— Звідки в тебе гроші? Я думав, ти без мене пропадеш…
Вона впізнала його не одразу. Спершу помітила лише силует на лавці біля під’їзду — сутулий, нервовий, роздратований, ніби облитий сірою фарбою.
Та коли авто, в якому вона їхала, м’яко зупинилося біля будинку, цей силует різко підвівся й замахав рукою, наче відганяв мошкару.
Вона вийшла з машини, поправила пальто, взяла до рук величезний букет троянд, і тільки тоді впізнала обличчя.
— Костя? — її голос був холодніший за листопадовий вітер.
Колишній чоловік підвівся і, не приховуювши гидливості, промовив:
— Мені потрібні документи. Ти де була? Я чекаю вже годину!
Оксана ліниво глянула на свої троянди, потім на нього:
— Я сказала тобі телефоном, що мене не буде вдома. Ти сам вирішив сидіти тут на морозі.
— Від кого квіти? — Костя скривився так, наче букет його образив.
— Не твоє діло.
Оксана плавно пройшла повз нього, навіть не запропонувавши зайти. її спокій дратував його ще дужче, і він не витримав:
— Я однаково зайду. Мені треба забрати документи.
— Зайти можеш. Але тільки по документи, — відрізала вона.
Вони піднялися в квартиру. І тут Костя завмер, мов укопаний.
Квартира сяяла — дизайнерські меблі, нові штори, м’яке тепле світло.
— Це що за хороми? — спитав він майже з погрозою. — Звідки гроші?
— Ти взяв документи? — спокійно поцікавилася Оксана.
— Не відходь від питання. Я хочу знати, хто тут за все платить!
— Мене це більше не стосується. А тебе — тим паче.
Вона буквально виштовхала його за двері. Костя розгублено кліпав.
Коли двері зачинилися, він прошипів:
— Та кому ти потрібна… у свої-то роки…
Але в глибині душі ворухнувся страх, якого він не визнавав: вона йому знову стала цікава.
Оксана згадала день, коли все зруйнувалося — і водночас звільнило її.
Тоді вона прийшла додому в обід: тиск упав, голова паморочилась. Вона відчинила двері — і почула сміх. Чоловічий. І жіночий, дзвінкий.
Вона підійшла до спальні, і серце тьохнуло, ніби його запустили в барабан пральної машини.
— Крістіно, перестань… вона ж може повернутися, — почула вона приглушений чоловічий голос. — Ну що ти робиш… гаразд, тільки швидко…
Оксана відчинила двері. Перед її очима — молоденька третьокурсниця, майже дівчинка, і Костя, який навіть не спробував відскочити.
— Ось і все, Оксано Андріївно, ви все дізналися, — всміхнувся він. — Якщо хочеш, розлучайся. Я-то не проти.
— Костянтине Павловичу… ми… — затинаючись, пробелькотіла студентка.
— Заткнись. Все буде нормально, — кинув він їй.
А потім повернувся до дружини і сказав:
— Ти ж давно знала, що в нас з тобою все… ну, так собі. Давай по-хорошому.
Оксана нічого не сказала. Тільки підійшла до шафи, почала кидати його речі на підлогу і сказала одне:
— Геть звідси.
Тоді він поводився як переможець.
— Та ти пропадеш без мене! — Я відсуджу в тебе дочку! — Я всім розкажу, що ти мені зрадила!
Тепер, через три місяці, він стояв під її дверима з величезним букетом і очима побитого собаки.
— Оксано, ти чула, що він про тебе несе? — обурювалася Олеся, її найкраща подруга.
— Я чула, — усміхалася Оксана, наливаючи собі чай.
— Він каже, що це ти йому зрадила! Що він тебе кинув!
Оксана засміялася так щиро, що навіть подруга замовкла.
— Хай несе що хоче. Люди, які мене знають, ніколи в це не повірять. Решта — не важливі.
— Але ж він усюди тебе поливає брудом! На роботі, у знайомих…
— Олесю, — вона подивилася їй просто у вічі, — мене це більше не зачіпає. Він — минуле. Я нарешті живу нормально.
— Ти змінилася, — зітхнула подруга. — Помолодшала, покращала… Ти наче дихати почала.
