— Треба думати про майбутнє, а не чіплятися за стіни, — наполягав чоловік, переконуючи оформити квартиру на нього.
Арина повільно провела рукою по гладкій поверхні столу, за яким просиділа вже з пів години. У приміщенні рієлторської агенції пахло новими меблями та кавою, а за вікном моросив жовтневий дощ. На столі лежала акуратна стопка документів — результат двох років економії, підробітків на вихідних і повної відмови від усього зайвого.
— Останній підпис — ось тут, — менеджерка вказала на рядок у договорі. — І квартира ваша.
Арина підписала, хоча рука трохи тремтіла. Двадцять вісім квадратних метрів. Маленька однокімнатна квартира на першому поверсі панельної дев’ятиповерхівки. Але — власна.
— Вітаю з купівлею! — жінка простягнула їй зв’язку ключів.
Арина стисла ключі в долоні й усміхнулася. Метал був теплий і важкий — як символ її незалежності.
Перший вечір у новій квартирі вона провела просто на підлозі, сидячи посеред голих стін. Квартира потребувала ремонту, на кухні протікав кран, але це був її простір. Ніхто не скаже, коли повертатися додому або що готувати на вечерю.
Наступного ранку, тягнучи коробки з машини, вона випадково зіткнулася з сусідом.
— Дозвольте допомогти, — високий чоловік узяв із її рук важку коробку з книжками. — Дмитро. Живу поверхом вище.
— Арина. Дякую, дуже приємно з вашого боку.
Дмитро виявився уважним і делікатним. Він не розпитував про особисте, але завжди пропонував допомогу — то полицю повісити, то з проводкою розібратися. Спочатку Арина насторожено ставилася до його ініціативи, але щирий інтерес до її справ і захоплення поступово розтопили недовіру.
— Неймовірно, що ти всього досягла сама, — говорив Дмитро, спостерігаючи, як вона фарбує стіни. — Більшість жінок побігли б по допомогу до родичів.
— У мене немає такої можливості, — відповіла Арина, не відриваючись від роботи.
— А у тебе є я, — тихо сказав він.
Через пів року Дмитро майже переїхав до неї. Залишав речі, готував сніданки, зустрічав її з роботи з квітами. Арина була щаслива — поруч коханий чоловік, який цінує її зусилля і досягнення.
— Виходь за мене, — сказав Дмитро одного вечора, ставши на коліно посеред її крихітної кухні.
Арина кивнула, не в змозі вимовити жодного слова.
У РАЦСі, заповнюючи документи, Дмитро зауважив:
— До речі, після весілля варто впорядкувати документи на майно. Коли люди живуть разом, логічно оформити все на обох.
Арина кивнула, зосереджено розбираючись із бланками. Звучало розумно й діловито.
День весілля вона зустріла з відчуттям повного щастя. Медовий місяць вони провели вдома, облаштовуючи побут і насолоджуючись статусом подружжя. Арина раділа кожному ранку поруч з коханим чоловіком, кожному спільному сніданку та вечірньому перегляду фільмів в обіймах на дивані. Але вже на другому тижні Дмитро знову повернувся до теми документів.
— Аринко, люба, — мовив він, обіймаючи дружину, поки та готувала сніданок. — Давай все ж вирішимо питання з переоформленням. Це ж нормально для сімейних пар.
Арина перевернула омлет, намагаючись не показати внутрішнього напруження.
— Навіщо поспішати? — обережно запитала вона, не озираючись. — Ми ж тільки одружилися.
— Саме тому й треба, — наполягав Дмитро, відсторонюючись. — Це ж показник довіри між чоловіком і дружиною. Чи ти мені не довіряєш?
Арина повільно повернулася до нього, вимкнувши конфорку. В його очах читалася образа, і вона знову засумнівалась, чи правильно чинить. Усередині щось тривожно шепотіло: може, вона й справді відстала від життя? Може, нормальні дружини так не поводяться?
З кожним днем Дмитро ставав дедалі наполегливішим. Розмова про переоформлення виникала то за вечерею, то під час прогулянки, то перед сном.
— Розумієш, люба. Чоловік має бути повноцінним господарем у власному домі. А я постійно почуваюся тут гостем.
Арина дивилася на втомлене обличчя чоловіка й намагалася зрозуміти його. Серце стискалося від співчуття. І справді, напевно, йому непросто жити в квартирі, де кожна річ нагадує про її самостійне минуле.
— Дім, але ж це наш дім, — тихо заперечила вона, сідаючи на підлокітник крісла. — Незалежно від того, на кого оформлені документи.
— Ні, не наш, — різко перебив Дмитро, відсуваючись від неї. — Твій. І ти мені це постійно нагадуєш своєю поведінкою.
Арина здригнулася від неочікуваної різкості в його голосі. Розгубленість змусили її звернутися до подруги Марини. Вони зустрілися в кафе неподалік від роботи, і Арина обережно поділилася ситуацією.
— Аріш, не поспішай, — сказала Марина, розмішуючи каву. — Навіщо така квапливість? Поживіть рік-два, звикніть одне до одного. А раптом розійдетеся? Що тоді?
— Але Діма не корисливий, — виправдовувалася Арина, нервово мнучи серветку. — Він просто хоче почуватися справжнім господарем. Це ж зрозуміле чоловіче бажання.
Марина уважно вдивлялася в обличчя подруги, ніби намагалася прочитати те, що Арина не наважувалась сказати вголос.
— Це зрозуміло, — повільно погодилася подруга, відставляючи чашку. — Але чому саме зараз? Чому не можна трохи зачекати?
Арина відкрила рота, щоб відповісти, але слова не знайшлися. Справді, чому така поспішність? Це просте запитання змусило її вперше по-справжньому поглянути на ситуацію. Вона не знайшла відповіді, але в її душі оселилося зерно сумніву, яке почало поволі роз’їдати зсередини.
