Третій раз за місяць свекруха та син приїжджають на шашлики.
— Я втомилася, Андрію. Кожних вихідних одне й те саме — гості, готування, прибирання. Я навіть не встигаю просто відпочити! Полежати на ліжку — для мене якась рідкість.
— Ну і що? — він розвів руками. — Це ж нормально! Ти господиня, ти маєш зустрічати гостей так, щоб їм хотілося приходити знову і знову.
Марина стояла біля плити, перемішуючи овочеве рагу з індичкою. На годиннику було пів на восьму, а Андрій, як зазвичай, затримувався на роботі. Донька Катя сиділа за столом, роблячи уроки, зрідка поглядаючи на матір.
— Мам, а що ми будемо робити в суботу? — раптом спитала вона.
— Не знаю, — зітхнула Марина. — Може, з’їздимо в місто? Купиш собі нові джинси, а я поки побачуся з тіткою Дашею.
Телефон задзвонив. Це був Андрій.
— Привіт, я майже вдома, — бадьоро почав він. — щойно телефонувала мама — в суботу Стас із сім’єю та мама приїдуть на шашлики. Ти там усе приготуй, а я м’ясо куплю.
Марина завмерла. Знову. Третій раз за місяць. Жодних вихідних наодинці.
— Андрію, — суворо сказала вона. — Я вже дещо запланувала.
— Які ще плани? — він розсміявся, ніби це був жарт. — Родина найважливіша!
— Це твої родичі, а родина тебе зараз чекає вдома до вечері, — промовила Марина, але він уже поклав слухавку.
Катя мовчки спостерігала за матір’ю. А потім, побачивши похмуріше обличчя Марини, спитала:
— Знову бабуся приїде?
— Ага… — із тугою в голосі відповіла Марина.
Дівчинка нахмурилася.
— Знову ми будемо мити посуд, поки вони сидітимуть за столом до пізнього вечора?
Марина не відповіла. Вона подивилася у вікно, де в сутінках зник їхній охайний зелений двір, який вона так любила.
Андрій прийшов пізніше звичайного, вже за північ. Марина не спала. Вона сиділа на кухні, в’язала шарф і дивилася серіал.
— Ти чого не спиш? — здивувався він, зазираючи в холодильник.
— Дивно, що ти взагалі з’явився. Не хочеш пояснити, де ти був?
— Та зі Стасом розговорилися, — відмахнувся Андрій.
— Розговорилися? — уточнила дружина. — Це де ж ви встигли «випадково» зустрітися?
— Ну що ти починаєш. Я під’їхав до них, щоб обговорити деталі на вихідні й засидівся.
— От щодо цього я й хотіла з тобою поговорити.
— Знову? — він закотив очі.
— Так, знову! — Марина встала, спиці впали на стіл і неприємно брязнули. — Я втомилася, Андрію. Кожних вихідних одне й те саме — гості, готування, прибирання. Я навіть не встигаю просто відпочити! Полежати на ліжку — для мене якась рідкість.
— Ну і що? — він розвів руками. — Це ж нормально! Ти господиня, ти маєш зустрічати гостей так, щоб їм хотілося приходити знову і знову.
— Я нічого не винна! — її голос здригнувся. — Я не твоя служниця! І я добре справляюся з цією функцією, раз твої родичі приїжджають до нас кожних вихідних.
Андрій нахмурився.
— Ти що, з глузду з’їхала? Це ж моя родина! Що ти верзеш?
— А я хіба не твоя родина? — Марина стиснула руки. — Чому мої бажання нічого для тебе не значать?
Він обурився і пішов у спальню, демонстративно грюкнувши дверима.
Катя стояла в дверному отворі. Вона дедалі частіше спостерігала картину, коли її батьки сваряться. За дванадцять років чого тільки не було. Але останнім часом Марина виглядала дуже втомленою, і навіть дочка це помічала.
— Мам… — прошепотіла Катя.
— Усе нормально, — Марина обняла її. — Я в порядку.
Але Марина розуміла: так більше продовжуватися не може.
У суботу вранці Марина рано прокинулася. Вона тихо зібралася, розбудила Катю й пошепки сказала:
— Поїхали в місто?
