Ірина зі Стасом познайомилися випадково на весіллі у спільних знайомих. Вони одразу сподобалися одне одному. Обом було за тридцять, за плечима — невдалий досвід стосунків, розлучення. Довгий час обоє не наважувалися на нові стосунки. А тут побачили одне одного й зрозуміли, що час спробувати знову бути щасливими.
Почавши зустрічатися, швидко відчули: не хочуть розлучатися навіть на кілька годин. Стас переїхав до Ірини. Її квартира була ближче до його роботи та більша. У Стаса після розлучення й поділу житла залишилася маленька студія. Для одного — зручно, а для двох — тісно й зовсім неможливо усамітнитися.
Через пів року Стас зробив коханій пропозицію й подарував каблучку з невеликим діамантом. Вирішили обійтися без пишного весілля: просто розписалися й посиділи в кафе з найближчими друзями.
Ірина дуже хотіла дітей, але у них нічого не виходило. Вона розуміла: ще зарано бити на сполох, та все ж вирішила перевіритися. Жодних проблем зі здоров’ям, які б заважали появі дитини, у неї не виявили. Лікар порадив обстежити чоловіка.
Ірина довго не наважувалася сказати про це Стасу. Чоловіки не люблять лікарів, лікарень. Але коли Ірина обережно натякнула, що йому також треба перевіритися, Стас сперечатися не став. Проте з’ясувалося, що чоловік не може мати дітей. У першому шлюбі дітей у нього також не було.
Змиритися з тим, що ніколи не станеш матір’ю, було дуже важко. Ірина дивилася на малюків на вулиці й відчайдушно мріяла пригорнути пухкеньке дитя, цілувати його круглі щічки та маківку, що пахне найсолодшим для жінки запахом — дитячим. Вона розуміла: здоров’я чоловіка може зруйнувати їхнє щастя. Тож запропонувала шукати вихід.
Вони вирішили: усиновлення. Не поспішали, готувалися морально. А згодом пішли до дитячого будинку. І відразу звернули увагу на чотирирічного Марка з дорослим серйозним поглядом блакитних очей. Він не намагався сподобатися, як інші діти, просто уважно дивився на гостей. А худенька шестирічна дівчинка з тонкими світлими косичками й бліденьким личком рішуче підійшла до Ірини й схопила її за рукав:
— Тьотю, візьміть мене. Я буду дуже слухняною. Я вмію читати й рахувати, — сказала вона, благально дивлячись в очі.
За нею й інші діти оточили Ірину й Стаса, намагаючись переконати взяти саме їх. Директорка змушена була вивести гостей із групи.
— Вибачте. У нас дітям добре, але вони все одно хочуть знайти родину. Постарайтеся наступного разу визначитися, з ким із дітей хотіли б спілкуватися
Стасові й Ірині сподобався Марк. Та Ірина не могла забути дівчинку — її благаючий погляд. Обоє сумнівалися: Марк подобався, а дівчинку було просто шкода.
— Давай візьмемо обох, — запропонував Стас.
— Ти впевнена, що це гарна ідея? Вони ж не рідні, не брат і сестра. Може виникнути ревність, суперечка за увагу й любов. Спробуймо спочатку з однією дитиною. Але з ким? — тихо спитала Ірина.
— Розумно. Тоді давай візьмемо дівчинку. У Марка більше шансів знайти батьків. Він симпатичний і кмітливий. Сподобався нам — сподобається й іншим. Дивно, що його ще не всиновили. А дівчинка… Ліза, здається. У неї такий сумний, дорослий погляд. Як вона схопила тебе за рукав і тремтіла… у мене аж сльози навернулися.
Так і вирішили: візьмуть Лізу. Директор дала їм довжелезний список довідок і документів, які треба зібрати для процедури усиновлення. Напевно, якби перед тим, як вступати в стосунки, людям теж видавали такий список, навряд чи вони поспішали б — і тоді дітей, яких треба всиновлювати, було б набагато менше.
Прийшлося побігати по інстанціях і лікарнях. Потім запропонували пройти курси для майбутніх батьків. Увесь цей час вони навідували Лізу в дитячому будинку, приносили цукерки та подарунки.
