— Олеже, поклади мої ключі на місце.
Марина стояла у дверях і дивилася, як чоловік завмирає з рукою в кишені куртки. Він навіть не спробував брехати переконливо.
— Свої забув на роботі, хотів взяти запасні…
— Щоб віддати Валентині Степанівні по дорозі? Думаєш, я не розумію?
Він зблід. Марина підійшла, забрала зв’язку зі столу й сунула їх у кишеню свого пальта. Три ключі — від під’їзду, від квартири, від поштової скриньки. Більше ніхто їх не отримає.
— Торік твоя мати сказала мені: «Ми зламали замок у вашу квартиру на Новий рік, поки вас не було». Сказала й засміялася, Олеже. Засміялася. Ніби це було щось смішне. Ніби це був милий сюрприз, а не злам.
— Марино, вона хотіла допомогти…
— Допомогти? Вони викинули мої фіранки. Переставили весь посуд. Валентина зі Світланою викликали майстра, збрехали, що ти загубив ключі, і зламали замок. Це злам — незаконне проникнення до чужого помешкання без відома власника. Кримінальна стаття. І ти мені місяць морочив голову, що в них «був запасний комплект».
Олег відвернувся до вікна. Марина підійшла до серванта, взяла кришталеву вазу— важку, холодну, подарунок свекрухи — і загорнула в шарф.
— Ти що робиш?
— Беру із собою. Щоб знов хтось не вскрив двері й не розбив.
Застібнула сумку й подивилася чоловікові в очі.
— Вирішуй. Їдемо до моєї матері разом, чи ти везеш ці ключі своїй мамі, а я їду сама.
Олег мовчав. Потім узяв куртку.
У машині вони не розмовляли. За вікном миготіли засніжені села, рідкі вогні, придорожні кафе з гірляндами. Ключі давили Марині на стегно крізь кишеню — важкі, немов каміння. Телефон Олега подзвонив. «Мама» на екрані. Він скинув. Через хвилину — знову. Марина втомлено махнула рукою: «Бери вже». Він увімкнув гучний зв’язок. Голос Валентини Степанівни вдерся в салон:
— Чому трубку не береш? Свєтка приїхала, стіл накрила, а вас нема! Олеже, ти обіцяв!
— Мамо, ми їдемо до Анни Петрівни.
— До Анни Петрівни?! А я що, сама маю сидіти? Свєтка — це не ти, ти — син! Чи Марина тобі мізки промила?
Марина нахилилася й вимкнула гучний зв’язок. Піднесла трубку до вуха.
— Валентино Степанівно, торік ви залізли у мою квартиру без дозволу. Цього року ми їдемо туди, куди вирішили самі. З Новим роком.
Вона натиснула відбій. Олег стиснув кермо так, що пальці побіліли.
— Навіщо ти так?
— А як? Слухати, як вона називає мене чужою в твоєму житті?
Він більше нічого не сказав аж до приїзду.
Анна Петрівна зустріла їх мовчки — обняла доньку, кивнула зятю, пішла на кухню. Не питала нічого. Просто поставила чай і пішла, залишивши їх удвох.
Марина дістала вазу й поставила на комод. Кришталь заглав у світлі вуличного ліхтаря холодними блисками.
— Навіщо він тут?
— Щоб твоя мати не знайшла його в нашій квартирі, коли знов зламає замок.
Телефон Олега знов завибрував. Він подивився на екран, зблід. Не взяв. Ще дзвінок. Ще.
— Бери, — втомлено сказала Марина.
Олег вийшов у сіни. Вона чула його приглушений голос — винуватий, що виправдовується. Через п’ять хвилин він повернувся й сів на диван, уткнувшись обличчям у долоні.
— Мама сказала, що я зрадник. Що Світлана плаче. Що я поганий син.
— І що ти відповів?
Мовчанка.
— Ось саме, — Марина встала. — Олеже, я втомилася бути винуватою за те, що живу в своїй квартирі. Втомилася слухати, як твоя мати вирішує, де нам зустрічати свята. Втомилася від того, що ти мовчиш, коли вона мене ображає.
— Вона не ображає…
— Вона залізла у мою квартиру! Викинула мої речі! Сказала потім, сміючись: «Ми навели порядок, поки вас не було»! І ти мовчав. Як завжди.
Олег стиснув кулаки.
— Я не знаю, що робити.
— Вибрати. Нарешті вибрати, з ким ти.
Ввечері сиділи за столом утрьох. Анна Петрівна нічого не говорила, але Марина бачила — мати все розуміє. Пили чай, їли салат, за вікном валив сніг.
В одинадцять вечора Олег знов вийшов дзвонити матері. Повернувся похмуріший за хмару.
