Сонце безжально палило через скло трикімнатної квартири, яка колись належала бабусі Олени. Тепер тут господарювала сама Олена разом із чоловіком Дмитром та дворічною донечкою Златою.
Це житло було єдиним надійним острівцем стабільності у їхньому житті, особливо після того, як Дмитро рік тому потрапив під скорочення. Вони ледь зводили кінці з кінцями: акційні макарони, прострочені рахунки за комуналку та одяг із секонд-хенду стали їхньою буденністю.
Проте свіжоспечена пенсіонерка, свекруха Галина Петрівна, мала зовсім інші турботи. Вона жила в іншому кінці міста й останні пів року тільки й робила, що бідкалася на громадський транспорт.
— Оленочко, ти не уявляєш, який це жах! — театрально зітхала Галина Петрівна, завалюючись у гості. — У тих маршрутках дихати нічим, пенсіонерів штовхають, місцем ніхто не поступиться. Мені у моєму віці вже комфорту хочеться. Автомобіль — це не розкіш, це засіб виживання!
— Мамо, ну яке авто? — здивовано знизувала плечима Олена. — Ви ж до супермаркету три хвилини пішки йдете. А на дачу Дмитро вас раз на рік возить.
— Ой, що ти розумієш! — відмахувалася свекруха. — Ось побачите, я ще за кермо сяду.
Олена лише тихо сміялася, вважаючи це старечими фантазіями. Жінка навіть не заперечувала, коли дізналася, що Галина Петрівна таємно записалася до приватної автошколи й вечорами вчила правила, паралельно катаючи іграшкові машинки разом із маленькою Златою. «Чим би бабуся не тішилася», — думала Олена.
Аж поки одного дня Галина Петрівна не з’явилася на порозі з величезним тортом і блиском в очах, від якого Олені стало ніяково.
— Ану, молодята, підійдіть-но до вікна! Подивіться, яка красуня там стоїть! — гордо вигукнула свекруха, вказуючи пальцем на подвір’я.
Олена визирнула і заціпеніла. Біля під’їзду виблискувала новенька, щойно з салону, бюджетна іномарка.
— Галино Петрівно… це що? — ледь вимовила Олена, відчуваючи, як у грудях холоне. — Звідки?
— Купила! В кредит, звісно, під хороші відсотки! — защебетала свекруха, нарізаючи торт. — Тепер я вільна пташка. Буду їздити куди захочу, і ніякі маршрутки мені не указ!
Олена промовчала, проковтнувши клубок у горлі. Вона виховано привітала свекруху, заспокоюючи себе думкою: «Це її рішення, її пенсія, її кредит. Нас це не стосується». Як же сильно вона помилялася.
Минуло кілька тижнів. Нове захоплення так поглинуло Галину Петрівну, що вона майже перестала з’являтися у молодих. Ба більше, коли Олені знадобилося відвезти Злату до поліклініки на плановий огляд під дощем, свекруха навіть не запропонувала підкинути їх на своїй «красуні».
— Ой, Оленочко, я не можу, — відповіла вона в телефонну трубку. — Там такі затори, а в мене кожна крапля бензину на рахунку. Поїдьте на таксі… або краще на автобусі, загартовуйте дитину.
Олена лише зітхнула і поїхала в забитому тролейбусі, тримаючи на руках вередливу доньку.
Справжній грім серед ясного неба грянув на початку наступного місяця. Олена зайшла в мобільний банкінг, щоб перевірити їхню єдину «недоторканну» картку, де лежали останні заощадження на екстрений випадок. На екрані бракувало п’яти тисяч гривень.
— Дмитре! — гукнула вона чоловіка, який сидів на кухні. — Ти не знаєш, куди поділися п’ять тисяч з картки? Може, банк якась комісія списав, чи я зняла й забула?
Дмитро не підвів очей від телефона.
— Ні, це я зняв. Мамі треба було за кредит заплатити.
Олена на секунду замовкла, думаючи, що недочула.
— Що значить «мамі на кредит»? Дмитре, у нас дитині нема за що зимове взуття купити! Ти віддав п’ять тисяч на чужу машину?
— Це не чужа машина, це машина моєї мами! — роздратовано відрізав Дмитро. — Вона все життя про неї мріяла. Їй у банку вигідні умови запропонували, вона й узяла. Я що, мав сказати рідній матері «ні»?
— Але ж вона купувала її під свою пенсію! Як можна брати кредит, який ти не здатна виплатити самостійно?!
— Не кричи, — холодно кинув чоловік. — Я допоміг мамі, і крапка.
Наступного дня Олена знову перевірила баланс. З картки зникло ще дві тисячі гривень. Цього разу терпіння жінки увірвалося, і в квартирі спалахнув справжній скандал.
— Ти знову зняв гроші?! — Олена стояла посеред кімнати, ледь стримуючи сльози гніву. — Дві тисячі! На що тепер?!
— Мамі на бензин не вистачало й на якусь страховку! — вигукнув Дмитро, зриваючись із дивана. — Що ти влаштовуєш істерику через копійки?
— Копійки?! — закричала Олена. — Ми живемо у квартирі моєї бабусі! Твоя мама за три роки навіть гривнею на шпалери не допомогла! А тепер ти щомісяця виносиш із нашої голодної родини майже десять тисяч гривень, щоб пані Галина каталася містом?! Я з дитиною маю тиснутися у маршрутках, поки ми спонсоруємо її забаганки?!
— Ти егоїстка! — закричав у відповідь Дмитро. — Це моя мати! Вона мене виростила! Якщо я не допоможу, то хто? Вона пенсіонерка, у неї немає інших доходів!
— То нехай не купує те, що їй не по кишені! Нам ця машина була б потрібніша, але ми її не купуємо, бо думаємо мізками!