Нарешті настав день, коли вони змогли забрати Лізу додому. Дівчинка в машині притискалася до Ірини, обхопивши її руку тонкими, як гілочки, ручками. Вдома ходила по квартирі, освоюючись і не вірячи своєму щастю. Ліза майже одразу почала називати Ірину мамою. Стасові посміхалася, але називати папою не поспішала.
— Дай їй час, звикне. Дівчатка завжди ближчі до матері, — заспокоювала Ірина чоловіка.
Вони намагалися проводити вихідні всі разом. Поступово Ліза звикла й почала називати Стаса татом. Від щастя він навіть просльозився. Вони стали справжньою сім’єю. Не приховували, що Ліза — прийомна дитина, але робили все, щоб вона почувалася потрібною, в безпеці та коханою.
Минуло два роки. Ліза ходила до школи і добре навчалася. Наближався Новий рік — улюблене свято дітей і дорослих. У колективах влаштовували корпоративи. Стас хотів піти з Іриною, але, Ліза захворіла — напередодні вечірки у неї піднялася висока температура.
— Стасе, я не зможу піти з тобою. Йди сам. Я не залишу Лізу, — сказала Ірина.
— Іро, що ти кажеш? Можемо попросити когось посидіти з нею або найняти няню на кілька годин. Нічого не станеться, — запропонував Стас. — Всі будуть парами, а я що, сам маю бути? Тоді я теж нікуди не піду, — обурився він.
— Як можна залишити хвору дитину з чужою людиною? А якщо щось станеться? Я ніколи собі цього не пробачу.
Ірина все ж переконала чоловіка піти на корпоратив без неї.
Стас був привабливим чоловіком, жінкам подобався. На корпоративі Олена з відділу маркетингу фліртувала з ним, запрошувала танцювати. Танцювала вона гарно, веселощі, музика та напої підвищили настрій.
Наприкінці вечора Олена притислася до Стаса, поклала голову на його плече й заснула. Таксі привезло її додому, а Стас не міг поставити жінку на ноги. Довелося проводжати її до квартири. Він посадив її на диван, а коли збирався йти, вона обвила його руками й поцілувала.
Стас намагався відсунути її, але вона щільніше притислася й сказала, що давно його кохає й засмутилася, дізнавшись, що він одружився… Танці, музика та напої зіграли з ним жарт.
Додому Стас повернувся о пів на третю ночі. Ірина удала, що спить, але відразу відчула, що щось не так. Від чоловіка пахло чужими парфумами.
Вранці він не міг дивитися Ірині в очі. Любив говорити правду і визнав провину:
— Я не знімаю з себе відповідальності, але й ти винна. Пішла б зі мною — нічого б не сталося. Я випив, вона заманила мене. Це випадковість. Вона для мене нічого не значить. Пробач. Обіцяю, більше ніколи нічого подібного не повториться. Я просто більше нікуди не піду без тебе…
Ірина мовчала два дні, а потім сказала, що не зможе більше довіряти чоловіку:
— Я буду сумніватися й підозрювати тебе щоразу, коли ти затримуватимешся на роботі. Не зможу забути. Ви ж працюєте разом, будете бачитися. Заманила один раз — заманить і вдруге.
Стас що не говорив, як не виправдовувався — Ірина була непримиренною. Навіть його вимога звільнити Олену не переконала її. Напруження в родині росло. Ліза раптом стала на бік Стаса:
— Ви розлучаєтеся? А я? Я люблю вас обох, — кричала вона. — Мамо, пробач тата. Я не хочу, щоб він йшов. Краще віддайте мене назад у дитячий будинок. Або я піду сама…
Ірина кинулася заспокоювати дівчинку, обіцяла, що ніколи не віддасть Лізу назад у будинок і що любить її…
— Якщо любиш мене, тоді пробач його, — сказала Ліза й побігла до своєї кімнати.
Ірина мовчала, не знаючи, як вчинити. Не була впевнена, чи зможе пробачити Стаса. Але й слова Лізи не здавалися жартом. Дівчинка відчуває, що між Іриною та Стасом немає тих теплих відносин. І що робити?
Новорічні свята добігали кінця. Ірина сказала, що вирішила: їм усе ж краще розлучитися.
— Тобі є куди піти, речі я зберу. З Лізою можеш бачитися коли завгодно. Так буде краще для всіх нас. Я з нею поговорю, все поясню.
