Третій день поспіль я знаходила цвілий сухар під стільчиком моєї сестри. Схопила його і побігла до завідувачки. А та й каже: – Молодець, дівчинко. Все правильно зробила. Покажи, що принесла. Глянувши, кинула на металевий піднос і підпалила. Попіл закопала за будинком. При цьому вона щось шепотіла. У цю ніч ми вперше спали спокійно

У 15 років сестра працювала нянькою в літньому дитячому садочку за містом. Робота нескладна: три рази в день помити посуд і підлогу в їдальні, де дітки їдять, один раз в спальні. Після закінчення першого класу, я нудилась від неробства вдома. Тому, коли сестра запропонувала взяти з собою, з радістю погодилася.

Перший тиждень минув без пригод. Нам дісталася група чудових малюків 4-5 років. А з вихователькою відразу якось не склалося. Це була суворого виду жінка років 60, з дрібними темними очима і чорними нависаючими бровами. Звали її Олена Василівна. Вона відразу не злюбила сестру, яку теж звали Оленою. Чіплялася до всього: там кут не домила, тут на плінтусі пил, в спальні дуже волого, потрібно ганчірку сильніше вичавлювати.

Чим більше Олена старалася, тим більше чіплялася Олена Василівна. Від її скрипучого голосу хотілося втекти в ліс. Підсвідомо я трималася від неї подалі. Через тиждень сестра захворіла. Раптово запаморочилася голова, ноги стали ватяними. Це сталося після вечері. Медпункт був уже закритий.

– Нічого, мине, – слабким голосом вимовила сестра. – Напевно від спеки. Підлогу помий, якщо можеш.

Перевертаючи дитячі стільчики на стіл, я побачила на місці, де сиділа моя сестра, шматочок черствого хліба, покритого цвіллю.

– Лєн, дивись, звідки це? Кожен день прибираємо, як могли не помітити?

– Може діти принесли? – сестра махнула рукою і веліла викинути. Увечері про все розповіли дівчаткам, які жили в сусідній кімнаті.

– Про Олену Василівну тут таке розповідають! – вимовила найстарша Ольга. – Відьма, – продовжувала вона сіяти страх. – Через неї вже три виховательки з садочка звільнилися і дві нянечки. Лєна їй не подобається, ось вроки і наводить.

У цю маячню ніхто не повірив. Але страх в головах оселився. На наступний день за сніданком і обідом нічого не сталося. Після вечері, коли залишилися одні, Лєна попросила заглянути під стілець. Цвілий сухар трохи менше вчорашнього лежав на тому ж місці. Нас затрясло! Наспіх прибрали і побігли до дівчат. Наша розповідь налякала усіх.

– Досить нити, дівки, – скомандувала Ольга. – Надюш, завтра після вечері подивися під стілець. Якщо знову буде сухар, поклади в серветку і віднеси завідувачці. На тому і домовилися.

Наступний день минув як в тумані. До вечора похолодало. Над небом повисли темні хмари. Почалася гроза. Все небо сяяло і гуркотіло. Олена Василівна з дітьми забігла в їдальню. Виглядала вона дивно. Обличчя перекошене, зіниці розширені. Кричала на дітей, метушилася. Від вечері відмовилася. Вперше не зробила жодного зауваження. Коли всі пішли, я заглянула під стілець. Там лежав чорно-зелений сухар. Загорнула в серветку, побігла до завідувачки.

Вона вислухала спокійно і навіть не здивувалася.

– Молодець, дівчинко. Все правильно зробила. Покажи, що принесла. Глянувши, кинула на металевий піднос і підпалила. Попіл закопала за будинком. При цьому вона щось шепотіла. У цю ніч ми вперше спали спокійно.

На наступний ранок прийшли на сніданок. В їдальні нікого не було. Прочекали хвилин 20. Нарешті за дверима пролунали дитячі голоси.

– Доброго ранку, Олено! Доброго ранку, Надіє! – співуче промовила Ольга, і весело підморгнула. У Олени Василівни напередодні ввечері стався серцевий напад. Відвезли на «швидкійї».

З тих пір ми про неї більше не чули.

Фото ілюстративне з вільних джерел