— Знаєш чому? — всміхнулася Оксана. — Бо вдома більше немає людини, яка щодня казала мені, яка я нікчемна.
Костя сидів на кухні в друга і нервово мочив чайний пакетик у кухлі.
— Уявляєш, квіти принесла! — скаржився він. — І ремонт зробила. І на побачення ходить!
— А тобі що до того? Ви ж розлучилися, — знизав плечима друг.
— Та не в цьому справа! — підвищив голос Костя. — Вона ж… ну… моя колишня дружина. Як це виглядає?
— Як самостійна жінка, яка живе далі.
— Вона ж ніколи… вона ж без мене… — він осікся.
Друг ледь усміхнувся:
— Ось воно що. Ти думав, що вона без тебе пропаде?
Костя зло хлопнув долонею по столу.
— Вона повинна була сидіти сама! У неї ж дитина, вік… кому вона потрібна?!
— Схоже, комусь потрібна, — хмикнув друг.
Костя відчув, як упав кудись униз увесь його світ. Він згадав Христину — красиву, але безтямну. З нею було весело кілька місяців, але жити разом? Вона навіть яєчню не вміла посмажити.
А Оксана завжди була надійною. Затишною. Домашньою. Тихою. І десь глибоко всередині він знав: вона — єдина людина, яка його справді любила.
От тільки тоді він цього не цінував.
Наступного дня Костя знову прийшов до її дверей — у чистій сорочці, з гелем на волоссі й букетом пишних троянд, наче збирався на перше побачення.
Він подзвонив.
Оксана відчинила за хвилину — спокійна, зібрана, впевнена.
— Що тобі треба?
— Це тобі, — він спробував простягнути букет.
— Забери. У мене алергія на цирк.
— Я прийшов… ну… помиритися, — пробелькотів він.
— З ким?
— З тобою!
— Але ми розлучилися.
— І що? Ми можемо почати заново.
Вона засміялася, але вже не з образою, а майже з жалем.
— Костянтине, ти ж мене три місяці тому виганяв, кричав, що я нікому не потрібна.
— Ну… — він ковтнув. — Я погарячкував.
— Ти роками зраджував мені.
— Це… ну… це все було не всерйоз.
— Ти принижував мене.
— Був неправий.
— Ти казав, що без тебе ми з дочкою пропадемо.
— Ну, я тоді…
— Костю. Ти хочеш сказати, що зараз усе зрозумів?
— Так.
Він наблизився до неї, намагаючись виглядати щирим:
— Спробуймо ще раз. Я буду іншим. Справді.
— Ні, Костю, ти не зрозумів. Я іншою стала.
Він хотів щось сказати, але в цю мить із кімнати пролунав чоловічий голос:
— Оксано, хто там?
Костя завмер.
Із кімнати вийшов високий кремезний чоловік, зав’язуючи пояс халата.
— Проблеми? — спокійно спитав він, дивлячись на Костю.
— Хто… це? — прошепотів колишній.
— Це мій чоловік, — спокійно відповіла Оксана. — А ти… минуле.
Костя відчув, як увесь світ покотився шкереберть. Він опустив букет. Троянди впали на підлогу.
— Сам підеш? — спитав чоловік. — Чи допомогти?
Костя інстинктивно відступив.
— І захопи свій віник, — гукнула Оксана, коли він біг униз сходами.
Він не зупинився.
На вулиці Костя сів на ту саму лавку, де чекав її годину тому. У руці він стискав зім’яте стебло троянди.
«Як вона могла?..» — думав він.
Але правда була одна — він сам зруйнував усе, що в нього було. Він сам довів її до сліз, потім до відчаю, а потім — до рішення, яке змінило її життя на краще.
Він згадав, як називав її.
А тепер поруч із нею був чоловік, який дивився на неї так, як він не дивився жодного разу.
«Як шкода…» — прошепотів він.
Але жаль прийшов надто пізно.
Оксана стояла біля вікна своєї квартири, спостерігаючи, як він іде. На її обличчі не було ні злості, ні зловтіхи — лише легкий смуток.
— Стільки років намарно, — промовила вона тихо.
Та, зачинивши вікно, вона усміхнулася. Бо вперше за багато років почувалася вільною, бажаною і по-справжньому живою.