— Поклала трубку. Сказала, що в неї більше немає сина.
Анна Петрівна мовчки налила йому чаю й підсунула тарілку з бутербродами. Проста увага без слів — те, чого Валентина Степанівна ніколи не вміла. Опівночі чокнулися компотом, хоча було щось міцне. І салатів вистачало на столі. Але їсти не хотілося. Олег був похмурим, але Марина вперше за два роки відчула: вона не винна. Ключі в кишені її пальта — це її право на власне життя.
Вранці Олег сидів над телефоном. Марина сіла навпроти з кавою.
— Світлана пише. Говорить, мама плакала всю ніч. Що я зіпсував їй свято. Просить повернутися й вибачитися.
— Я не віддам ключі, Олеже. Ніколи. Це мій дім. І якщо твоя мати не може це поважати — нехай туди не приходить.
— Та вона ж мати!
— І тому їй можна все? Вламуватися, командувати, вирішувати за нас?
Олег встав і вийшов у двір. Марина бачила, як він стоїть біля паркану, дивиться в сніг. Не пішла за ним. Якщо він не зрозуміє зараз — не зрозуміє ніколи.
За півгодини він повернувся, взяв телефон і набрав номер матері. Увімкнув гучний зв’язок.
— Мамо, слухай уважно. Марина має рацію. Ви зі Свєткою влізли в нашу квартиру без дозволу. Викинули речі моєї дружини. Поводилися, наче це ваш дім. То ж ось — це не так. Це наш дім. Хочеш приходити — попереджай. Не можеш — не приходь взагалі.
— Олеже, ти що несеш?! Вона тобі зовсім голову заморочила?!
— Ні, мамо. Я просто нарешті подорослішав. Я люблю тебе. Але я люблю й свою дружину. Ти маєш поважати мою родину. Якщо не можеш — бачитимемося рідше.
— Ти мене кидаєш?!
— Я ставля межі. Які мав поставити давно.
Він поклав телефон. Валентина Степанівна перетелефонувала — він скинув і заблокував номер.
— На тиждень, — тихо сказав він Марині. — Нехай охолоне.
Марина обняла його. Вперше за два роки він був на її боці.
Через три дні подзвонила Світлана.
— Задоволена? Мама тиск міряє щогодини. Говорить, що Олег її зрадив. Все через тебе.
— Світлано, ваша мама залізла у мою квартиру. Ви допомогли — збрехали майстрові, що Олег втратив ключі. Це злам. Можу в поліцію написати. Або можете просто прийняти, що більше так не буде.
— То це минулого року було. Зараз все не так. Ти погрожуєш?
— Пояснюю. Востаннє. Хоч було і минулого року, цього року так не буде. У вас є житло, ось і святкуйте вдома.
Світлана вилаялася й кинула трубку. Олег, що стояв поруч, похитав головою:
— Тепер вони тебе точно ненавидітимуть.
— Зате поважати почнуть.
Минуло півтора місяці тиші. Олег нервував, але тримався. А потім Валентина Степанівна написала повідомлення: «Олеже, можна приїду в суботу? Хочу поговорити. З Мариною теж. Попереджаю заздалегідь.»
Коротко. Сухо. Але з повагою.
— Нехай приїжджає, — сказала Марина. — Але без Світлани. І якщо почне вчити мене, як мити посуд — розмова закінчиться.
Олег набрав відповідь: «Приїжджай. О третій. Сама.»
У суботу Валентина Степанівна прийшла точно о третій. Без Світлани. Без сумок. Сіла на диван і мовчала, розглядаючи квартиру.
Марина поставила перед нею чай. Олег сів поруч із дружиною.
— Я подумала, — почала свекруха повільно. — Напевно, була неправа. Не мала б тоді без дозволу приходити. Це ваш дім. Я… вибачаюся.
Марина чекала. Валентина Степанівна продовжила:
— Свєтка нещодавно сказала: «Мамо, а пам’ятаєш, як ми у квартиру Маринину влізли? Треба було бачити її обличчя!» І засміялася. І я раптом зрозуміла — якби хтось так зі мною, я б до суду подала. А Марина просто ключі забрала й усе.
— Валентино Степанівно, я не хочу судів. Просто хочу, щоб ви поважали наші кордони. Хочете приходити — телефонуйте. Хочете допомогти — питайте. Але не вирішуйте за нас.
Свекруха кивнула.
— Домовилися.
Вони пили чай ще півгодини. Валентина Степанівна розповіла, що Світлана розлучилася й тепер живе з нею, свариться щодня, вимагає грошей, уваги, звинувачує весь світ у своїх бідах.
— Втомилася я від неї, — тихо зізналася свекруха. — Тепер розумію, як вам було. Коли людина вважає, що їй усі повинні.
