я для тебе нічого не значу? Ти готовий кинути мене заради своєї мрії?
Сергій встав і підійшов до неї, але зупинився за крок, не наважуючись доторкнутися.
— Ти для мене все, — сказав він тихо. — Але я не можу бути щасливим тут. І якщо я не буду щасливим, я не зможу зробити щасливою тебе. Ти заслуговуєш на когось, хто буде з тобою на одній хвилі.
Поліна відвернулася, витираючи сльози. Її світ руйнувався, і вона не знала, як це зупинити. Вона любила Сергія, любила їхнє спільне життя, але його слова були як ніж у серце.
Він не зраджував її, не закохався в іншу — він просто хотів іншого життя, якого вона не могла уявити для себе.
Наступні тижні були важкими. Поліна намагалася осмислити його рішення, шукала в собі сили зрозуміти його. Вона згадувала їхні спільні моменти: як вони гуляли вечірнім Києвом, сміялися над дурними фільмами, планували майбутнє. Але тепер це майбутнє здавалося примарним.
Одного вечора вона застала Сергія за ноутбуком. Він переглядав сайти з продажу земельних ділянок у селі за сотню кілометрів від міста. Вона сіла поруч, її серце стискалося від болю.
— Ти вже вибрав місце? — запитала вона тихо.
Він здригнувся, ніби не чекав її голосу.
— Ще не зовсім, — відповів він. — Але є кілька варіантів. Хочу поїхати туди на вихідних, подивитися.
Вона кивнула, її пальці нервово стискали край столу.
— Візьми мене з собою, — сказала вона раптово.
Сергій здивовано подивився на неї.
— Ти серйозно? Я думав, ти ненавидиш такі поїздки.
— Я хочу зрозуміти, — відповіла вона. — Хочу побачити, що ти в цьому бачиш. Може, я зможу… не знаю, спробувати.
Він посміхнувся, вперше за довгий час, і ця посмішка розтопила частину її болю.
— Добре, — сказав він. — Поїдемо разом.
На вихідних вони вирушили в село. Дорога була довгою, але Поліна відчувала дивне хвилювання. Село виявилося маленьким, із старими хатами і розбитими дорогами, але повітря було чистим, а пейзажі — такими, що перехоплювало подих.
Сергій оживився, розповідаючи про те, як можна облаштувати город, як вирощувати овочі, як доглядати за курми. Його очі горіли, і Поліна вперше побачила його таким… справжнім.
— Ти бачиш? — сказав він, стоячи посеред поля. — Тут можна жити. Не просто існувати, а жити.
Вона дивилася на нього, і її серце стискалося. Вона не була готова кинути все, але бачила, як сильно він цього хоче. І вперше за довгий час вона задумалася: а що, якщо спробувати?
Наступні місяці були сповнені компромісів. Поліна погодилася проводити вихідні в селі, допомагаючи Сергію облаштовувати їхню нову ділянку.
Вона вчилася садити картоплю, хоча й скаржилася на бруд під нігтями. Сергій, у свою чергу, обіцяв не поспішати з остаточним переїздом, даючи їй час звикнути до ідеї.
Одного вечора, коли вони сиділи на ґанку їхньої маленької хати, п’ючи чай і дивлячись на захід сонця, Поліна сказала:
— Знаєш, я думала, що ніколи не зрозумію тебе. Але тут… тут є щось особливе.
Сергій узяв її за руку.
— Дякую, що спробувала, — сказав він. — Я не хочу втрачати тебе, Поліно. Але я хочу бути собою.
Вона кивнула, її очі блищали від сліз, але цього разу це були сльози надії.
— Ми знайдемо спосіб, — сказала вона. — Разом.
Їхня історія ще не закінчилася. Попереду було багато викликів, але Поліна і Сергій вчилися слухати одне одного, шукати компроміси і будувати нове життя — разом.
Віра Лісова
