— Тьотю Валю, ріднесенька, тільки ви можете мене врятувати! Мені треба терміново закрити борг, інакше мене виселять на вулицю! Позичте гроші, які ви відкладали на ремонт даху… — Валеро, я тебе люблю, але твої борги ростуть швидше за мої кабачки. І чому ти приїхав просити допомоги на новенькому авто, якщо тобі нічим платити за хліб? Або ти кажеш правду, або я дістаю твого старого щоденника і дзвоню твоїй матері!
Валентина Іванівна була жінкою тієї рідкісної породи, яку зараз називають «старою закалкою». У її невеликій, але ідеально чистій двокімнатній квартирі кожен предмет мав своє місце. Накрохмалені серветки лежали на комоді рівно під кутом сорок п’ять градусів, а в повітрі завжди пахло сухою лавандою та домашньою випічкою. Її пенсія була скромною, проте Валентина Іванівна володіла талантом, недоступним сучасному поколінню: вона вміла ощадливо вести господарство так, що кожна копійка працювала на майбутнє.
П’ять років вона відкладала кошти. Відмовляла собі в нових сукнях, купувала овочі лише в сезон, а м’ясо — по акції у перевіреного м’ясника. Її метою був ремонт даху на старій батьківській дачі під Києвом. Той дах уже давно плакав під час дощу, а Валентина мріяла провести там спокійну старість серед яблунь.
Мирний ранок вівторка, коли вона якраз збиралася ставити тісто на пиріжки, перервав нехарактерний для їхнього тихого двору рев потужного мотора. Під вікнами з визгом гальм зупинився чорний, відшліфований до дзеркального блиску позашляховик. З нього вискочив Валерчик — її єдиний племінник, син покійної сестри Тамари.
Валерій виглядав як картинка з журналу: дорогі окуляри, сорочка, яка явно коштувала як три пенсії Валентини, і масивний золотий годинник на зап’ясті. Він залетів до квартири, навіть не знявши взуття, що відразу змусило Валентину Іванівну напружитися.
— Тьотю Валю! Рідненька, ви — моя остання надія! — почав він з порогу, падаючи на стілець і картинно закриваючи обличчя руками. — У мене катастрофа. Бізнес-партнери підставили, товар застряг на митниці, кредитори вже під під’їздом чатують. Якщо до завтра не віддам три тисячі доларів — мене просто не стане. Ви ж знаєте, я все поверну! З відсотками! Подвою суму через місяць!
Валентина Іванівна повільно, з розстановкою, поставила на плиту старий емальований чайник. Вона не поспішала вірити. У її пам’яті Валерчик завжди був «великим комбінатором». То він продавав «унікальні» лікувальні браслети, то вкладав гроші в якусь фінансову піраміду, то збирався відкрити мережу кав’ярень, які існують лише в його телефоні.
— Валеро, три тисячі доларів — це всі мої заощадження. Це мій дах, мої ліки і моя впевненість у завтрашньому дні. А ти мені кажеш про катастрофу, приїхавши на машині, вартість якої перевищує бюджет нашого мікрорайону? Де логіка, синку?
— Тьотю, ви не розумієте! — Валерчик підхопився і почав міряти кухню кроками. — Це представницький клас! Без такої машини зі мною ніхто не підпише контракт.. Це інвестиція в імідж! А зараз мені треба просто “перекрити касовий розрив”. Ну будьте ж ви людиною, ви ж Тамарі обіцяли, що не кинете мене!
Валентина Іванівна важко зітхнула. Згадка про сестру була «забороненим прийомом», і Валера це знав.
— Іди додому, Валеро. Мені треба подумати. Гроші в банку, їх так швидко не знімеш. Приходь післязавтра.
Того вечора до неї зайшла сусідка Марія Марківна. Вони дружили вже сорок років, і Марія бачила Валерчика ще в пелюшках.
— Валю, не смій! — відрізала подруга, почувши історію. — Я бачила, як він з тієї машини виходив. Він пахне дорогим парфумом і брехнею. Ти подивись на його руки — вони ж праці не знають. Він твій дах проциндрить у першому ж ресторані, а ти потім будеш з відрами під час зливи бігати. Такі, як він, розуміють тільки силу або порожню
Наступного ранку Валентина Іванівна замість банку поїхала на інший кінець міста. Валера колись хизувався адресою свого «фешенебельного офісу». Вона пов’язала скромну хустинку, взяла кошик, накритий рушником, і вирушила «годувати племінника».
Офіс виявився орендованою кімнатою в напівпідвальному приміщенні, але під входом справді стояв чорний джип. Валентина зупинилася біля відчиненого вікна, прихованого кущами бузку.