Частина 3: Нова робота й старі докори
За місяць ситуація стала критичною. Дмитро так і не знайшов постійної роботи, перебиваючись випадковими заробітками, половина з яких стабільно йшла на банківський рахунок свекрухи. Одного вечора він сів навпроти дружини з похмурим виглядом.
— Я тут порахував наш бюджет, — буркнув він. — Тобі треба виходити з декрету. Грошей катастрофічно не вистачає. Златі вже два роки, посидить із моєю мамою, вона погодилася. А ти знайдеш роботу.
Олена гірко посміхнулася. Вона чудово розуміла, чому «раптом» забракло грошей — чужий кредит душив їхню родину. Проте варіантів не було. На щастя, колишній директор Олени з радістю погодився повернути її в офіс на хорошу ставку.
Здавалося б, компроміс знайдено: Олена працює, Галина Петрівна сидить із внучкою, Дмитро шукає роботу. Але життя перетворилося на справжнє пекло. Щодня, повертаючись з роботи втомленою, Олена переступала поріг власної квартири й вислуховувала лекції від свекрухи.
— Олено, ну що ти за господиня така? — з порога починала Галина Петрівна, незадоволено крутячи носом. — Прийшла вранці — у холодильнику миша повісилася, дитина голодна, супчику свіжого немає! А раковина? Повна брудного посуду з вечора! Я що, маю за вами все прибирати?
— Галино Петрівно, я встаю о шостій ранку, щоб устигнути на автобус! — ледь стримуючи себе, відповідала Олена. — Посуд я просто не встигла помити. А продукти в холодильнику є, треба було просто кашу зварити, крупи у шафі.
— Я не зобов’язана тут куховарити! — обурювалася свекруха. — Я прийшла з дитиною сидіти, а не бути вашою служницею! Мало того, що я свої золоті роки витрачаю на чужі каструлі, так ще й син мені змушений кожну копійку на ТО машини виділяти, бо ви тут розійтися не можете!
Олена глибоко вдихнула, намагаючись не зірватися на крик.
— Галино Петрівно, якщо вам так важко у нас, чому ви не візьмете Злату до себе додому? У вас там тиша, спокій, ніхто під ногами не заважає.
Свекруха миттєво змінювала тон на ображений.
— До себе? Ти що, знущаєшся? У мене там євроремонт, кришталь стоїть! Дитина все розіб’є. І взагалі, у мене немає дитячих іграшок, їй там буде нудно. Ні, я буду сидіти тут, але май совість — забезпеч мені умови!
Олена зрозуміла, що так довго не витримає. Наступного дня під час обідньої перерви вона побігла до найближчого дитячого садка. Жінка була готова благати завідувачку, платити будь-які благодійні внески, аби лише трирічну Злату прийняли у групу. Це був єдиний шанс позбутися щоденної присутності свекрухи у своєму домі.
Увечері, коли Галина Петрівна поїхала на своїй автівці, Олена вирішила поставити Дмитрові ультиматум. Вона сіла навпроти нього, тримаючи в руках роздруковану виписку з банку.
— Дмитре, нам треба серйозно поговорити. Я влаштувала Злату в садочок. З наступного місяця вона йде в ясла.
Дмитро здивовано підвів брови.
— Навіщо? Мама ж сидить із нею. Навіщо дитину так рано в колектив віддавати, хвороби збирати?
— Твоя мама з’їдає мені мозок щодня! — вибухнула Олена, ляснувши рукою по столу. — Вона дорікає мені кожним шматком хліба, кожною брудною тарілкою у моєму власному домі! Але справа навіть не в цьому. Подивись на цей лист.
Вона підсунула йому банківську виписку, де червоним були підкреслені постійні перекази.
— За останні п’ять місяців ти перевів своїй матері більше сорока тисяч гривень! То на кредит, то на зимову гуму, то на заміну мастила, то на бензин! Дмитре, я забула, коли собі купувала нову білизну, я ходжу в куртці, якій чотири роки! А твоя мати роз’їжджає на авто за наш рахунок
У цей момент у Дмитра задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Мама». Чоловік швидко підняв слухавку.
— Так, мамусю… Що? Ой, тиснуло у двигуні? Треба на сервіс? Скільки… п’ять тисяч? Добре, зараз скину.
Він заблокував телефон і відкрив банківський додаток. Олена підхопилася з місця й вихопила телефон з його рук.
— Не смій! — просичала вона. — Тільки спробуй скинути їй бодай гривню!
— Віддай телефон! — закричав Дмитро, червоніючи від люті. — Ти не маєш права контролювати мої гроші! Це моя мама! Я зобов’язаний її забезпечувати, вона пенсіонерка! Якщо я не дам їй грошей, у неї заберуть машину банк за борги.
— То нехай забирають! — відчайдушно крикнула Олена. — Нехай забирають цю прокляту машину! Вона їй не потрібна! Вона робить бідною нашу родину: Ти вибираєш забаганки своєї матері замість добробуту власної доньки й дружини
— Якщо ти ставиш питання так — або мама, або ти, то ти просто егоїстична, безсердечна істота! — Дмитро вирвав телефон, швидко клацнув по екрану, відправляючи переказ, і схопив куртку. — Я пішов пройдуся. З тобою неможливо розмовляти.
Двері з гуркотом зачинилися. Олена залишилася стояти посеред порожньої кухні. Вона дивилася на стіни квартири, яку подарувала її бабуся, на старенькі меблі, на свої потріскані від роботи й стресу руки.
У голові пульсувала лише одна чітка, холодна думка: «Розлучення. Це єдиний вихід, який у мене залишився. Я не буду все життя оплачувати чужі мрії, залишаючись при цьому винною».
Олеся Срібна