— А тато?
— А тато хай сам розбирається.
Вони поїхали, поки Андрій ще міцно спав.
Марина провела день так, як хотіла: кава з подругою, прогулянка, манікюр. Вона не відповідала на дзвінки чоловіка. Вперше за довгі роки вона почувалася вільною, ніби скинула з плечей важкий тягар обов’язків. Кожна година, проведена для себе, наповнювала її новими силами й упевненістю, що вона чинить правильно.
Пізніше, коли вони з Катею купили все необхідне, Марина повільно вела машину знайомою дорогою, що вела до їхнього заміського будинку. Катя задрімала на пасажирському сидінні, втомлена від насиченого дня.
«Як же приємно було просто гуляти містом, нікуди не поспішати», — думала Марина, ловлячи себе на думці, що її плечі нарешті не напружені, а дихання рівне й спокійне. Вона згадувала, як сміялася з подругою, згадуючи минуле, як неспішно обирала нову помаду в магазині косметики. Ці прості радощі здавалися тепер такою розкішшю.
Телефон знову завібрував у сумочці. Двадцять третій пропущений дзвінок від Андрія. Марина навіть не стала діставати його — вона знала, що там будуть усе ті самі гнівні послання, повні нерозуміння й докорів.
Вона стиснула кермо міцніше, коли перед очима сплив спогад про вчорашню розмову. Андрій навіть не спробував її вислухати, одразу почав сваритися.
Катя потягнулася на сусідньому сидінні:
— Мам, ми скоро приїдемо?
— Так, сонечко, залишилося трохи.
Дівчинка подивилася у вікно, потім обережно спитала:
— Як думаєш, тато дуже сердиться?
Марина зітхнула:
— Скоріше за все, так. Але це не означає, що ми зробили щось погане.
Машина звернула на знайому дорогу. У серці у Марини защеміло — вона не хотіла сварки, але й повертатися до колишнього життя більше не могла.
Коли вони під’їхали до будинку, Марина одразу помітила два знайомі автомобілі. «Значить, приїхали всі», — майнуло в голові.
Катя нервово ковтнула:
— Мам, може, ми ще поїдемо кудись?
— Ні, дитинко. Нам нічого боятися, — Марина впевнено взяла доньку за руку.
Вони зайшли через задні двері, намагаючись не шуміти. Кухня була порожня, але весь дім наповнювали гучні голоси з тераси. Марина зазирнула в холодильник — крім пачки масла й кількох яєць там нічого не було.
«Андрій навіть не намагався приготувати їжу», — з гіркотою подумала вона.
Кроки в коридорі змусили її обернутися. У дверях стояв Андрій, його обличчя було багряним від обурення.
— ДЕ ТИ БУЛА?! — він сказав так, що Катя інстинктивно притулилася до матері.
— Я говорила тобі — у мене були плани, — спокійно відповіла Марина, хоча серце шалено калатало.
— Які ще плани?! — Андрій розмахував руками, від нього тхнуло якимось напоєм. — Ти бачила, що всі вже приїхали?! Моя мати з батьком! Брат із сім’єю! Вони чекають вечері!
— Тоді нагодуй їх, — твердо сказала Марина. — Ти ж господар дому.
У цей момент на кухню ввійшла Антоніна Іванівна. Її маленькі очі палали.
— Ну й невістка в нас! — заявила вона, окидаючи Марину незрозумілим поглядом. — Гості приїхали, а вона десь гуляє! Навіть стіл не накрила! Як це називається?
— Я не знала, що зобов’язана кожних вихідних годувати вас вечерею, — відповіла Марина, відчуваючи, як тремтіння охоплює її тіло.
— Як це не знала?! — свекруха сплеснула руками. — Ти ж невістка! Дружина, зрештою! Ти маєш зустрічати гостей і годувати чоловіка!
— Чому тільки я? — голос Марини зміцнів. — Чому відпочивають усі, а готую і прибираю тільки я?
Андрій схопив її за руку:
— Годі ганьбити мене перед ріднею! Іди готуй вечерю!