Удома її чекав перша серйозна сварка. Дмитро зустрів дружину в передпокої холодним поглядом, навіть не привітавшись. Арина одразу зрозуміла — він сердиться.
— Ти зі мною граєшся, Арино, — почав він без привітань, перегороджуючи їй шлях до кімнати. — Тягнеш час, шукаєш відмовки. Ти просто мені не довіряєш.
Арина стиснула в руках сумочку, всередині все стислося від звинувачувального тону.
— Дімо, це не так, — спробувала заперечити вона, голос тремтів. — Мені просто потрібно трохи часу подумати.
— Про що тут думати? — його голос став суворішим. — Справжня дружина має довіряти чоловікові в усьому. А ти поводишся як власниця, яка не хоче ділитися своїми «скарбами».
Арина розгубилася під градом докорів — кожне слово ображало більше за попереднє. У голові крутилися думки: може, він має рацію? Може, вона й справді егоїстка? А може, справжнє кохання — це повна довіра?
— Дай мені ще трохи часу, — прошепотіла вона. — Я подумаю.
— Скільки ще думати? — вперше за весь час Дмитро відкрито виявив роздратування, його обличчя спотворила гримаса невдоволення. — Місяць? Рік? Десять років?
Арина завмерла, не знаючи, що відповісти на ці умови. Дмитро різко розвернувся і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Вона повільно сіла на стілець у передпокої, тремтячими руками розстібаючи куртку.
Наступного дня Дмитро, здавалося, перетворився на зовсім іншу людину. Холодний, відсторонений, відповідав односкладово на будь-які її спроби заговорити. Арина приготувала його улюблену страву — він лише кивнув і поїв мовчки. Коли вона сіла поруч на диван, він мовчки взяв пульт і перемкнув канал.
— Дімо, давай поговоримо, — попросила Арина, поклавши руку йому на плече.
Дмитро відвів її руку, не повертаючи голови.
— Про що говорити? — холодно промовив він. — Поки ти не вирішиш головного питання, говорити немає про що.
Дні перетворилися на випробування. Арина не могла терпіти його крижану мовчанку. Квартира здавалася порожньою, навіть коли Дмитро був удома. Він уникав близькості, не реагував на її спроби відновити діалог — ніби між ними виросла невидима стіна.
Вона ночами лежала без сну, думаючи: чи варто ризикувати шлюбом через якісь папірці? Пригадувала, яким ніжним і турботливим був колись Дмитро. Арина вже майже була готова здатися.
За тиждень Дмитро вирішив перейти до останнього аргументу. Він повернувся додому з букетом троянд — першим проявом уваги за всі ці дні. Арина зраділа, подумавши, що він нарешті отямився.
— Аринко, — м’яко мовив Дмитро. — Давай покінчимо з цим непорозумінням. Я більше так не можу.
— Я теж не можу, — зізналася вона, пригортаючись до нього. — Мені було так погано без твого тепла.
— Тоді подумай тверезо, — продовжив він, лагідно погладжуючи її волосся. — Треба думати про майбутнє, а не чіплятися за стіни. У нас будуть діти, потрібна стабільність. Я зможу її дати, якщо стану повноправним господарем.
Арина слухала його переконливі доводи — і вже майже погоджувалась. Може, вона справді занадто прив’язалася до формальностей?..
— Уяви наших діток, як вони зростають тут, — мрійливо говорив Дмитро. — Я дбатиму про них і про тебе. Але мені потрібна впевненість у завтрашньому дні.
Та раптом у голові Аріни пролунали слова подруги: «А раптом вони розлучаться. Що тоді?» А ще майнула думка: “Як тут, у цих стінах ростити дітей, якщо тут всього 28 квадратних метрів”. Щось тут не те.
— А якщо я не погоджуся? — раптом спитала Арина, піднімаючи очі на чоловіка. — Що тоді буде?
Дмитро замовк. Секунди тягнулися довго, а він так і не знайшов слів. Його мовчання було промовистішим за будь-які пояснення — Жінка зрозуміла: любов виявилася умовною, а квартира від початку була головною метою.
— Зрозуміло, — тихо промовила вона, відсторонюючись від чоловіка. — Значить, без переоформлення — жодних стосунків?
— Арино, ти не так зрозуміла, — почав Дмитро, але в його голосі вже не було колишньої впевненості.
— Якраз так, як є, — твердо сказала вона, підводячись із дивана. — У тебе ж теж є власні квадратні метри у квартирі твоїх батьків. Якщо я оформлю на тебе частину своєї квартири, то частину свого майна, ти маєш оформити на мене.
Цього чоловік аж ніяк не очікував. У словах дружини була логіка. Він довго мовчав, а потім випалив:
— Давай спочатку оформимо цю квартиру на мене, а потім я оформлю половину своїх квадратних метрів у батьківській квартирі на тебе.
Від цих слів жінка остаточно зрозуміла, що стосунки від самого початку були фальшивими з боку коханого. І її квартира була головною ціллю. Хто там буде потім дарувати їй свої квадратні метри і навіщо стільки возитися з документами.
— Ти не можеш бути такою суворою, — спробував Дмитро викликати в ній співчуття.
— Суворою? — перепитала Аріна. — Це ти намагався позбавити мене дому, який я купувала, працюючи на двох роботах. Це ти прикидався закоханим, щоб отримати квартиру.
Дмитро пішов того ж вечора — забрав речі й залишив ключі на кухонному столі. Арина сиділа в тиші своєї квартири й усвідомлювала: вона ледь не віддала не просто житло, а свою незалежність — тому, хто бачив у ній лише засіб для досягнення мети.