Стас лише кивнув. Його слабкість обернулася втратою сім’ї. Ірина постелила Стасу на дивані. Вона вимкнула світло й лягла спати сама. Втомлена від безсонних ночей і роздумів, вона швидко заснула…
Ірина почула в темряві кроки, відкрила очі і в світлі мерехтливої гірлянди побачила Стаса біля ліжка. Він стояв у пальті й дивився на неї.
— Мені піти? — спитав він. — Ти не передумала?
— Ні, — сказала Ірина і відвернулася до стіни, щоб не передумати й не розплакатися. Це було в минулому. Раніше вона намагалася пробачити і почати спочатку, але нічого не вийшло.
Кроки стихли в передпокої.
Ірина підскочила з ліжка. Довго стояла посеред кімнати, а потім зайшла в кімнату Лізи. Але її там не було. Ніяких речей, книжок, рюкзака з підручниками — ніби її ніколи й не було. Чи буває таке? Чи може людина зникнути безслідно? Ірина чула тільки кроки Стаса. Куди ж поділася Ліза? Де її шукати?
Вона накинула на нічну сорочку шубу і вибігла на вулицю. Була ніч, але через двір йшла сусідка. Ірина підбігла до неї:
— Ви не бачили мою доньку, Лізу? Вона зникла.
Сусідка здивовано подивилася на Ірину і знизала плечима:
— Яку доньку? У тебе немає дітей і ніколи не було.
— Як? Ви ж бачили Лізу. Ми з чоловіком удочерили її.
— З яким чоловіком?
Ірина в розгубленості дивилася їй услід.
Жінка повернулася додому. Але там усе залишалося порожнім. Ніяких слідів Лізи, Стаса. Лише ялинка привітно мерехтіла вогниками, наче насміхалася з неї. Ні, вони ж разом наряджали ялинку. Ось шарик, який Ліза зробила сама з горіхової шкаралупи та фольги. Ірина сіла на підлогу й заплакала. Ялинка є, а Стаса з Лізою немає і ніколи не буде…
— Іра, прокинься! Іра! — почула вона голос Стаса крізь сон, але не могла прокинутися.
Їй здавалося, що всередині росте скляний шар. Він заповнив її повністю, зараз лопне і вона розсиплеться на сотні дрібних осколків. Вона вдихнула і відкрила очі.
— Нарешті! Ти так кричала уві сні, що налякала нас із Лізою. Я хвилин п’ять намагаюся тебе розбудити.
Ірина побачила поруч із Стасом Лізу.
— Ти повернувся… І Ліза… — мовила Ірина.
— Я нікуди не йшов. Уже ранок. Ми з Лізою приготували сніданок. Вставай.
Ірина не могла повірити. Чи це все приснилося? Таке було реально чи вона ще спить?
— Я так злякалася. Мені приснилося, що ти пішов, а Ліза зникла, наче її ніколи й не було. Так холодно… — Ірина вчепилася в руку Стаса, теплу, живу і таку рідну.
— Це всього лише сон. Ми поруч, бачиш? Ліза вдома, ми напекли млинців. Пішли, спробуємо?
— Пробач мене. Я не зможу без тебе… без вас. Обіцяй, що ніколи більше не поставиш мене перед вибором, — сказала Ірина.
— Обіцяю. Мені теж було ніяково. Через свою помилку я майже втратив вас із Лізою.
— Мамочко, я так люблю тебе. Ти його пробачиш? — Ліза обняла Ірину, а зверху їх обох обхопив Стас.
— А знаєте що, дівчата? Ви не проти, якщо ми запросимо в гості Марка? У нас же ще один вихідний день. Ліза, ти як? — Стас відсунув руки і випрямився.
— Я згодна. Ви теж хочете його усиновити? Ура! У мене буде брат! — стрибала Ліза.
— А ти? — Стас дивився на Ірину.
— Я теж згодна. Він мені відразу сподобався. Хоча його вже, мабуть, усиновили.
— Ні, я був у дитячому будинку. Він мене навіть впізнав. Я думав, якщо ти не пробачиш мене, я усиновлю його і виховуватиму сам.
Наступний Новий рік вони зустрічали з двома дітьми. На роботі Стас запропонував скасувати корпоратив, а заощаджені гроші передати дитячому будинку. Не завжди варто слухати гордість. Вона заважає пробачити.