Ідучи, вона зупинилася біля дверей.
— Вазу заберу, якщо не заперечуєте.
Марина принесла її. Валентина Степанівна взяла, кивнула й пішла без обіймів. Коли за нею зачинилися двері, Олег притягнув Марину до себе.
— Дякую. Що не дала мені зламатися.
Минуло ще три місяці. Валентина Степанівна телефонувала раз на тиждень, приїжджала раз на місяць — завжди попереджала. Вона більше не торкалася речей Марини, не давала порад, не переставляла меблі. Одного разу навіть спитала дозволу відкрити холодильник.
Світлана так і не подзвонила. Олег розповів, що вона живе з матір’ю, але тепер Валентина Степанівна скаржиться на доньку — на її сварки, претензії, на те, що Світлана вважає весь світ собі винним.
— Мабуть, я її так виховала, — якось сказала свекруха тихо, допиваючи чай. — Що вона тепер думає, ніби всі зобов’язані їй підкорятися.
Марина промовчала. Життя саме розставило все по місцях.
У травні в двері подзвонили. Марина відчинила — Світлана. Без дзвінка. Без попередження. З нахабним обличчям і сумкою.
— Я до Олега. Пусти.
Марина не відійшла від дверей.
— Олега немає вдома. І наступного разу телефонуй заздалегідь.
— Ти хто така, щоб мені вказувати?!
— Господиня цієї квартири. До побачення, Світлано.
Марина зачинила двері. Світлана дзвонила ще двічі — не відчиняли. Потім прийшло повідомлення від Олега: «Свєтка пише, що ти її вигнала. Все правильно. Відповів — нехай телефонує заздалегідь, як нормальні люди».
Марина усміхнулася й поклала телефон. Поруч із ключами на тумбочці. Які більше ніхто не забере без дозволу. Через тиждень Валентина Степанівна знов прийшла — цього разу з проханням.
— Марино, можна я в вас переночую? На день. Свєтка зовсім нестерпною стала. Кричить, вимагає, звинувачує мене у всьому. Я втомилася.
Марина подивилася на свекруху. Втомлену. Постарілу. Нарешті вона зрозуміла, як це — жити з людиною, яка не визнає меж.
— Звичайно, Валентино Степанівно. Залишайтеся.
Ввечері вони сиділи на кухні втрьох. Свекруха пила чай і дивилася у вікно.
— Я все життя думала, що маю право вирішувати за дітей. Що я мати — отже, мені можна. А тепер Свєтка так само зі мною. І я розумію, як це — задихатися у власному домі.
— Може, час з нею межі поставити? — тихо запропонувала Марина.
Валентина Степанівна кивнула.
— Може, час.
Минув рік. Валентина Степанівна виставила Світлану зі своєї квартири після чергової сварки. Зовиця намагалася повернутися, названивала, вимагала, погрожувала — але свекруха трималася. Навчилася нарешті говорити «ні».
Світлана зняла кімнату на околиці, працювала десь продавчинею й скаржилася всім знайомим на жорстоку матір і жахливу невістку. Але ніхто її не підтримував. Бо всі пам’ятали, як вона сама ставилася до людей. А Марина стояла біля вікна своєї квартири й дивилася на весняне місто. Олег обійняв її ззаду.
— Знаєш, про що подумав? Що ти мене врятувала. Якби не ти, я б усе життя прожив хлопчиком, який боїться засмутити маму.
— Ти сам себе врятував. Коли нарешті їй подзвонив і сказав правду.
Ключі лежали на тумбочці — на своєму місці, без страху. Вони захищали не просто замок. Вони захищали право жити так, як хочеш. У своєму домі. За своїми правилами. Наступного дня знов подзвонила Світлана. Марина взяла трубку.
— Мені потрібно забрати речі з маминої квартири. Вона не відчиняє. Дай її запасні ключі, я знаю, вони в тебе.
Марина усміхнулася.
— У мене немає чужих ключів, Світлано. Я не залажу у чужі квартири. На відміну від деяких.
— Та як ти смієш…
— Телефонуй своїй матері. Домовляйся. Як дорослі люди.
Марина завершила виклик й подивилася на Олега. Він усміхався.
— Вона, здається, зрозуміла урок, — сказав він.
— Зрозуміла. Нарешті-то зрозуміла, що буває, коли ставишся до чужих кордонів без поваги.
Ввечері вони сиділи на кухні, пили чай і планували відпустку. Без узгоджень. Без дзвінків свекрусі. Просто удвох. І ключі на тумбочці лежали спокійно — як символ того, що іноді одне правильне рішення може змінити все життя. Досить просто не віддати те, що належить тобі за правом.