— Так, кицю, все на мазі! — почув вона знайомий голос. Валера стояв на ґанку з дівчиною, яка була вбрана так, ніби зібралася на бал. — Стара вже “попливла”. Завтра заберемо три косарі баксів — і гайда в Буковель! Я вже забронював номер з панорамним видом. Скажу їй, що гроші пішли на розмитнення, вона все одно в цьому не тямить. Головне — дотиснути її жалістю.
Дівчина засміялася і поцілувала його в щоку.
— Ти геній, Валеро! А як же борг за машину?
— Та нехай чекають! Віддам частину після відпочинку, або ще в когось перепозичу. Життя одне, кицю, треба жити красиво!
Валентина Іванівна відчула, як серце стислося від болю. Не через гроші — через те, що її рідна кров вважала її за «стару, що попливла». Вона мовчки повернулася, сіла на тролейбус і поїхала додому. Весь вечір вона дивилася на фотографію сестри Тамари.
«Вибач, Томо, — прошепотіла вона, — але лікування буде радикальним».
У четвер Валера з’явився на порозі вчасно. Він навіть очі трохи натер, щоб вони здавалися червоними від «безсоння та переживань».
— Тьотю Валю, ну як? Ви були в банку? — голос його тремтів від фальшивого хвилювання.
— Була, Валеро. Сідай до столу. Поїж на доріжку. Вона поставила перед ним тарілку з порожнім супом і поклала на стіл свою ощадну книжку. Поруч вона поклала старий, потертий щоденник його матері. — Гроші я зняла, Валеро. Усі три тисячі. Але є одна проблема. Вчора я була біля твого офісу. Чула про Буковель, про “стару, що попливла” і про твою “кицю”.
Валерчик застиг з ложкою в руках. Його обличчя стало білим, як накрохмалена скатертина Валентини Іванівни.
— Тьотю… це був жарт… я просто хотів її вразити… — Досить брехати! — голос Валентини був тихим, але в ньому було стільки металу, що Валера мимоволі втягнув голову в плечі.
— Гроші лежать тут. Але ти їх не отримаєш. Більше того, я зателефонувала Миколі Петровичу — пам’ятаєш такого? Мій однокласник, він зараз володіє тим автосалоном, де ти свій лізинг оформлював. Я розповіла йому, що ти збираєшся втекти в гори, не заплативши за три місяці. Машину в тебе заберуть сьогодні ввечері.
— Ви що?! Ви мене знищили! — закричав племінник, підхоплюючись. — Мені тепер ні на чому їздити! Я ж пішки не вмію!
— Навчишся, — спокійно відповіла Валентина. — Ось тобі квиток на електричку до нашого села. Дача стоїть відкрита. Там у сараї є лопата, граблі і молоток. І повний горище шиферу. Поки не перекриєш дах власноруч і не перекопаєш город — не повертайся. Їжа в погребі є, картопля торішня теж. Будеш працювати — виживеш. Не будеш — твій вибір.
Перший тиждень Валера дзвонив і проклинав її. Потім він дзвонив і плакав. Потім перестав дзвонити. Валентина Іванівна тримала оборону, хоча серце краялося від жалю. Коли минув місяць, вона сама поїхала на дачу.
На порозі її зустрів чоловік, у якому важко було впізнати колишнього чепуруна. Валера був засмаглий, з мозолями на руках, у старому батьківському комбінезоні. Він сидів на даху і зосереджено прибивав листи шиферу.
— О, приїхала,, — буркнув він, але в голосі не було злості. — Подивіться, тьотю Валю. Пів хати вже не тече. І город я розчистив. Виявилося, що копати — це не на біржах грати, тут результат відразу видно.
Він зліз донизу, і вона побачила, що очі в нього стали іншими — спокійнішими, без того лихоманкового блиску легких грошей.
— Знаєте, ттьотю… Коли мене “киця” кинула наступного ж дня, як машину забрали, я думав — вішатися буду. А тут… тиша. Пташки співають. Свій огірок з грядки смачніший за будь-який ресторанний делікатес. Вибачте мені. Я був дурнем.
Дах на дачі того літа був добудований. Валерчик не повернувся до «бізнесу». Він влаштувався на роботу в сервісний центр — виявилося, що він непогано тямить у техніці, коли не намагається здаватися мільйонером. Свій борг перед Валентиною він почав віддавати з першої ж зарплати — не три тисячі відразу, а по тисячі гривень щомісяця.
І тепер щонеділі він приїжджає до неї — вже не на джипі, а на звичайній старенькій «Ладі», але з повними сумками продуктів, куплених на чесно зароблені гроші. Валентина Іванівна пече свої фірмові пиріжки і думає: «Добре, що дах тоді протік. Якби не та злива, ми б ніколи не достукалися до серця цього хлопця».
Бо справжня родина — це не той, хто дає гроші на розваги, а той, хто вчасно вкаже на дорогу до праці й совісті.