— Ні, — Марина вирвала руку. — Я не буду.
Тиша зависла в повітрі. Навіть Катя затамувала подих. Антоніна Іванівна перша порушила мовчання:
— Андрію, ти чуєш, як вона себе поводить? Це ж неповага!
— Мама має рацію, — Андрій крізь зуби промовив, — Ти не поважаєш мене.
Марина подивилася на чоловіка, на його перекошене обличчя, на свекруху, яка дивилася. І раптом зрозуміла — вона більше не буде так жити.
— Катю, іди в свою кімнату і збери речі, — тихо сказала вона доньці.
— Куди ви зібралися?! — вигукнув Андрій. — Ще й доньку хочеш налаштувати проти мене?
— Ти сам налаштував її проти себе. Геть з дороги! — Марина взяла доньку за руку й попрямувала до виходу, не зважаючи на крики свекрухи й докори чоловіка.
Минуло три дні. Три дні, які Марина з Катею провели в її подруги Ольги. Три дні мовчання від Андрія — ані дзвінків, ані повідомлень.
Марина сиділа біля вікна в маленькій гостьовій кімнаті й дивилася на дощ за вікном. Катя спала поруч. Телефон у руках Марини був гарячим — вона щойно закінчила розмову з юристом.
«Половина будинку, спільні накопичення, аліменти», — ці слова звучали в її голові як вирок. Вирок її шлюбу, який виявився пасткою.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Ольга визирнула в коридор:
— Це… твій чоловік.
Андрій стояв на порозі й не знав, із чого почати.
— Можемо поговорити? — хрипло спитав він.
Вони сіли в маленькій кухні. Андрій крутив у руках склянку з водою, уникаючи погляду дружини.
— Ти серйозно хочеш розлучитися? — нарешті спитав він.
— Так, — відповіла Марина. Її голос не здригнувся.
— Через якусь вечерю? — у його голосі знову зазвучали нотки роздратування.
— Не через вечерю, Андрію. Через те, що ти ніколи не думав ні про кого, окрім себе. Ти і твої родичі ставилися до мене, як до прислуги.
Андрій різко встав:
— Та це тільки завдяки мені в тебе таке життя! Будинок збудував я! Машину тобі купив я!
— Кумедно, — Марина теж встала. Її голос тремтів від емоцій. — Я двадцять років прала твої шкарпетки, готувала твоїй рідні й слухала докори твоєї матері! Де моя вдячність?! І до речі, про яку машину ти говориш? Ту, що я сама собі купила? Бо на твою думку жінки не їздять за кермом — їхнє місце в автобусі.
— Не перекручуй! Це твої жіночі обов’язки — доглядати за чоловіком, — закричав він.
— Немає більше жодних обов’язків, — холодно сказала Марина. — Я подала на розлучення.
Андрій зблід:
— Ти нічого не отримаєш! Будинок оформлений на мене!
— Ми були в шлюбі, Андрію. І я маю право на половину. Юрист уже все мені розповів.
Він дивився на неї, стискаючи руки:
— Ти зруйнувала родину! Катя залишиться без батька!
— Ти сам усе зруйнував, — Марина відвернулася. — Коли востаннє ти питав Катю, як її справи в школі? Коли ти проводив із нею час просто так, а не коли тобі щось від неї потрібно? Ти взагалі вкурсі, чим захоплюється наша донька?
Андрій мовчав. Дощ стукав у вікно, заповнюючи тяжку паузу.
— Іди, — нарешті сказала Марина. — Через мого адвоката отримуватимеш усі документи.
Коли двері зачинилися за ним, Марина опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Сльози текли по її щоках.
Минуло пів року. Будинок продали, а гроші поділили. Марина з Катею переїхали в невелику, але затишну двокімнатну квартиру в місті.
Одного вечора, коли вони з донькою стояли на балконі, Катя несподівано сказала:
— Мам… насправді, я рада, що ми пішли.
— Чому? — здивувалася Марина.
— Тому що тепер ти усміхаєшся. Раніше я цього майже не бачила.
Марина обняла доньку. Внизу шуміло місто, гриміли трамваї, сміялися люди. Життя тривало.
